Зустрілися ми у свекрухи під Львовом, вирішили погостювати у неї днів п’ять. Поки Марії Петрівни не було вдома, я готувала, прибирала, займалася, загалом, господарством. І все гадала, що їй подарувати на свято. Відразу після приїзду я звернула увагу на кухонні рушники, що висіли над раковиною. Вони були зношені, з потертими краями. Коли вона відкрила дверцята, я аж присіла.

Чоловік Ярослав тоді працював у Полтавській області, а я жила у батьків у селі під Києвом, де рівні поля розкинулися до горизонту, наче ковдра з золотої пшениці. Ми одружилися два роки тому, в маленькій церкві на околиці Києва, де дзвони гули так, ніби святкували весь світ.

Ярослав, високий, з русявим волоссям і посмішкою, що розтоплює хмари, завжди тягнув мене до свого коріння. “Анно, – казав він, – мама в Зимній Воді сама, як пальма в тайзі. Приїдемо, розрадимо”. Я погоджувалася, бо любила його за ту теплоту, з якою він говорив про близьких, і за те, як його руки, загрубілі від роботи на будівництві, ніжно торкалися моїх.

І ось зібрався Ярослав у відпустку. Вирішили ми, що я поїду поїздом до Львова, а звідти автобусом до села, де жила свекруха, а він – з Полтави мені назустріч. Поїзд з Києва гойдався вісім годин: запах смаженої картоплі з сусіднього купе, розмови бабусь про ціни на молоко, вікна, за якими миготіли хати з солом’яними дахами. На львівському вокзалі – гамір трамваїв і кавовий аромат з кав’ярень.

Автобус до Зимної Води петляв по вибоїстій дорозі, де сади з недозрілими яблуками ховалися за пагорбами. Ярослав чекав на зупинці з букетом польових квітів, нарваних по дорозі. Обійнялися міцно, посміялися з того, як поїзд запізнився, і пішли стежкою до дому.

Дім Марії Петрівни стояв на краю села, біля старого дуба, якому, за легендами, сотні років. Двохповерховий, з білою штукатуркою, що відлущувалася від дощів, і вікнами в мереживних фіранках. Всередині пахло свіжим хлібом і воском від свічок, які вона палила по вечорах.

Свекруха зустріла нас на порозі: висока, з сивим пучком, у квітчастій хустці й фартуху, зшитому власноруч. “Сину мій, доню люба!” – вигукнула вона, обіймаючи Ярослава, ніби не бачила його роками, а мене – легко, по-дружньому. Я відчула полегшення: не буде напруги, все буде як у нормальній родині.

Спочатку все йшло гладко. Марія Петрівна моталася з ранку до вечора – це потім я дізналася, що на збори клубу вишивальниць, а тоді думала, справи якісь у людини. На пенсії вона не сиділа в чотирьох стінах: “Життя – як вишивка, доню, нитка за ниткою, – казала вона. – Не можна стояти”. Хоча приїзд сина міг би стати приводом посидіти разом, поговорити про минуле, мені це здавалося дивним. Ярослав відмахувався: “Мама така, галичанка незалежна, як у піснях”. Я кивала, але в душі дивувалася: чому не скористатися моментом?

Поки свекрухи не було, я бралася за господарство. Готувала борщ з буряками з її саду, прибирала пилюку з полиць, де стояли порцелянові фігурки янголів. А було це напередодні Дня матері – кінець травня, коли село цвіло вишнями, а повітря наповнювалося медовим ароматом лип. Поки я мріла вареники з вишнями, все гадала-міркувала, що подарувати. Косметикою Марія Петрівна не користувалася, парфуми не жаліла. Вирішила прикупити щось корисне для кухні, доповнивши чаєм і печивом.

Справа в тому, що відразу після приїзду я помітила кухонні рушники над раковиною. Зношені, з потертими краями, візерунок вицвів від часу. “Набір нових, з вишивкою, – подумала я. – Як у її клубі”. Ярослав схвалив: “Ідеально, мама оцінить”. Наступного дня я поїхала до Львова. Автобус гойдався по трасі, поля миготіли за вікном, де селяни косили траву.

У місті – трамваї дзеленчали, туристи фотографували Оперу, на Ринку пахло кавою. Зайшла в крамницю на проспекті Свободи, де галицькі сувеніри. Вибрала набір з трьох рушників: один для столу, два для посуду, з червоно-чорним візерунком, як петриківські розписи з галицьким акцентом. Продавчиня з косою посміхнулася: “Для мами? Оберіг, як традиція”. Додала пачку чаю “Львівська фабрика” з м’ятою й коробку печива з горіхами та медом.

Повернулася ввечері, коли сонце хилилося до Карпат. Марія Петрівна вернулася з клубу з кошиком ниток. “Доню, ти де?” – запитала, витираючи руки. “У місті, мамо, – відповів Ярослав. – Презент”. Вона всміхнулася загадково. Тієї ночі я не спала, уявляючи, як вона розгорне подарунок.

Ранок Дня матері видався сонячним. Встала рано, зварила каву, накрила стіл сирниками з вишнями й сметаною. Ярослав виніс букет лілії з саду. Свекруха вийшла в святковій хустці, з срібним хрестиком. Сідаємо за стіл, і Ярослав починає: “Мамо, з Днем матері! Ми з Анною для тебе”. Простягаю пакет, серце калатає. Вона розгортає, бачить рушники, проводить пальцем по візерунку. “Ой, доню, гарні! Дякую, сину”. Я зітхаю з полегшенням, Ярослав підморгує: “Корисний, правда?”

Але вона не кладе їх на стіл. Встає, бере набір і йде до кухні: “Покажу, де зберігатиму”. Ми йдемо слідом. Відчиняє дверцята старої шафи біля печі, що скрипить, як фортеця. І ось я отетеріла. Всередині – купа рушників: білі, червоні, синьо-жовті, з вишивкою й без. Деякі свіжі, інші пожовклі, але всі складені акуратно, як скарб. Поруч – пачки чаю стопками: зеленого, чорного, трав’яного. Запас на зиму, а може, й більше.

Вона кладе мій набір зверху, закриває дверцята й повертається: “Тепер усе в порядку. Дякую, доню”. Я стою, вкопана в землю. У середині мене щось стискається – тихе усвідомлення: я не знала її так, як думала. Ярослав кашляє: “Мамо, скільки ж у тебе того?” Вона всміхнулася: “Збираю роками. Кожен рушник – спогад. Цей від сестри Ольги, той від сусідки Ганни. Чай – бо ціни ростуть, краще запас”. Сідаємо пити каву, але розмова в’яне. Той подарунок стає уроком: близькі ховають світи в шафах, а ми даруємо дублікати, не запитавши.

Після свята ми влилися в ритм села. Ярослав лагодив паркан: цвяхи стукотіли, як гуцульська мелодія, я подавала інструменти. Марія Петрівна вчила плести вінок з ромашок, волошок, маку. “У Галичині так на Зелені свята, – розповідала. – Оберігає дім”. Пальці плуталися, але вона поправляла: “Не квапся, доню. Життя – вишивка”. Ті слова запам’яталися: шафа її повна, бо кожна річ – нитка в гобелені.

Але отетеріння не минало. Вечорами, коли Ярослав засинав, я думала: чому не сказала? Для неї подарунок – у жесті? Наступного дня запитала, миючи посуд: “Мамо, навіщо стільки? Місця мало”. Вона помовчала: “Кожен – від когось. Цей син з армії, той від подруги. Чай – з дев’яностих, коли нічого не було”. Я кивнула, але в голові крутилося: а якщо б подарувала книгу? Шарф? Чи теж би знайшлося місце?

Гуляли селом: Зимна Вода – тиха балада. Бруківка, церкви з дзвонами. Зустріли дядька Миколу біля ставка з коровою. “Ярославе, син Марії! А це панночка? Гарна, як львівська кав’ярня!” Посміялися, поговорили про врожай: картопля вродила, але дощі загрожують. Дядько розповів про заробітки в Польщі, як Марія тримала хату. “Жінка моя теж запасала: рушники, сіль, спогади”. Я відчула укол: покоління, де запас – мудрість.

Повернулися з кошиками: картопля, огірки, варення з малини. “Беріть, доню, – сказала свекруха. – У Києві не те”. Ярослав обійняв: “Приїдемо ще”. В автобусі до Львова, у поїзді я мовчала. Ярослав помітив: “Що з тобою?” Зітхнула: “Радію, але подарунок… Хотіла догодити”. Він стиснув руку: “Догодила. Увага – головне”.

Через роки ми в Києві, з сином Сашком, що бігає в бабусі. Марія Петрівна приїжджає, шафа – окрема історія. Жартуємо: “Не даруй рушників”. Але глибше – питання: чи розуміємо близьких? Той набір досі там, як нагадування: подарунок – не в новизні, а в запасі спогадів.

Але що я не можу зрозуміти: чи варто дарувати речі, якщо серце ближче? Чи краще бути поруч без слів? Як дізнатися, що ховається в шафах душ рідних, щоб не отетеріти?

Ті п’ять днів у Зимній Воді розтягнулися на спогади, які я пережовую, як мед з лип. Село, з його пагорбами, що шепочуть про козаків, стало для мене мостом між моїми рівнинами й галицькими горами. Ярослав, повернувшись до Полтави, писав листи – тодішні, на папері, з марками, де описував, як мама хвалить мої вареники. “Анно, ти – золото, – писав. – Мама каже, ти як рідна”. Я відповідала, малюючи сердечка на конвертах, і планувала наступний приїзд. Але той День матері лишив слід: не болючий, а тихий, як шелест листя в саду.

Після того випадку я почала помічати дрібниці. Шафа не була єдиною таємницею. У комірчині – банки з соліннями, ряд за рядом, ніби армія на варті: огірки, помідори, капуста, мариновані з часником і кропом. “На зиму, доню, – пояснювала Марія Петрівна, коли я допомагала закатувати. – У нас у Галичині кажуть: готуй заздалегідь, бо завтра – невідомо”. Я кивала, згадуючи своє дитинство під Києвом, де мама теж запасала, але менше – бо ринки завжди повні. Тут, у селі, де до найближчого магазину кілометр бруківкою, запас здавався не примхою, а ритуалом виживання.

Одного вечора, після дощу, ми сіли на лавку перед домом. Сонце сідало за Карпати, фарбуючи небо в рожеве й золоте. Ярослав розповідав анекдоти з роботи – як бригада будувала міст через річку, як один хлопець упав у воду, але виліз сміючись. Марія Петрівна слухала, попиваючи чай з м’яти, і раптом сказала: “Сину, пам’ятаєш, як ти малим лазив по тому дубу? Думала, впадеш – серце в п’ятах”. Ярослав засміявся: “А ти кричала: ‘Злізай, бо тата покличу!'”. Я уявляла його хлопчиком – худорлявим, з подряпаними колінами, – і серце тепліло. Ті розмови були нитками, що зшивали нас: його дитинство, її молодість, мої мрії про власну сім’ю.

Наступні дні ми вплелися в сільський ритм. Ранком – у сад: Ярослав копав грядки з картоплею, я поливала помідори, що червоніли під сонцем. Марія Петрівна показувала, як садити квіти – чорнобривці й нагідки, “щоб від зла берегли”. Руки в землі, запах вологи й трави – це зцілювало. “Анно, – сказала вона одного разу, витираючи чоло хусткою, – ти з міста, а тримаєшся, як наша. Не всі витримують”. Я посміхнулася: “Люблю землю, мамо. У нас під Києвом теж город”. Але в душі думала: витримую, бо заради Ярослава, заради того, щоб стати частиною його світу.

Вихідні ми присвятили прогулянкам. Село Зимна Вода – як з картини: церква з зеленою банею, де дзвони б’ють кожну годину, ставок з качками, що крякають у очереті. Зустрічали сусідів: тітку Софію з кошиком яєць, дядька Івана, що чинив віз. “Марія, привіт родині! – гукала тітка Софія. – А це невістка? Гарна, як вишня в цвіту!” Розмовляли про все: про ціни на пальне, про ярмарок у Львові, де продають вишиванки. Я слухала, вбираючи слова, як губка. Тут люди жили повільніше, розповідали історії довгі, як річка, – про голод, про відродження, про те, як село пережило бурі.

Одного дня Марія Петрівна взяла мене до клубу вишивальниць. Збиралися в хаті на краю села: п’ять жінок, з нитками й голками, сміх і чай з варенням. “Доню, сідай, – покликала вона. – Покажу, як червоний хрестик ставити”. Я пробувала: пальці тремтіли, нитка плуталася, але вони заохочували. “Усе з практикою, – казала сусідка Ганна. – Я от сорочку сину вишивала півроку”. Там я зрозуміла: рушники в шафі – не просто тканина, а історії. Кожен візерунок – спогад про когось: сестру, подругу, свято. “А твій подарунок, – шепнула Марія Петрівна, – гарний. Покладу зверху, як нагадування про тебе”.

Ті слова розтопили отетеріння. Повернулася додому з новим рушником – маленьким, для хліба, з моїм першим хрестиком, кривим, але щирим. Ярослав побачив і обійняв: “Моя вишивальниця!” Сміялися до ночі, плануючи, як Сашко – ще не народжений тоді – навчиться цьому ремеслу. Але глибоко всередині я переосмислювала: подарунки – як нитки. Іноді плутаються, але зшивають родину.

Коли п’ять днів добігли, ми пакували сумки. Марія Петрівна насипала кошик: яблука з саду, хліб свіжий, банки з медом від лип. “Приїжджайте швидше, – сказала, обіймаючи. – Без вас хата порожня”. Ярослав кивнув: “Обіцяємо, мамо”. У поїзді до Києва я дивилася у вікно: Карпати відступали, поля ставали рівними. Ярослав спав, голова на моєму плечі. Я думала про шафу, про рушники, про те, як близькі ховають шари – запаси, спогади, таємниці. Чи готова я копати глибше? Чи варто розпитувати, ризикуючи порушити тишу?

Тепер, у нашій київській квартирі, з Сашком, що малює пальчиками на вікні, я повертаюся до тих днів. Ми їздимо в Зимню Воду щоліта: Сашко лазить по дубу, як дідусь, Марія Петрівна вчить його плести вінки. Шафа досі повна – додалися рушники від мене, від Сашка. Жартуємо: “Не даруй більше, бо шафа трісне”. Але сміх прикриває питання: чи справді знаємо ми одне одного? Той візит навчив: родина – як гобелен, з нитками, що ховаються за видимою тканиною.

Але от що турбує досі: чи завжди подарунки – це ризик отетеріння, чи шанс розплутати таємниці? Як балансувати між жестом і знанням про близьких? І чи готові ми, українці з нашими запасами душі, ділитися шафами спогадів, щоб не губити нитки?