Якщо ви думаєте, що дітей віддають на усиновлення лише малозабезпечені люди, то ви дуже помиляєтесь. Я з хорошої та багатої сім’ї, але я це зробила.
Того літа я пішла у табір, щоб допомогти дітям. Оскільки я була неповнолітня, працювала так званим стажистом.
Табір знаходився в мальовничому місці! Після вечері ми сиділи з керівниками в їдальні, веселились і теж трохи випили. Насправді останнє й зіграло у цій історії велику роль. На три роки старший, Денис гарно вигравав на гітарі та гарно співав, тоді ми разом пішли гуляти.
Повітря пахло літом, небо над нами було повне зірок, і я була така щаслива. Я опинився тієї ночі з Денисом в наметі та в його спальному мішку. Це повторювалось і в інші дні.
Коли ми повернулися додому, Денис поцілував мене в щоку перед автобусом, і сказав: “Було добре, гарного дня”, і його не стало. Я плакала два дні, а потім зрозуміла, що він мені не так вже й потрібен.
Я чудово провела решту канікул, на заздрість багатьом однокласникам, майже три неділі була у бабусі та дідуся в Моршині. По дорозі додому я почувалася погано, мене нудило. Як лікар, мій батько вирішив, що це шлунковий вірус, який підсилюється за кермом автомобіля, і що все пройде дома.
Почалася школа, все, як завжди.
Одного дня мама прийшла до мене в кімнату саме тоді, коли я переодягалася.
Вона допитливо подивилася на мене: – Руслано, а коли в тебе були останні жіночі дні? – обережно запитала вона. – Навіть не знаю, – недбало сказала я. – Ти ж знаєш, що вони у мене нерегулярні. Зараз якраз збій.
Мама зблідла, а я просто зрозуміла, що можу бути вагітною!
Наступного дня відбувся візит до татового друга.
– Я збережу дитину, кину школу, – ридала я. – Ти навіть не можеш про таке думати, – сердито сказав тато.
– На жаль, справді пізно щось робити, – сказав він скоріше мамі, аніж мені.
– Знаєш, Руслано, ми з татом подумали, – обережно втрутилася мама, – що є багато пар, які не можуть мати дітей. Ти повинна народити дитину, іншого варіанту немає. Але після того, ти негайно віддаш її на усиновлення.
Я плакала, захищалася. Батьки були непохитні, і все було ними вже сплановано. Тато все за мене вирішив. Подбав про школу, а мене відправив до своєї сестри в невеличкий районний центр.
Цілими днями я вчилася, читала і ходила на короткі прогулянки. Тітка Олена стежила за мною. Вона піклувалася про мене, готувала для мене, але я могла виходити на вулицю лише тоді, коли вона про це знала. Мама приїхала до мене ближче пологів. Вона відвела мене до пологового будинку, де у мого батька був університетський друг.
За два дні до закінчення терміну він зробив мені деякі ін’єкції, і незабаром після цього все й почалося. За чотири години народилася дитина.
– Дівчинка, 3200, 51 сантиметр. Не показуйте дитя матері – усиновлення.
Я бачила лише маленькі, ще зморщені ноги… Вони перевели мене до палати, де я була одна.
Я почувалася дуже погано. Я плакала всю ніч, благаючи лікарів та медсестер показати мені маленьку дівчинку.
– Про це треба було думати раніше, – сказав один лікар.
– Розумієш, дитинко, – сказала мені одна медсестра, жінка років шістдесятих, – ми не можемо показати тобі дитину. Це суперечить правилам. Мені так шкода тебе, але я не можу.
А потім вона прошепотіла мені: “Не хвилюйся, твоя маленька дівчинка потрапить у добрі руки. Це не просто сім’я, вони знайомі впливового депутата, вони довго не могли мати дітей. Вони чекали цього дня більше року. Через п’ять днів батько забрав мене додому.
– Ну, Слава Богу, ми пройшли цю незручну ситуацію, – сказала мама.
– Поки будеш дома, а з вересня підеш у іншу школу, – спокійним тоном сказав батько.
На той час я не розуміла що відбувається, я просто погоджувалась з батьками.
Минув час. Я закінчила медичний університет, вийшла заміж за свого колегу і у нас народився синочок.
У мене гарний шлюб і щаслива сім’я. З тих пір я просто мрію про свою дочку. Я уявляю, як вона виглядає, і маю велику надію, що вона щаслива…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – monitorszkoly
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
