Зять образив мене за недільним обідом, а моя донька Соломія вдала, що нічого не сталося. Ми всі сиділи за святково накритим столом, і він вирішив “вколоти” мене, поки я розносила страви. Це був не просто сарказм – це було щось більше. А найважче те, що моя донька, моя рідна дитина, навіть не глянула в мій бік. Мовчала. Як гість на чужому святі. Саме тоді я зрозуміла: або я почну жити з гідністю, або зламаюсь остаточно. І я вибрала перше.
Усе почалося з того, що я, як завжди, хотіла зібрати всіх за одним столом. У мене це звичка – не з обов’язку, а з душі. Запах печеного перцю, зелений борщ з яйцем, пиріг із яблуками… Мені здавалося, що якщо на кухні тепло, то й у серці не охолоне. Але цього разу в повітрі було щось інше. Щось, чого не витягнеш ложкою з супу і не розтопиш у духовці.
Соломія з Романом приїхали неохоче. Видно було – це для галочки. Він одразу почав вказувати, що в нас усе “по-сільському”, навіть сільничку повернув так, ніби вона йому очі муляє.
– А у вас, тьощо, завжди серветки з трояндочками? – посміхнувся він криво. – Ностальгія за 90-ми?
Я вдихнула повітря повними легенями, бо вже знала – це буде довгий день. Але мовчки накрила на стіл далі. Роман завжди мав цю манеру – підколоти, ніби жарт, а звучить як плювок. І я все ковтала. Але не цього разу.
Коли всі сіли, він упіймав момент.
– Соломія, а пам’ятаєш, як ми у Відні їли пасту з трюфелями? – звернувся до неї, киваючи на мої вареники з капустою. – Ну, трюфелі й капуста – майже одне й те саме, правда?
Я подивилась на доньку. Вона всміхнулась. Тільки не мені. Йому. Мовчки. Як змовниця.
Я повільно витерла руки об рушник і сказала:
– Трюфелі, може, й смачні. Але їжа без поваги – то як стіл без ніг. Довго не втримаєшся.
І знаєш, що найгірше? Не він замовк. А всі. Навіть мій чоловік Остап не зронив ані слова.
Після обіду я стояла біля мийки. Вода текла, а в голові тільки одне – коли моя дитина навчилась мовчати там, де треба говорити?
Остап зайшов на кухню, став поруч, витер об мокрий край тарілки.
– Я б його викинув звідси. За язик. Але, бачиш… це її вибір.
– А мій вибір – не терпіти зневагу. Я не предмет інтер’єру, щоб на мене тикали пальцем. І не та, кого можна виставити дивною лише тому, що вареники, а не трюфелі.
– То скажи їй, Соломії. – він глянув на мене з сумом. – Може, вона не розуміє?
– А може, чудово все розуміє. Але соромиться. Мене. Нас.
Тут я вперше це вголос вимовила. І воно закололо. Розумієш, я ж не вимагала нічого – ні подяки, ні похвали. Лише звичайного людського: не принижуй. Не мовчи, коли твоїх батьків ображають.
Ввечері я довго сиділа біля вікна. У дворі качалися гойдалки, хоч діти вже роз’їхались. Вітер хитав гілки яблуні. А я думала – на якому повороті ми з донькою розминулись? Коли вона стала більше дружиною Романа, ніж донькою мені?
Може, я винна, що не розказувала, як важко було тягнути її крізь школу, коли в мене не було на зошити. Може, треба було менше мовчати і більше себе показувати – не тільки як маму, а як жінку. Зі своїм світом. Своїми мріями.
На ранок я зробила каву, але не в своїй улюбленій чашці. Взяла нову. Це символ. Маленький, але мій.
– Я йду на кераміку, – сказала я Остапу. – І більше не хочу готувати обіди тим, хто дивиться згори. Я готуватиму для себе. Для тебе. Для тих, хто бачить у мені людину, а не просто маму з села.
Він кивнув.
– Я тобі давно це казав. Але треба було, щоб ти сама це сказала собі.
Через кілька днів я зайшла до магазину, де працювала. І вперше не відчула сорому. Бо неважливо, чи ти продаєш зошити, чи керуєш фірмою. Важливо, з яким обличчям ти приходиш додому. І як тебе зустрічають.
Соломія не дзвонила. Я не квапилась. Коли настане час – вона знайде дорогу назад. Але цей шлях має початися з неї.
А поки я думаю про інше: чому ми, мами, так довго терпимо? Чому мовчимо, коли з нами так чинять? І чому ті, кого ми найбільше любимо, дозволяють собі мовчати поруч із тими, хто нас ображає?
Може, ви мені скажете: як би ви вчинили, якби з вами так повелись за столом, а ваша донька відвернулась? Промовчали б? Чи сказали б – досить?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений