Я ніколи не думала, що найгіршим випробуванням мого терпіння стане… жінка, якій за шістдесят. Вона завжди виглядала так, ніби щойно вийшла з салону краси, з ідеально вкладеним сивим волоссям і в акуратному костюмі. Але після кожного її візиту я відчувала, ніби в середині мене щось стискається, а руки самі тягнуться до подушки, щоб заглушити крик роздратування.
Зоя Петрівна – мати мого чоловіка Тараса – була справжнім генералом чистоти в нашій квартирі. Чи, може, варто сказати: “її” квартирі? Бо щоразу, коли вона переступала поріг, здавалося, що вона тут хазяйка, а я – лише тимчасова гостя.
«Олю, у тебе все гаразд», – казав Тарас, коли я скаржилася. – «Тобі не треба працювати на трьох роботах, як мені колись. Просто доглядай за домом. Хоча, звісно, я не знаю, чи це догляд, коли пил на полицях лежить, як сніг узимку…»
Тарас завжди намагався згладити кути, але його слова лише додавали напруги. Я ж не просила Зою Петрівну приходити й перевіряти кожен сантиметр моєї кухні! А вона, здається, вважала це своїм обов’язком. Щоразу, коли я знала, що вона завітає, я залишала трохи пилу. Так, навмисне. Це був мій маленький бунт.
«Як довго вона цього разу залишиться?» – спитала я Тараса, спираючись на кухонну стільницю, поки він готував каву.
«Тільки до вечора, – відповів він, не відриваючи очей від кавоварки. – Потім поїде до сестри в Чернівці».
«Тільки до вечора…» – повторила я з легкою іронією. – «Цього вистачить, щоб оцінити чистоту вікон, стан килимів і, мабуть, навіть перевірити, чи немає павутиння під диваном».
Тарас зітхнув, як завжди, коли я починала цю тему.
«Олю, будь ласка, не починай. Ти ж знаєш, яка вона. Ми її не змінимо».
«Але можемо не пригощати її чаєм, – пробурмотіла я, дивлячись на заварник. – Або я можу “випадково” пересолити борщ. Нехай знову зітхає, що я все роблю не так».
«Припини, – м’яко сказав він. – Просто будь собою. Не реагуй на її зауваження».
«Я і є собою, – відповіла я, піднімаючи брови. – Тією собою, яка не протирав пил на полиці у вітальні три дні. Чекаю, коли вона його знайде».
«Олю…» – протягнув Тарас, але в його очах промайнула усмішка. Він підійшов і обійняв мене. – «Не роби цього, будь ласка».
«Чому ні? – я подивилася на нього. – Чому я маю вдавати, що мене не дратує, коли вона поводиться так, ніби я не вмію вести господарство? Коли вона змушує мене почуватися так, ніби я не гідна бути господинею цього дому?»
«Вона не спеціально, – спробував заспокоїти він. – Просто вона так звикла».
«А я звикла, що в моєму домі ніхто не вказує, як мені прибирати чи готувати», – різко відповіла я.
Ми замовкли. Тарас повернувся до кави, а я взяла ганчірку, щоб протерти стільницю, але тут же кинула її назад. Не сьогодні. Сьогодні хай Зоя Петрівна сама її візьме.
Зоя Петрівна з’явилася рівно о шостій вечора, як годинник. На ній був сірий плащ, а в руках – сумка, з якої стирчали якісь пакунки. Вона обійняла Тараса, мені ж лише кивнула, кинувши швидкий погляд на підлогу.
«Ну, ну… – промовила вона, заходячи до передпокою. – Бачу, погода сьогодні не дуже, але вікна, здається, чисті. Чи я помиляюся?»
Я змусила себе посміхнутися.
«Поки дощів не було, – відповіла я. – Пил ще на місці».
«О, так-так!» – Зоя Петрівна зупинилася біля полиці з книжками і провела пальцем по дерев’яній поверхні. – «Бачиш, Тарасе? Я ж казала, що тут потрібна ганчірка».
«Мамо…» – почав Тарас, але його голос був слабким, ніби він уже знав, що це марно.
«А я вірю, що ти права, – перебила я, простягаючи їй ганчірку, яку спеціально залишила на столі. – Ось, візьми. Якщо вже знайшла пил, можеш сама його прибрати».
Зоя Петрівна з подивом глянула на мене. Її брови ледь піднялися, а губи стиснулися. Вона взяла ганчірку, але тримала її так, ніби це був якийсь чужий предмет.
«Може, сядемо вечеряти?» – запропонував Тарас, явно намагаючись розрядити атмосферу.
«Звичайно, – відповіла я. – А після вечері можемо разом перевірити, чи немає пилу під диваном».
Зоя Петрівна не відповіла. Вона лише міцніше стиснула ганчірку, ніби це був її трофей.
Все почалося з полиці. Потім була кухонна стільниця. Від стільниці вона перейшла до раковини, а з раковини – до ванної. Вона майже не говорила, лише зітхала чи тихо прокашлювалася. Але я чула кожен її рух, кожен її жест. Це було як тиха війна, де замість зброї – ганчірка й осудливий погляд.
Я сиділа за столом, вдаючи, що гортаю журнал, хоча не могла зосередитися на жодному слові. Тарас гримів посудом на кухні, явно намагаючись відволіктися від напруги.
«Все ж таки хтось мусить тут підтримувати порядок», – нарешті озвалася Зоя Петрівна. Її голос був спокійним, майже байдужим.
Я відклала журнал.
«Це мій дім, – сказала я. – Просто нагадую».
«О, я знаю, – вона посміхнулася, протираючи кран у ванній. – Я нічого не кажу».
«Ти не кажеш, але показуєш, – відповіла я. – Пальцем. Або ганчіркою».
«Мені просто не подобається, коли все липке», – знизала плечима вона.
«А мені не подобається, коли хтось приходить до мого дому й поводиться так, ніби я не справляюся. Це не про пил, а про повагу. Я тут живу, а не ти».
Зоя Петрівна зупинилася. Її очі звузилися, ніби вона не чекала, що я скажу це вголос. Тарас відвернувся від плити, але не втручався. Він просто стояв, тримаючи ложку, ніби чекав, що буде далі.
«Олю, можливо, не зараз…» – нарешті промовив він.
«Саме зараз, – перебила я. – Бо я втомилася. Справді втомилася».
Зоя Петрівна поклала ганчірку на стільницю. Напруга в кімнаті була такою густою, що її можна було різати ножем.
«Я лише хотіла допомогти», – тихо сказала вона.
«Мене ніхто не просив», – відповіла я.
Тарас мовчав. Він стояв між нами, ніби намагався вирішити, що робити.
Я зачинила двері спальні й притулилася до них спиною. Усередині мене все тремтіло – не від злості, а від полегшення. Я нарешті сказала те, що давно хотіла. Не посміхнулася ввічливо, не пожартувала, не промовчала.
Це була боротьба за мій простір, за право бути господинею у власному домі. За те, щоб до мене ставилися як до дорослої, а не як до дівчинки, яку треба повчати.
За кілька хвилин я почула стукіт у двері.
«Олю?» – це був Тарас.
Я не відповіла, але він увійшов і сів поруч на ліжко.
«Якщо ти хочеш, щоб я вибачилася, то ні», – сказала я, не дивлячись на нього.
«Ні, – він похитав головою. – Я не про це. Просто… я не знав, що тобі так важко».
«Бо ти не хотів знати, – відповіла я. – Ти завжди казав, що це дрібниці, що вона “така вже є”. А я почувалася так, ніби моя думка не має значення».
Тарас опустив погляд.
«Вибач, – тихо сказав він. – Я думав, якщо не звертати уваги, то все минеться. Але бачу, що це не працює».
«Я більше не хочу мовчати, – сказала я. – Якщо це наше життя, я хочу мати в ньому голос».
Він кивнув, і ми замовкли. Я підійшла до вікна й подивилася на вулицю. Діти ганяли м’яча, сміючись. І я подумала, як часто ми, жінки, терпимо. Роками. Дозволяємо іншим вказувати, як нам жити, як прибирати, як готувати. І це не завжди чужі люди.
«Я більше не хочу бути ідеальною невісткою», – тихо сказала я, більше собі, ніж Тарасу.
Наступного дня Зоя Петрівна поводилася так, ніби нічого не сталося. Її візит затягнувся, бо сестра в Чернівцях занедужала, і вона залишилася ще на день. За сніданком вона розповідала про нову сусідку та знижки в супермаркеті. Її голос був спокійним, але вона уникала мого погляду.
Тарас довго мовчав, а потім уважно подивився на неї.
«Мамо, я хочу сказати дещо, – почав він. – Я не хочу, щоб ти приходила сюди й оцінювала, як Оля веде господарство. Це наш дім. Якщо в тебе є зауваження, тримай їх при собі. Їй не треба нічого доводити».
Зоя Петрівна дивилася на стіл, потім прокашлялася й почала складати тарілки.
«Я не думала, що так тебе образила», – тихо сказала вона.
«Це про межі, – додав Тарас. – І вони тепер будуть чіткими».
Коли вона пішла, ми з Тарасом сиділи мовчки. Нарешті він глянув на мене.
«Не можу повірити, що ти це сказав», – усміхнулася я.
«Я сам не вірю, – відповів він. – Але я бачив, що ти відчувала. Я більше не міг цього ігнорувати».
«Дякую», – прошепотіла я.
Це не був кінець. Але вперше я відчула, що я не сама.
Минуло кілька тижнів. Зоя Петрівна приходила рідше, і її візити стали коротшими. Вона більше не чіплялася до пилу, але я відчувала, що напруга нікуди не зникла. Вона ховалася в її мовчанні, у швидких поглядах, у тому, як вона акуратно складала серветку. Я знала, що вона не змінилася, але я змінилася. Я більше не боялася сказати, що думаю.
Одного дня, коли ми з Тарасом сиділи на кухні, він раптом спитав:
«Як думаєш, вона колись зрозуміє?»
Я знизала плечима.
«Може, так. Може, ні. Але я більше не чекатиму, поки вона це зробить».
Він кивнув, і ми знову замовкли. За вікном падав перший сніг, покриваючи подвір’я тонким білим шаром. Я подумала: що буде далі? Чи зможемо ми знайти баланс? Чи Зоя Петрівна колись побачить у мені не тільки невістку, а й людину? І чи зможу я колись пробачити їй ті роки, коли я відчувала себе непомітною у власному домі?