Зараз я б віддав усі гроші світу лише за одну можливість глянути в її очі й щиро сказати: «Вибач…»: історія кохання мого випадкового знайомого. Вона варта бути прочитаною!..

Несподівана зустріч

«Я не прийшов у РАЦС на своє весілля… Йшов туди і думав: «Боже, що я роблю? Це моє життя? Чи батькове?». Я забрав заяву, яку місяць тому ми з Ганнусею подали, і тепер не знав, чи витримає вона це. Чи витримаю я?», – ретельно підбираючи слова, заговорив він.

З Анною він познайомився за екстремальних обставин – ледь не збив її машиною. Вона бігла в університет на пари, а він повертався з вечірки своєю автівкою. Невиспаний і ще трохи захмелілий, не встиг загальмувати на пішохідному переході. На щастя, лише трохи її зачепив. І поїхав далі, навіть не вибачився (такий уже мав характер), але очі дівчини зупинили його. Щось таке було у тих очах, чого й досі не може зрозуміти і пояснити. Наче магніт. Він зупинився, вийшов, попросив вибачення і навіть запропонував її підвезти. Дівчина спізнювалася, тому не відмовилася.

Коли вона зайшла в університет, він чомусь вирішив зачекати її, а коли Анна вийшла, знову запропонував підвезти.

І все закрутилося…

Він чекав її після пар (номер мобільного вона відразу відмовилася назвати), проводжав додому. Після місяця таких зустрічей вона таки погодилася на справжнє побачення. Відтоді вони вже не розлучалися.

Прозустрічалися п’ять незабутніх років.

Вона стала для нього всім тоді та й залишалася досі. Анна завжди вирізнялася серед інших дівчат з його оточення. Щира, весела, добра і завжди справжня. Саме це його так вабило до неї.

Знав, що дівчина була з дуже бідної сім’ї. Часто вона навіть не мала, за що поїсти, але щоразу неохоче приймала від нього допомогу. Тож був переконаний, що, на відміну від інших його знайомих, вона з ним не через гроші.

Сам він народився і виріс у заможній родині. Тато – власник мережі закладів харчування. Мама – власниця салону краси. Для його батьків гроші – сенс життя. Тому, коли сказав, що одружується, перше їхнє запитання було: «Хто її батьки? Вони заможні?».

Тоді він відбувся жартом, бо не усвідомлював, що для них це (і тільки це) справді важливо. Але коли Аня вперше прийшла до їхнього дому, його шокувала поведінка найдорожчих людей.

Дівчина прийшла, як завжди, гарна, охайна, усміхнена і скромна. Проте мати сказала, що вона – така собі «сіренька миша, обдерта і задрипана». Тато ставив запитання, від яких ставало незручно.

«Ну хоч якесь майно у вас є?» – не вгавав батько.

«Тут ми живемо у квартирі маминого брата. А ще маємо бабусин будиночок у селі», – не розуміючи, яке це має значення, ніяково відповідала Аня.

«Великий? Новий?» – допитувався тато.

Спрямувати розмову у інше русло було неможливо. Та коли мама дозволила собі зробити Анні зауваження про «недоглянуті нігті», він не витримав. Подякували за вечерю, і пішов відвезти кохану додому. У машині вона розплакалася.

«Я їм не сподобалася, – ковтаючи сльози, казала. – Вони так дивилися на мене, що я хотіла провалитися крізь землю!».

«Байдуже. Не плач, – заспокоював я. – Це ж не вони з тобою одружуються. Вони мають плакати через свою ідіотську поведінку. Анночко, я все життя буду поряд і оберігатиму тебе. Ти більше ніколи не будеш плакати. Обіцяю».

Вона витерла сльози, усміхнулася і міцно пригорнулася до нього. Тоді він ще не знав, що це була остання їхня розмова.

До батьків він повернувся сердитий. Намагався їх присоромити, пояснити, що ця дівчина багатша від них усіх разом узятих. Багатша духовно. Але тато слухав це з іронічною посмішкою. Мама взагалі вийшла в іншу кімнату.

Коли заспокоївся, батько сказав досить суворо: «Я даю тобі три дні, щоб забрати заяву про одруження. Інакше…».

– Інакше, що? – вигукнув він.

– Інакше весь спадок я перепишу на твою двоюрідну сестру. Я не для того стільки років наживав статки, аби віддати їх якійсь біднячці. Та їй тільки того й треба. Вона з тобою лише через гроші. Нерівня вона нам. Не-рів-ня.

«Вона не така!» – заперечив.

«Вона голодранка, – відрізав батько. – Я все сказав. Ніякого весілля не буде! А ні – зостанешся без копійки».

Піддався на батькові доводи

Мій новий знайомий закурив нову цигарку і продовжив розповідь:

«Я ще довго намагався пояснити татові, що кохаю Анну. Але… він завжди знав мої болючі точки. Мені соромно. Дуже соромно, але я здався. Чому? Я ніколи не знав бідності. Я боявся бідності. Стати незалежним від батька і прогодувати сім’ю самому? Тепер я на це готовий. Тоді – ні. Тоді я нічого не вмів, бо знав, що мені у спадок дістанеться батьків бізнес.

«Навіщо ти їй бідний? Не псуй дівчині життя!» – переконував батько. І я здався.

Через три дні після цієї розмови і за два дні до одруження пішов у РАЦС і забрав заяву. Я довго збирався з думками, аби пояснити все Анночці, але не зміг. Тоді думав, що так буде краще. Тепер я визнаю, що просто боявся глянути їй в очі.

Удома батько зустрів мене оплесками. Мама чомусь знову вийшла в іншу кімнату. Дивно, але Анночка не зателефонувала мені. Я знаю, що вона прийшла в РАЦС. Не дочекалася мене, але не зателефонувала. Вона завжди немов читала мої думки. І після того невдалого знайомства із батьками, коли я проводив її додому, сказала:

«Ти справді хочеш зі мною одружитися? Я не твого кола дівчина. Я зовсім не вписуюся у вашу сім’ю».

Вона немов відчувала… Багато днів, годин, хвилин я намагався її забути і блокувати думки про те, що накоїв.

П’ять років я морочив дівчині голову і покинув її. Не просто покинув, а не прийшов на своє весілля. Я знаю лише одне слово, яким мене можна назвати, і воно дуже погане. Мій неспокій побачила мама.

«Знаєш, вона справді на вигляд як сіренька миша. Але одразу видно, що вона тебе любить, – мовила мама.

«Що? Мамо! Хіба ти не була проти неї? Чому раніше цього не казала?» – не міг зрозуміти я її.

– Ти мав вибрати: кохання чи гроші. І ти вибрав гроші. От тепер кохай їх, живи з ними. Тільки не чекай взаємного почуття.

Почуте далі мене просто вразило.

Виявляється, коли мій тато був мого віку, перед ним теж стояв вибір: кохання чи гроші. Тоді у нього було двоє дівчат – бідна, яку він кохав, і дуже багата, яка кохала його. Тато сам був із незаможної родини, тому про злидні знав не з чуток.

«Він вибрав багату наречену, – сказала мама. – Та, як ти знаєш, щастя у сім’ї так і не знайшов. Замінили його гроші».

Я, правду кажучи, ніколи не розумів, чому мої батьки живуть разом. Не було такого дня, щоби вони не посварилися. Не сварилися вони хіба тоді, коли не розмовляли.

«Спочатку я думала: пройде час, звикнеться, полюбить. Я ж знала, що він, не кохаючи, одружився зі мною, – розповідала мама. – Потім полюбив. Тільки не мене, а гроші мого батька. Почав пиячити, зраджувати мене. Називав «жабою» і казав, що ненавидить… Смішно сказати, ми і кохалися лише кілька разів за все подружнє життя. І то переважно тоді, коли він випивав. Я вже хотіла на розлучення подати, але народився ти… Далі тобі все відомо. Щасливої родини з нас так і не вийшло. Шкода, що ти вдався у батька. Теж занапастив уже два життя через гроші. Дивись, не вдавися ними.”

І я відчув таку зневагу у словах своєї матері, що мені аж стиснуло горло… Я кохаю Аню безмежно. Як міг покинути її після п’яти років зустрічей? Ми ж бачилися майже щодня, а коли не вдавалося зустрітися, я спати вночі не міг. Як я думав прожити решту життя без неї?

«Та хай він щезне, той спадок!» – подумав я, сів у машину і помчав до коханої. Я розумів, що вона мене прожене, що відразу не пробачить. Але я їй усе поясню, і ми будемо разом. Я ж обіцяв, що завжди буду поруч.

Я зупинився біля будинку, до якого завжди проводжав Анночку. Натиснув на дзвінок і довго не забирав руку. Почув кроки. все в середині завмерло. Зараз я її побачу. Я не бачив її цілий місяць. Зараз вона відчинить, і я спершу її міцно обійму, а далі на колінах благатиму вибачення.

Але… двері відчинила незнайома мені дівчина.

«Тут жила дівчина з мамою. Та вони переїхали. Ми тепер орендуємо цю квартиру в їхнього родича. Та я здогадалася хто ви і маю для вас конверт. Власне, Анна просила передати».

 З конверта випала обручка, яку я подарував їй на заручини. Обручка і більше нічого. Жодної записки. Жодного слова. Та на конверті з’явилися великі чорні літери «Не забудеш усе життя».

Так і сталося. Відтоді минуло п’ять років. Після п’яти років чудових стосунків я прожив уже п’ять років без своєї коханої. Усі мої спроби знайти її були марними. Зараз я б віддав усі гроші світу лише за одну можливість глянути в її щирі очі й сказати: «Вибач…»

Проте я щиро сподіваюся, що Анночка забула все, що я завдав їй і стала щасливою. Вона така справжня, що заслуговує на щастя, а не на такого продажного покидька, яким виявився я. Будь щаслива, дівчинко із щирими очима».

Цигарка востаннє яскраво зблиснула і полетіла у сміттєвий бак. Він витер вологі очі і пішов, не попрощавшись. А я так і не запитав його імені…

Адріан САК

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, freepik.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!