Надворі було 13 лютого. Я носилася по дому протираючи, пилососячи і все, що під руку трапиться, включаючи кота. До речі про кота, який має універсальне забарвлення — чорно-біле, — він радісно залишав свою вовну скрізь де міг і не міг.
Сліди його перебування були всюди. На білому виднілася чорна шерсть, на чорному біла, на кольоровому обидві.
У боротьбі зі шерстю, до мене прийшла думка поприбирати у чоловіка з машини. Відкривши багажник і потягнувшись до сумки з пилососом, я натрапила на новенький красивий пакетик. Лейбл ювелірної крамниці на пакетику прозоро натякав, що мені приготували подаруночок на 14 лютого. Я з дитячим захопленням полізла дивитись що всередині.
Усередині лежало одразу дві коробочки однакового розміру. Одна бордова з лаковими ромашками, а друга срібляста з білими смужками та штрихами.
Я відкрила бордову і знайшла там підвіску з колончиком. Саме мені під очі. І ще крихітну, складену вдвічі записочку: «Оленко, ти моє життя, моє блакитнооке диво. Я люблю тебе.»
Який же він романтик, який він чудовий! А я його вічно, вічно підозрюю в чому попало. Щасливо посміхаючись цим думкам я відкрила другу коробочку. І знайшла там дивний подарунок.
Точно таку ж підвіску і майже таку ж записку: Юленька, я люблю тебе. Ти моє життя, моє сірооке диво. Посмішка сповзла з мого обличчя.
Якийсь час я простояла в ступорі, а потім поміняла записки місцями. Вранці прийняла свою бордову коробочку, мило посміхаючись і дякуючи. Він не помітив ні підміни, ні холоду в моїх очах. Поїхав у термінові справи по роботі.
Ненадовго. Знаю я як звуть твою роботу. Не поспішай, любий. Мені ще треба встигнути зібрати усі твої речі.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
