fbpx
Без рубрики
Знайшла в парку під лавкою телефон, подзвонила за останнім номером, відповіла жінка, поспілкувалися, попросила принести телефон на адресу. Мені відкрила бабуся – біле волосся, струнка, мила. А все тому, що на дорозі сиділи пташки, і, наближаючись до них, він кричав у відкрите вікно: «Пташки, летіть! Летіть, я хочу, щоб ви жили й літали!» Так ми з подругою навчилися жувати дощових черв’яків. Якось дуже -давно, коли я ще був маленьким, мої бабуся і дідусь раз на півроку їздили в Чорнобиль

Якщо ви встали не з тієї ноги, справи йдуть не за планом і здається, що весь світ налаштований проти вас, ми хочемо вас порадувати: це тимчасово. Добра в світі більше, ніж зла. Це реальні історії про раптові і добрі вчинки, вони вам сподобаються.

Одного разу водій трамвая врятував мені життя, притиснувши дверима. У той момент, коли я збиралася виходити з трамвая, який, до того моменту вже зупинився в призначеному йому місці, водій різко почав закривати двері, тим самим притиснувши мене до кабіни. Я не встигла навіть збагнути, що сталося, як в наступну секунду повз проноситься автомобіль. Якби не той пильний водій з блискавичною реакцією, мене б, можливо, вже не було.

Коли нам було по 9 років ми з подругою на дачі знайшли пташеня, що випало з гнізда. Посадили в коробочку і тримали на вулиці, поруч з місцем, де знайшли. Найскладніше – це було його нагодувати. Так ми з подругою навчилися жувати дощових черв’яків. А потім пташеня зміцніло і полетіло. Дитяче щастя.

До мене на вулиці підійшла незнайома дівчина, і, ніяковіючи, запропонувала пластир. Я трохи розгубилася, але вона дружелюбно показала на мою натерту мозоль, яку я не бачила, але відчувала, і пішла, мило посміхаючись.

Влаштувалася на нову роботу. Поки проходила стажування, свого столу не було і обідати було ніде. Поки на вулиці тепло, пристосувалася їсти на лавочці у дворі багатоповерхівки поруч з офісом. В один із днів розумію, що забула виделку. Ну що робити, знизала плечима і почала їсти кришкою від контейнера. Повз пройшов і зайшов в під’їзд хлопець, поглядаючи на мене. Самій смішно, а йому й поготів. Через кілька хвилин вийшов з виделкою.

Знайшли ми той-тер’єра, віддали подрузі, у якої п’ять собак, дві кішки, приватний будинок. Вона місяць щодня гуляла з ним у різних районах міста в надії, що собака впізнає рідні місця. В один з вечорів гуляють по черговому району, а повз проходить дівчинка з подружками і жалібно так говорить: «Зовсім як наша». Подруга стрепенулася і голосно так їй: «Так може бути, це ваша?!» Дівчинка покликала песика на ім’я, він зрадів і почав рватися до неї. Сльози радості, сім’я возз’єдналася!

Працювала в магазині натуральної косметики. Часто заходили бабусі і розглядали баночки і тюбики, брали рідко. Напарниця закатувала очі і говорила, щоб я відповідала їм сухо, інакше надовго залишаться. А я любила з ними спілкуватися, навіть в підсобку лізла за новими пробниками, щоб подарувати. Часто бабусі розповідали про себе і про те, що їх ніхто не чекає вдома, ось і ходять по цікавих місцях. В мої зміни вони завжди знайомилися між собою і йшли не поодинці. Сподіваюся, всі подружилися і стали менш самотніми.

На вулиці мене оточила дітвора, кричали за кілометр: «Здрастуйте!» Просто на днях я винесла на майданчик три пакети іграшок, з яких давно виросла дочка-підліток. Тепер я улюблениця двору. Ходжу весь тиждень і посміхаюся від їхньої щирої вдячності.

За місяць до весілля сиділа в салоні краси, оновлювала зачіску. І тут приходить мені від знайомої повідомлення: фото мого нареченого, цілується з іншою в парку. Я в сльози, зрозуміла все відразу, оскільки вже були підозри; сиджу, реву. А майстер, дізнавшись, що трапилося, говорить: «Фарбування безкоштовне, зараз зроблю укладку ще безкоштовно, сходіть сьогодні в клуб і відпочиньте. Забудьте цього рогатого цапика». І зробила з мене красуню. А я послухалася її поради. Минуло вже два роки, у мене прекрасний молодий чоловік, а я досі вдячна їй за підтримку.

Поверталася я з роботи. На пішохідному переході мене пропустила машина. Я спокійно перейшла дорогу і йду собі далі. Як раптом мене гукнув водій. Повертаюсь, а він каже: «Я пропустив вас не через правила руху, а тому що ви дуже гарна». І поїхав собі.

Мій тато суворий і серйозний чоловік, всі ці телячі ніжності не для нього. Недавно, коли ми їхали в машині, я побачила його другий бік – милий і турботливий. А все тому, що на дорозі сиділи пташки, і, наближаючись до них, він кричав у відкрите вікно: «Пташки, злітайте! Летіть, я хочу, щоб ви жили й літали!»

Ми з чоловіком зірвалися до Львова, це була моя давня мрія. Помилувалися, пофотографувати і викликали таксі. Таксист під час нашої розмови дізнався, що ми вперше в цьому місті, і влаштував нам екскурсію по нічному Львову і за це більше грошей з нас не взяв. Це було прекрасно.

Часто в кафе або ресторанах залишаю 100 гривень в складках дивана, щоб найвідповідальнішому працівнику при ретельному прибиранні було приємно.

Якось дуже -давно, коли я ще був маленьким, мої бабуся і дідусь раз на півроку їздили в Чорнобиль, але моє запитання: «Навіщо?», Просто ігнорували. Нещодавно мені розповіли, що вони були волонтерами і стежили за місцевими цуценятами і собаками. Годували, робили дах на зиму, і все в такому дусі

Знайшла в парку під лавкою телефон, подзвонила за останнім номером, відповіла жінка, поспілкувалися, попросила принести телефон на адресу. Було недалеко йти, і я вирішила занести. Двері мені відкрила бабуся – біле волосся, струнка, мила. Я віддала телефон, це був телефон її чоловіка, він його в парку загубив, запросили мене на чай, відмовитися не вийшло. Йдучи після чаювання, в подяку отримала банку домашнього варення, банку домашнього меду і зібраний ними луговий чай, було дуже приємно.

Стало дуже недобре в автобусі – від задухи паморочилося в голові, відчувала, що ось-ось втрачу свідомість. Але одна жінка помітила, посадила на своє місце, дала півторалітрову пляшку води. Потім довела до лавочки на зупинці. Не впевнена, що подякувала їй як слід, але вона врятувала мене.

Повертаючись з університету, в метро побачив дівчину, яка грала на скрипці в переході між «Театральною» та «Золотими воротами». Вона грала шалено красиво. Недовго думаючи, я вирішив віддати їй всю свою стипендію, тим більше, фінанси дозволяли, та й їй потрібніше. Я ще ніколи не бачив такого щастя в очах людини, коли серед дрібниці вона побачила тисячу гривень. Її усмішка зробила мій день. Мабуть, це краще, що я робив за життя!

Усвідомив, що маю бути вдячний лікарю, який так акуратно зав’язав мені пупок при народженні. Оскільки народився в селі, мати особисто знала цю жінку, тому я передав через неї спасибі. Як потім вона розповідала, лікарка дуже здивувалася і посміхнулася. Каже, уперше їй передавали подяку за пупок. Всім розповідаю про своє досягнення, всі регочуть.

Живу на останньому поверсі багатоповерхівки. Завжди, коли приїжджаю на ліфті на свій поверх, виходячи, спускаю його на перший, щоб людина не чекала, коли ж ліфт спуститься до неї вниз. Причому роблю я це на автопілоті – в якому б стані не поверталася додому. Це як з прийняттям душу перед сном.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page