Зять приніс додому монітор за 25000, хоча вони вже пів року не можуть віддати мені 4000 за комунальні послуги. Коли я нагадала про борг, він лише засміявся, сказавши, що це дрібниці порівняно з їхніми майбутніми планами. Тепер я знаю, куди насправді йдуть їхні гроші, поки я рахую кожну гривню на продукти для всієї родини.

Коли Наталя зателефонувала мені пів року тому, її голос тремтів від штучного піднесення. Вона розповідала про нову квартиру, про те, як вони з Максимом нарешті наважилися на капітальне оновлення свого житла, і як це буде чудово для дітей. Я тоді ще зраділа за них. Думала, нарешті діти стануть на ноги, створять свій затишок. А потім прозвучало те саме прохання, яке тепер здається мені початком довгої та виснажливої подорожі в нікуди. Вони попросилися пожити у мене два місяці, поки майстри покладуть плитку та переклеять шпалери.

Я пам’ятаю той день, коли вони заїхали. У передпокої відразу стало ніде стати. Величезні валізи, пакунки з іграшками, якісь коробки, що пахли пилом та вологою. Максим заносив речі з таким виглядом, ніби він робить мені величезну послугу, займаючи кожен вільний кут моєї невеликої двокімнатної квартири. Моя тиха оселя, де кожна серветка лежала на своєму місці, а повітря було просякнуте ароматом сухої лаванди, вмить перетворилася на складське приміщення. Старий торшер у кутку тепер завалений пакунками з дитячим одягом, а мої улюблені вазони переїхали на підвіконня в кухні, де їм бракує світла.

Минуло два місяці, потім три, а тепер уже пішов сьомий. Ремонт у їхній квартирі, за словами Максима, зупинився через недобросовісних робітників, хоча я підозрюю, що вони просто витратили гроші на щось інше. Тепер я живу в постійному галасі. Онуки бігають по коридору, збиваючи кути мого старого комода з темного дерева, який я так берегла ще від батьків. Поверхня комода тепер укрита подряпинами від іграшкових машинок. Наталя постійно на кухні, але чомусь після її готування мені доводиться відмивати жирні плями з плити ще годину, а раковина завжди забита залишками їжі, які ніхто не поспішає викидати.

Сьогодні вранці я прокинулася від того, що Максим знову голосно сперечався з кимось по телефону прямо під моїми дверима. Звук його кроків по старому паркету віддавався в голові монотонним стукотом.

— Ми не можемо зараз заплатити таку суму, шукайте інші варіанти.

Я вийшла з кімнати, намагаючись не наступити на розкиданий конструктор, який боляче врізався в босі ступні.

— Максиме, ти знаєш, котра година? Люди ще сплять.

Він навіть не повернув голови, продовжуючи щось активно доводити у слухавку, розглядаючи при цьому свої нігті. Наталя з’явилася з кухні, заспана, з розпатланим волоссям. Від неї пахло чимось смаженим і дешевим мийним засобом.

— Мамо, не починай з самого ранку. У нього проблеми на об’єкті, ти ж бачиш.

— Я бачу, Наталю, що ми домовлялися на вісім тижнів. А минуло вже тридцять. Мені важко. Я хочу тиші у власному домі. Хочу просто вмитися спокійно, а не чекати, поки Максим закінчить голитися.

Вона зітхнула і почала грюкати чайником об конфорку, ніби демонструючи свою образу кожним рухом.

— Ти завжди була егоїсткою. Хіба тобі шкода місця для власних онуків? Вони ж тебе люблять, біжать до тебе щоранку.

— Любов не вимірюється кількістю розбитого посуду та відсутністю спокою. Я втомилася бути прислугою у своїй квартирі. Ви навіть за комунальні послуги не платите повністю, хоча ми домовлялися ділити рахунки навпіл. Подивися на цей лічильник, він крутиться як скажений.

Наталя нарешті повернулася до мене, її погляд став колючим, а губи стиснулися в тонку лінію.

— У нас зараз скрутно. Ти ж знаєш, скільки коштують матеріали. Все подорожчало. Ми все віддамо пізніше, коли в’їдемо.

— Пізніше це коли? Коли я зовсім перестану впізнавати свій дім? Коли мої стіни просочаться вашим роздратуванням?

Увечері ситуація не змінилася. Максим розсівся у моєму улюбленому кріслі перед телевізором, розкинувши ноги так, що пройти повз було неможливо. На журнальному столі стояли порожні чашки з брудними обідками від кави, які ніхто не збирався нести до мийки. У кутку кімнати лежала купа брудних дитячих речей, чекаючи на чергу в пральну машину, яка і так працює без зупинки. Діти кричали в іншій кімнаті, ділячи якийсь старий планшет, і цей вереск проникав крізь зачинені двері.

— Максиме, я хотіла серйозно поговорити про терміни вашого переїзду. Я сьогодні бачила оголошення про здачу квартири в сусідньому будинку.

Він ліниво перемкнув канал, навіть не глянувши на мене.

— Мамо Олено, ви ж розумієте, що там ще навіть підлога не залита. Куди ми підемо? На вулицю з дітьми? На бетонні плити?

— Є варіанти оренди. Ви дорослі люди, у вас обох є робота, ви не бідуєте.

— Оренда це просто викинуті гроші в чужу кишеню. Ми краще ці кошти вкладемо у швидке закінчення ремонту, щоб швидше вас звільнити.

— Але ви його не закінчуєте. Вже три місяці там ніхто нічого не робить. Ви просто живете тут, користуючись моїм терпінням і моєю їжею.

Наталя вибігла з дитячої, її обличчя почервоніло від гніву, вона нервово поправляла край свого халата.

— Тобі заважають діти? Ти це хочеш сказати? Власні онуки тобі стали тягарем? Ти ж обіцяла допомагати, коли я їх народжувала!

— Мені заважає ваша байдужість до мого простору. Я не можу випити чаю в спокої, я не можу зайти у ванну, коли мені потрібно, бо там постійно висять ваші рушники. Ви перетворили моє життя на нескінченний залізничний вокзал.

— Ми твоя сім’я! Як ти можеш так говорити? Ми ж не чужі люди з вулиці.

Я дивилася на неї і відчувала, як у мені щось обривається. Куди зникла та чуйна дівчинка, яка колись допомагала мені пересаджувати фіалки? Тепер переді мною стояла жінка, яка вважала, що я їй щось винна лише за фактом її існування.

— Сім’я — це не право на експлуатацію. Я теж людина, мені шістдесят років, і я маю право на свій темп життя. Мені потрібен простір для думок, а не постійне з’ясування стосунків.

— Добре! Якщо ти так хочеш, ми завтра ж зберемо речі і підемо в нікуди. Прямо під дощ. Ти цього хочеш? Щоб діти замерзли?

Ця маніпуляція була настільки грубою, що мені стало холодно. Максим підтримав дружину, вставши з крісла і нависнувши над столом.

— Ну що ви, Олено Петрівно, доводите її до такого стану. Ми ж намагаємося як краще для всіх, щоб потім ви могли приходити до нас у гості в гарну квартиру.

— Для кого краще, Максиме? Для вас? Безумовно. Ви не платите за оренду, ви не турбуєтеся про побут. А для мене це щоденне випробування.

Я пішла у свою кімнату і зачинилася на засув. За стіною я чула їхнє шушукання, обурені вигуки Наталі про мою черствість та приглушений сміх Максима. Вони не збиралися нікуди йти. Вони відчували себе господарями, а я стала лише прикрою перешкодою, яку треба перечекати або зламати.

Наступного дня я вирішила діяти інакше. Я просто перестала готувати на всіх. Приготувала собі одну порцію вівсянки і сіла їсти за маленький столик у кутку кухні, де зазвичай стояло відро для сміття. Наталя зайшла, очікуючи побачити звичну велику каструлю з борщем або печеню.

— А де обід? Діти зараз прийдуть зі школи, вони голодні.

— Я приготувала собі. Ви ж дорослі люди, у вас є руки, є магазини поруч.

— Але я розраховувала на це. Мені треба дітей годувати, а я не встигла зайти в магазин через роботу.

— Тоді піди зараз. Я більше не буду брати на себе всі ваші побутові питання. Я не хатня робітниця.

Вона стояла біля порожньої плити, і в її погляді було стільки образи, ніби я вкрала в неї щось цінне. Весь вечір вони демонстративно ігнорували мене. Вони замовили піцу, і запах дешевого сиру та ковбаси заповнив усю квартиру. Порожні коробки з жирними плямами так і залишилися лежати на обідньому столі до ранку, вкриваючись дрібними крихтами.

Минуло ще два тижні. Моє життя перетворилося на справжню холодну війну. Я бачу, як вони дивляться на мене в коридорі — як на ворога, який окупував їхню територію. Кожен мій рух, кожне зауваження про залишене ввімкненим світло супроводжується важким зітханням Наталі або саркастичним коментарем Максима про мою старість. Онуки теж змінилися. Під впливом розмов батьків вони почали ставитися до мене з прохолодою, уникаючи моїх запитань про школу.

Я сиджу біля вікна, дивлюся на мокрий асфальт і відчуваю неймовірну самотність у власній переповненій квартирі. Я люблю свою доньку, але я не хочу більше так жити. Я відчуваю, що з кожним днем у мені згасає повага до них.

Вчора Максим притягнув додому новий величезний монітор. Коли я запитала, чому ці гроші не пішли на оплату майстрів, щоб закінчити ту підлогу в їхній квартирі, він просто відмахнувся.

— Це інвестиція в мою роботу. До чого тут ремонт? Ви нічого не розумієте в сучасній економіці.

Це стало останньою краплею. Я зрозуміла, що вони ніколи не підуть добровільно. Їм тут занадто зручно. Їм безкоштовно, ситно і тепло. А моє бажання побути наодинці зі своїми думками для них — лише примха літньої жінки.

На кухні знову почався галас. Наталя щось упустила, і почувся звук скла, що розбивається. Це була моя улюблена цукорниця, тонка, майже прозора.

— Ой, мамо, не дивися так. Це просто стара річ. Ми купимо тобі нову, пластмасову, вона не б’ється.

— Мені не потрібна пластмасова, Наталю. Мені потрібна була ця. Вона була пам’яттю.

— Пам’ять, пам’ять… Ти живеш минулим, а треба жити майбутнім онуків.

Я стою посеред кухні, дивлюся на уламки на підлозі і розумію, що так само розбивається моє право на власне життя. Я хочу повернути свій ранок, свою тишу, свою гідність. Але як виставити за двері власну кров, коли вони так впевнено переконують усіх навколо, що я просто зла бабуся, якій шкода кутка для рідних?

Де та межа, за якою батьківська допомога перетворюється на добровільне рабство, і чи можна виштовхнути дітей із гнізда вдруге, якщо вони повернулися туди вже зі своїми пташенятами і не хочуть летіти геть?