— Знову тікаєш, Віро? — батько усміхнувся сумною усмішкою, коли я застібала рюкзак. Я завжди вибирала екзотичний маршрут подалі від нашого буденного життя, не підозрюючи, що ця моя остання втеча стане початком мого найважчого повернення

Мій батько, Назар, завжди був моїм маяком. Тихим, надійним, тим, хто не вимагав уваги, але чия присутність була такою ж природною, як повітря. Ми жили у світі, де його мудрість була фоном, а мої власні, як мені здавалося, грандіозні плани — головною сценою.

Я ж, Віра, була вічною втікачкою. Не від проблем – ні, їх я вміла розв’язувати. Я тікала від рутини, від сірих днів, від «буденності». Мене манило нове, незвідане, екзотичне. Щойно закінчувалася одна пригода, я вже планувала наступну, гортаючи втомлений від постійного використання закордонний паспорт.

Батько лише посміхався, коли я вкотре пакувала рюкзак, і завжди вкладав мені в кишеню чи сумку свій талісман — невеликий срібний медальйон.

Кілька років тому я знову “зникала”. Цього разу — манила Африка. Не туристична, а та, де волонтери допомагають місцевим громадам. Я мріяла про сафарі, але вибрала місію – це здавалося більш “справжнім” і далеким від моєї офісної роботи, яка мене вже давно обтяжувала. Тато, як завжди, приїхав на вокзал.

— Я буду писати, тату, не хвилюйся, — обіцяла я, обіймаючи його. Відчула, що його рука ніжно гладить мене по плечі.

— Бережи себе, доню. І… не забувай, що “тут” теж життя, — сказав він, його очі були трохи сумні. Тоді я сприйняла це як звичайне батьківське занепокоєння. Я пообіцяла, що скоро повернуся, і стрибнула у вагон, залишаючи його постать на пероні.

Моя африканська “втеча” була сповнена контрастів. Я працювала з ранку до ночі. Бачила неймовірні краєвиди, відчувала тепло місцевих жителів, вчилася цінувати прості речі: чисту воду, свіжу їжу. Коли мені ставало особливо важко, я стискала срібний медальйон. Інколи, коли вечорами сиділа сама, мені хотілося розповісти йому про все, але я відкладала дзвінок, кажучи собі: “Пізніше, коли буде більше вільного часу”.

Пройшло кілька тижнів. Я зателефонувала мамі — вона сказала, що все гаразд. Батько нібито був зайнятий. “Передавай привіт”, — попросила я, поспішаючи на чергову зустріч. Наступного разу я подзвонила ще через два тижні. І тоді почула мамин голос. Тихий, сповнений великого смутку.

— Віро, твій тато… Його вже немає, доню. Нас покинув. Швидко. Вдома. Серце.

Час наче зупинився. На той момент я була за тисячі кілометрів, розмовляла про плани на майбутнє з іншими волонтерами. А мій батько, моя опора, припинив свою земну путь наодинці, вдома, чекаючи на мій дзвінок, на моє повернення.

Дістатися додому було довгим, виснажливим випробуванням. Дорога здавалася нескінченною. Я зачепилася за думку, що мені потрібно все це побачити, відчути, щоб повірити. Коли я приїхала, все було інакше. Був сонячний день, але світ навколо мене здавався чорно-білим.

Я стояла перед ним, і єдине, що я відчувала, – це пекучий сором. Не за те, що я поїхала, а за те, що я не була там. Я знову втекла, цього разу – від найважливішого. Я не чула його останні слова. Не бачила його останню посмішку. Не тримала його за руку. Я пропустила його останній подих. Його зникнення було для мене важким.

Після сумної церемонії, яка пройшла у тиші та глибокому жалю, я зайшла до його кімнати. Там все було, як завжди: книги, старий радіоприймач, робочий стіл. На столі лежала моя невелика фотографія, яку я зробила, коли мені було років сім. А поруч — аркуш паперу. Це був його записник.

Я почала читати. Він вів щоденник, але це були не просто записи, а роздуми про життя.

22 вересня. — Писав про те, як онук сусідки, маленький Богданчик, впіймав першу рибу. “Яка ж прекрасна ця радість бути поруч”, — записав він.

28 вересня. — Про мій дзвінок з Африки. “Віра казала, що передає привіт. Це добре. Але я просто хочу, щоб вона була вдома, тут. Навіть якщо вона просто мовчить у сусідній кімнаті”.

5 жовтня. — Останній запис. Він був нерівний, рукопис тремтів. “Бачу, як люди бігають. За грішми, за успіхом, за враженнями. А життя, справжнє, ось воно, в долонях. У чашці кави, у розмові з Вірою, у допомозі сусіду. Я сподіваюся, вона колись це зрозуміє, що не треба бігти за тридев’ять земель, щоб бути щасливою. Що щастя — це бути присутнім”.

Я опустилася на підлогу. Його слова мене зачепили. Я ганялася за екзотикою, думаючи, що це зробить моє життя змістовним. А тим часом, сенс був тут, поруч, у Назаровій присутності, яку я сприймала як належне, як вічний, невичерпний ресурс. Його “відхід” став для мене найсуворішим, але найважливішим уроком.

Я скасувала свою наступну поїздку до Азії. Вперше за багато років я не мала жодного плану “втечі”. Я почала робити те, що раніше здавалося мені нудним. Купила нову кавоварку, бо батько дуже любив свіжозварену каву. Стала допомагати мамі з її благодійним проєктом для літніх людей.

Я більше не шукала “екшн”, я шукала присутність. Я почала по-справжньому розмовляти з людьми, не просто слухати, а чути. Я бачила, як міняється обличчя сусідки Оксани, коли я щиро запитую про її справи. Я цінувала, як сміється мій брат Андрій, коли я розповідаю йому старі сімейні історії.

Минуло багато місяців. Біль трансформувався в глибоку вдячність за його науку. Я не покинула свої подорожі повністю. Але тепер я подорожую інакше. Я можу поїхати у відрядження, але я телефоную мамі щодня, навіть якщо це лише хвилина розмови. Я не відкладаю важливі зустрічі чи дзвінки, кажучи: “Потім”. Я навчилася бути тут і зараз. Бо завтра може не настати.

Зараз я сиджу у батьковій кімнаті, дивлячись на нашу стару фотографію. Я доторкаюся до срібного медальйона в моїй руці. Він більше не талісман для вдалої мандрівки. Це – нагадування. Нагадування про те, що найважливіше — це не відстань, яку ти долаєш, а глибина зв’язку, який ти підтримуєш. Назар завжди хотів, щоб я жила насичено, але тепер я розумію: насичене життя — це не кількість штампів у паспорті, а якість твого часу, відданого рідним і собі.

А чи часто ви, дорогі читачі, відкладаєте важливу розмову на “потім”, ганяючись за чимось “більш значущим”, і чи усвідомлюєте ви, що, можливо, те найважливіше, чого ви потребуєте, вже чекає на вас просто у сусідній кімнаті?