fbpx
життєві історії
– Знаєш, Руслано, ми з татом подумали, – обережно втрутилася мама, – що є багато пар, які не можуть мати дітей. Ти повинна народити дитину, іншого варіанту немає. Але після того, ти негайно віддаш її на усиновлення. Я плакала, захищалася. Батьки були непохитні, і все було ними вже сплановано

Якщо ви думаєте, що дітей віддають на усиновлення лише малозабезпечені люди, то ви дуже помиляєтесь. Я з хорошої та багатої  сім’ї, але я це зробила.

Того літа я пішла у табір, щоб допомогти дітям. Оскільки я була неповнолітня, працювала так званим стажистом.

Табір знаходився в мальовничому місці! Після вечері ми сиділи з керівниками в їдальні, веселились і теж трохи випили. Насправді останнє й зіграло у цій історії велику роль. На три роки старший, Денис гарно вигравав на гітарі та гарно співав, тоді ми разом пішли гуляти.

Повітря пахло літом, небо над нами було повне зірок, і я була така щаслива. Я опинився тієї ночі з Денисом в наметі та в його спальному мішку. Це повторювалось і в інші дні.

Коли ми повернулися додому, Денис поцілував мене в щоку перед автобусом, і сказав: “Було добре, гарного дня”, і його не стало. Я плакала два дні, а потім зрозуміла, що він мені не так вже й потрібен.

Я чудово провела решту канікул, на заздрість багатьом однокласникам, майже три неділі була у бабусі та дідуся в Моршині. По дорозі додому я почувалася погано, мене нудило. Як лікар, мій батько вирішив, що це шлунковий вірус, який підсилюється за кермом автомобіля, і що все пройде дома.

Почалася школа, все, як завжди.

Одного дня мама прийшла до мене в кімнату саме тоді, коли я переодягалася.

Вона допитливо подивилася на мене: – Руслано, а коли в тебе були останні жіночі дні? – обережно запитала вона. – Навіть не знаю, – недбало сказала я. – Ти ж знаєш, що вони у мене нерегулярні. Зараз якраз збій.

Мама зблідла, а я просто зрозуміла, що можу бути вагітною!

Наступного дня відбувся візит до татового друга.

– Я збережу дитину, кину школу, – ридала я. – Ти навіть не можеш про таке думати, – сердито сказав тато.

– На жаль, справді пізно щось робити, – сказав він скоріше мамі, аніж мені.

– Знаєш, Руслано, ми з татом подумали, – обережно втрутилася мама, – що є багато пар, які не можуть мати дітей. Ти повинна народити дитину, іншого варіанту немає. Але після того, ти негайно віддаш її на усиновлення.

Я плакала, захищалася. Батьки були непохитні, і все було ними вже сплановано. Тато все за мене вирішив. Подбав про школу, а мене відправив до своєї сестри в невеличкий районний центр.

Цілими днями я вчилася, читала і ходила на короткі прогулянки. Тітка Олена стежила за мною. Вона піклувалася про мене, готувала для мене, але я могла виходити на вулицю лише тоді, коли вона про це знала. Мама приїхала до мене ближче пологів. Вона відвела мене до пологового будинку, де у мого батька був університетський друг.

За два дні до закінчення терміну він зробив мені деякі ін’єкції, і незабаром після цього все й почалося. За чотири години народилася дитина.

– Дівчинка, 3200, 51 сантиметр. Не показуйте дитя матері – усиновлення.

Я бачила лише маленькі, ще зморщені ноги… Вони перевели мене до палати, де я була одна.

Я почувалася дуже погано. Я плакала всю ніч, благаючи лікарів та медсестер показати мені маленьку дівчинку.

– Про це треба було думати раніше, – сказав один лікар.

– Розумієш, дитинко, – сказала мені одна медсестра, жінка років шістдесятих, – ми не можемо показати тобі дитину. Це суперечить правилам. Мені так шкода тебе, але я не можу.

А потім вона прошепотіла мені: “Не хвилюйся, твоя маленька дівчинка потрапить у добрі руки. Це не просто сім’я, вони знайомі впливового депутата, вони довго не могли мати дітей. Вони чекали цього дня більше року. Через п’ять днів батько забрав мене додому.

– Ну, Слава Богу, ми пройшли цю незручну ситуацію, – сказала мама.

– Поки будеш дома, а з вересня підеш у іншу школу, – спокійним тоном сказав батько.

На той час я не розуміла що відбувається, я просто погоджувалась з батьками.

Минув час. Я закінчила медичний університет, вийшла заміж за свого колегу і у нас народився синочок.

У мене гарний шлюб і щаслива сім’я. З тих пір я просто мрію про свою дочку. Я уявляю, як вона виглядає, і маю велику надію, що вона щаслива…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – monitorszkoly

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook