— Тарасе, поясни мені, чому майстри забрали вікна, а нових досі немає? Ти ж обіцяв, що до вечора все поставлять.

— Галино Степанівно, я зараз не можу з вами говорити. Є певні труднощі, але я все владнаю. Ви тільки не починайте панікувати.

— Я віддала тобі 68 000 гривень. Усе, що відкладала сім років. Ти сказав, що матеріали вже замовлені, а сьогодні мені майстер повідомив, що ніякого замовлення немає.

— Послухайте, я вам нічого не вкрав. Гроші пішли на термінову справу, і я їх поверну. А поки що попросіть когось допомогти закрити отвори плівкою.

Я дивилася на порожнє місце, де ще вранці було кухонне вікно. На підвіконні залишився старий календарик, який майстри чомусь не прибрали. Його сторінки ворушилися від протягу. Надворі було шосте листопада, і на ніч обіцяли два градуси тепла.

— Яку термінову справу, Тарасе? — запитала я. — Ти хоч розумієш, що я тепер маю спати у квартирі без трьох вікон?

— У мене борги, — сказав він нарешті. — І люди вже не хотіли чекати. Я думав, що за тиждень перекрию суму. Не вийшло.

— А вікна навіщо знімали?

— Щоб ви не передумали з ремонтом. Майстри мали почати роботу, а я потім усе докупив би.

Я попросила його повторити останнє речення. Не тому, що недочула. Просто хотіла переконатися, що дорослий чоловік справді вирішив залишити мене без вікон, аби я не передумала витрачати власні гроші.

Тарас сказав, що передзвонить увечері, і завершив розмову.

Мені було шістдесят дев’ять. Я жила сама у двокімнатній квартирі на четвертому поверсі старої п’ятиповерхівки в Тернополі. Будинок звели ще наприкінці сімдесятих. Вікна в мене були дерев’яні, старі, але справні. Щоосені я заклеювала щілини ущільнювачем, а навесні знімала його й мила рами.

Ремонт затіяла не я.

У вересні донька Оксана приїхала з чоловіком на мої іменини. Привезли торт, новий рушник і пакет продуктів. Тарас походив квартирою, постукав по рамах і сказав, що так далі не можна.

— Мамо, ви ж половину пенсії за опалення віддаєте, — пояснював він. — Поставимо нормальні вікна, утеплимо відкоси, а наступного року подумаємо про зовнішню стіну. Я знаю людей, зроблять дешевше.

Оксана підтримала його.

— Ти все одно гроші тримаєш на книжці. Для чого? На здоров’ї економиш, а в квартирі холодно.

Я відповіла, що заощадження потрібні на непередбачені витрати. Пенсія в мене була 5 840 гривень, і після комунальних платежів та ліків залишалося небагато.

— От саме тому й треба зробити ремонт зараз, — переконував Тарас. — Потім усе подорожчає. Я ще й своїх трохи докладу.

Мені сподобалося, що він сам запропонував допомогу. За одинадцять років їхнього шлюбу Тарас нечасто цікавився моїми справами. Зазвичай ми бачилися на родинних святах, а коли він заходив без Оксани, то переважно щось позичав або просив передати доньці.

Та я не хотіла бути несправедливою. Він допоміг мені перевезти пральну машину, колись полагодив кран, двічі возив до лікарні. Я пам’ятала і добре, і погане.

У жовтні Тарас приніс кошторис, надрукований на звичайному аркуші. Три вікна, демонтаж, монтаж, підвіконня, відкоси, утеплення стіни під кухонним вікном. Загалом 74 500 гривень.

— У вас є шістдесят вісім, решту я додам, — сказав він. — Але треба оплатити матеріали відразу, бо постачальник тримає ціну тільки до кінця місяця.

Я запропонувала піти разом до фірми.

— Навіщо вам тягатися? — відповів Тарас. — Я ж усе організовую. Ви мені не довіряєте?

Ось тут я й зробила помилку. Не тому, що довірилася родичеві, а тому, що дозволила перетворити звичайне прохання показати документи на перевірку родинних почуттів.

Двадцять восьмого жовтня ми разом пішли до банку. Я зняла 68 000 гривень і передала йому біля каси. Тарас перерахував купюри, поклав у внутрішню кишеню куртки та сказав:

— Тепер уже скоро будете жити по-людськи.

Оксана того дня працювала до вечора. Я повідомила їй, що гроші передала. Вона прислала усміхнений смайлик і написала: «Нарешті, мамо».

За тиждень приїхали двоє майстрів.

Одного звали Богдан, другого — Сергій. Вони занесли інструменти, оглянули кімнати й запитали, де нові конструкції.

— Тарас казав, що привезуть після обіду, — відповіла я.

Богдан подзвонив комусь, вийшов у коридор, повернувся й повідомив, що поки можна демонтувати старі рами.

Я запитала, чи не краще почекати.

— Нам сказали сьогодні все підготувати, — відповів він. — Якщо зараз не зробимо, наступне вільне вікно в графіку аж через два тижні.

Я погодилася.

Вони працювали майже чотири години. Зняли рами в кухні, спальні та великій кімнаті, прибрали частину старої штукатурки. Потім Богдан знову почав комусь телефонувати.

— Пані Галино, — сказав він, — а ви точно оплатили вікна?

Я показала йому кошторис.

Він подивився й похитав головою.

— Це не рахунок фірми. Тут навіть реквізитів немає. Ми з Сергієм працюємо окремо, Тарас нас попросив демонтаж зробити. Сказав, що нові вікна вже стоять на складі.

— А вони не стоять?

— Я щойно дзвонив постачальнику, якого він назвав. Там про ваше замовлення нічого не знають.

Богдан не хотів залишати квартиру в такому стані. Запропонував поставити старі рами назад, але виявилося, що частину деревини пошкодили під час демонтажу. До того ж рами вже винесли вниз, де їх забрала машина, яку замовив Тарас.

— Він сказав, що старе дерево піде на утилізацію, — пояснив Сергій.

Я попросила їх хоча б закрити отвори тим, що було під рукою. Вони прибили кілька рейок, натягнули будівельну плівку, яку мали в машині, та залишили свій номер.

Грошей за демонтаж не взяли.

— Ми з Тарасом окремо розберемося, — сказав Богдан. — А ви сьогодні обов’язково знайдіть когось, хто допоможе нормально все закріпити. Плівка тонка.

Коли вони пішли, я спробувала ввімкнути телевізор. Звук довелося зробити голоснішим, бо плівка на кухні безперервно шаруділа.

Першою я набрала Оксану.

— Доню, приїдь, будь ласка. У мене немає вікон.

— Як це немає? Тарас казав, що сьогодні все встановлять.

— Він витратив мої гроші на борги.

Оксана не відразу заговорила.

— Мамо, ти, може, щось неправильно зрозуміла? Він же не міг так зробити.

— Приїдь і сама подивися.

— Я зараз на роботі. У нас перевірка, мене не відпустять. Я з ним поговорю.

— Мені не треба, щоб ти з ним поговорила. Мені треба, щоб хтось допоміг закрити вікна до ночі.

— Добре, я щось придумаю.

О восьмій вечора вона повідомила, що Тарас поїхав шукати гроші, а сама вона не зможе приїхати, бо молодший син захворів.

Я не сперечалася. Онукові було сім років, і він справді часто хворів восени. Але відстань від їхнього будинку до мого становила двадцять хвилин автомобілем. Оксана могла приїхати хоча б на пів години, якщо дуже хотіла.

Я написала їй, що температура у спальні вже п’ятнадцять градусів.

Вона відповіла: «Мамо, тільки не накручуй себе».

Тієї ночі я спала в коридорі на розкладному кріслі. Перенесла туди ковдру, подушку та невеликий електричний обігрівач. У спальні було надто холодно, а на кухні від плівки тягнуло так, що коливалися папірці на холодильнику.

Близько другої ночі почувся тріск. Я вийшла в кімнату й побачила, що верхній край плівки відірвався.

Спробувала прикріпити його скотчем, але до сирої штукатурки нічого не липло. Довелося притиснути край довгою дерев’яною планкою, яку майстри залишили біля стіни.

На ранок боліли пальці, а голова була важка від недосипання.

О дев’ятій у двері постукала сусідка Марія.

Ми жили на одному майданчику понад двадцять років, але близькими подругами не були. Вітали одна одну зі святами, іноді обмінювалися розсадою, могли поговорити біля поштових скриньок. Марія була прямолінійною жінкою, часом навіть надто.

— Галю, що в тебе тут робиться? — запитала вона. — Я вночі чула, як щось гупало. Думала, ремонт.

Я відступила, пропускаючи її до коридору.

Марія зайшла в кімнату, оглянула отвір, торкнулася плівки.

— А нові вікна де?

— Немає.

— Як немає? Їх же мали привезти.

— Тарас гроші витратив.

Марія повернулася до мене.

— Той твій зять, що минулого року просив у мого Петра драбину й пів року не віддавав?

Я кивнула.

— От халепа. А ти чого мені вчора не сказала?

— Не хотіла турбувати.

— А тепер що, краще буде, як ти тут застудишся? Зараз покличу Петра.

За двадцять хвилин прийшов її чоловік із рулеткою. Він оглянув отвори й сказав, що потрібні дерев’яні рейки, щільна плівка, плити для тимчасового закриття та кріплення.

— Це не вікна, звісно, — пояснив Петро. — Але хоча б до нормального монтажу протримається. Головне — не закривати все наглухо, щоб не було вогкості.

Він записав розміри й поїхав у будівельний магазин.

Я попросила сказати, скільки коштуватимуть матеріали.

— Спершу купимо, потім порахуємо, — відповів він.

— Петре, я не хочу бути вам винна.

— Та ви вже винні, — озвалася Марія. — За двадцять років жодного разу не запросили нас на свої вареники, хоч усім розказуєте, які вони добрі.

Вона сказала це таким тоном, що я навіть усміхнулася.

До обіду прийшов ще сусід Андрій із третього поверху. Його покликав Петро, бо одному було важко тримати великі плити. Чоловіки працювали майже до вечора. Залишили невеликі прозорі ділянки для світла, решту закрили міцнішими матеріалами.

Квартира стала темнішою, зате протяг майже зник.

Матеріали обійшлися в 4 360 гривень. Петро показав мені чек. Я віддала йому 2 000, які мала вдома, а решту попросила дозволити повернути після пенсії.

— Не поспішайте, — сказав він. — Краще спочатку з’ясуйте, що з вікнами.

Того ж вечора приїхала Оксана.

Вона принесла продукти, поставила пакети в коридорі й почала оглядати кімнати.

— Господи, мамо, як же ти тут житимеш?

— Поки що так.

— Тарас каже, що все виправить. Йому треба трохи часу.

— Скільки?

— Він не назвав точно.

— Тобто ти приїхала сказати, щоб я чекала?

Оксана сіла на край дивана.

— Я приїхала подивитися, як ти. І не треба зі мною так говорити. У мене вдома теж зараз непросто.

Я попросила її пояснити, що саме непросто.

Виявилося, Тарас заборгував гроші кільком людям. Частину позичив на ремонт автомобіля, який використовував для підробітків. Потім узяв ще, щоб закупити матеріали для невеликого замовлення. Замовник затримав оплату, а Тарас почав перекривати одні борги іншими.

— Ти знала? — запитала я.

— Не все. Про частину знала, але думала, що він розбереться.

— А про мої гроші?

— Він сказав, що позичить їх на кілька днів, а потім поверне. Я просила не чіпати мамині заощадження.

Я підійшла до шафи й дістала папку з документами. Поклала перед донькою банківську квитанцію.

— Оксано, це не були гроші, які я дала позичити. Я віддала їх за вікна. Якби Тарас попросив у мене 68 000 на борги, я б не погодилася. І ти це знаєш.

— Знаю, мамо. Але він не думав, що так вийде.

— А як він думав? Що нові рами самі з’являться?

Донька почала пояснювати, що Тарас домовлявся про ще одну роботу, з якої мав отримати аванс. Тільки замовлення зірвалося.

— Ти зараз говориш так, ніби він просто не встиг щось купити, — сказала я. — А він спеціально прислав людей знімати мої вікна.

— Він хотів показати, що ремонт почався.

— Кому показати? Мені чи тим, кому заборгував?

Оксана попросила не втягувати її в суперечку між мною та чоловіком.

Я відповіла, що вона вже в ній, бо знала про намір використати мої гроші й не попередила.

Вона підвелася.

— Я не можу відповідати за кожен його вчинок. У мене двоє дітей, робота, кредити. Ти думаєш, мені легко?

— Я не прошу тебе відповідати за все. Я хочу знати, чи можу розраховувати на твою допомогу зараз.

— А що я маю зробити? У нас немає таких грошей.

— Можеш хоча б побути зі мною завтра, коли я поїду до фірми шукати замовлення?

— Завтра в мене робочий день.

— Тоді в суботу.

Оксана пообіцяла подумати.

Після її від’їзду я помітила, що пакет із продуктами залишився в коридорі. Там були крупа, яблука, куряче філе й засіб для миття підлоги. Оксана завжди купувала мені саме цей засіб, бо пам’ятала, що від інших у мене болить голова.

Я розклала покупки й подумала, що донька добре знає мої побутові звички, але чомусь не змогла уявити, як я проведу ще одну ніч у квартирі з тимчасово закритими отворами.

У суботу вона не приїхала.

Написала, що в молодшого знову температура, а старшого треба везти на заняття.

До фірми я поїхала сама.

Адресу постачальника знайшла в кошторисі, який приніс Тарас. Це виявився невеликий офіс на околиці міста. Працівниця на ім’я Ірина перевірила прізвище Тараса у своїй базі, потім мою адресу.

— Замовлення на вашу квартиру немає, — повідомила вона. — Ваш зять приходив у жовтні, просив попередній розрахунок. Але договір не укладав і нічого не оплачував.

— А цей папір ваш?

Ірина подивилася.

— Цифри схожі на наші, але це перероблений кошторис. Ми не пишемо загальну суму без характеристик конструкцій.

Вона запропонувала оформити нове замовлення.

Тепер три вікна з монтажем коштували 61 800 гривень. Відкоси й додаткові роботи оплачувалися окремо. Для запуску замовлення потрібен був аванс.

— А якщо я зараз не маю грошей? — запитала я.

— Можемо зафіксувати розрахунок на кілька днів, але без авансу виробництво не почнемо.

Я подякувала й вийшла.

На зупинці зустріла колишню колегу Любов. Ми колись працювали разом у їдальні, де я була обліковицею. Вона запитала, чому я така заклопотана, і я розповіла про ремонт.

Любов вислухала, а потім сказала:

— Галю, ти ж маєш розписку?

— Ні.

— Хоч повідомлення якісь залишилися?

— Є листування, кошторис і квитанція з банку.

— То не відкладай. Піди порадься з юристом. Бо він тобі ще пів року розказуватиме, що завтра все поверне.

Мені не хотілося йти до юриста через власного зятя. Я навіть уявила, як Оксана скаже, що я руйную їхню сім’ю.

Але Любов мала рацію в одному: усні обіцянки не допомагали закрити віконні отвори.

У понеділок я записалася на безоплатну правничу консультацію. Молодий юрист уважно переглянув документи й пояснив, що потрібно зібрати докази передачі грошей саме на ремонт. Порадив зберегти листування, попросити Тараса письмово підтвердити суму та домовитися про конкретні строки повернення.

— І не передавайте більше нічого без документів, — додав він.

Я відповіла, що більше передавати вже нічого.

Того вечора написала Тарасові повідомлення:

«Прошу підтвердити, що 28 жовтня ти отримав від мене 68 000 гривень на заміну трьох вікон та утеплення, але витратив їх на інші потреби. Також прошу назвати дату повернення».

Він відповів через годину:

«Так, отримав. Гроші поверну. Не треба робити з мене злочинця».

Я зберегла повідомлення й попросила вказати дату.

Наступного ранку Тарас приїхав особисто.

— Ви серйозно вирішили мене по судах тягати? — запитав він просто з порога.

— Я попросила написати, коли повернеш гроші.

— Ви прекрасно знаєте, що я зараз не маю всієї суми. Я працюю, шукаю замовлення. Але ви вже з юристами радитеся.

— А що мені робити, Тарасе? Сидіти до весни з плитами замість вікон?

Він оглянув кімнату.

— Нормально ж закрили. Не так страшно, як Оксана розказувала.

Я попросила його підійти до кухонного отвору.

— Торкнися стіни.

Він приклав долоню до холодного відкосу.

— І що?

— Тут збирається волога. Петро каже, що довго так залишати не можна. А в мене вже на шпалерах пляма з’явилася.

— То треба було старі рами не викидати.

— Їх забрали за твоїм розпорядженням.

Тарас відвернувся до коридору.

— Ви тільки мене винним робите. А я хотів як краще. Якби не ті борги, давно б усе стояло.

— Ти взяв мої гроші без дозволу на іншу справу. Не борги знімали вікна, а майстри, яких ти прислав.

Він почав говорити швидше. Розповів, що один чоловік вимагав повернути 24 000 гривень, інший — 19 500. Ще потрібно було оплатити запчастини для автомобіля. Якщо б він не розрахувався, то не зміг би працювати.

— Я не виправдовуюся, — сказав Тарас. — Просто хочу, щоб ви зрозуміли ситуацію.

— Я розумію. Ти рятував свою роботу моїми заощадженнями.

— А ви думаєте, Оксані легко з двома дітьми? Я ж для сім’ї стараюся.

— І я для своєї сім’ї старалася. Тільки тепер виходить, що моє житло можна залишити без вікон, бо твої справи важливіші.

Він сів на стілець і почав розглядати підлогу.

Через кілька хвилин запропонував повертати по 5 000 гривень щомісяця.

— Це понад рік, — сказала я. — А вікна потрібні зараз.

— Іншого варіанта немає.

Я попросила його написати розписку з графіком платежів. Він спершу відмовився, але коли я сказала, що без письмової домовленості далі не розмовлятиму про гроші, погодився.

Перший платіж мав бути п’ятнадцятого листопада.

Після його від’їзду я зателефонувала Оксані й повідомила про домовленість.

— Мамо, навіщо ти змусила його писати розписку? — запитала вона. — Він тепер каже, що ти йому зовсім не довіряєш.

— А ти довіряєш?

— Це мій чоловік.

— Я запитала не про те, хто він тобі.

Оксана сказала, що їй важко постійно бути між нами. Я запропонувала більше не обговорювати з нею повернення грошей, якщо це настільки виснажує.

— Тільки не ображайся, — попросила вона. — Я ж не відмовляюся від тебе.

— Я й не кажу, що відмовляєшся. Але коли мені потрібна була допомога, приїхали Марія з Петром. А від тебе я почула, щоб не накручувала себе.

— Ти хочеш, щоб я тепер усе життя почувалася винною?

— Ні. Я хочу, щоб ти не переконувала мене, ніби нічого серйозного не сталося.

Після цієї розмови донька не дзвонила чотири дні.

За цей час Петро ще двічі заходив перевірити тимчасові конструкції. Андрій приніс невеликий осушувач повітря, який стояв у нього без діла. Марія допомогла переставити ліжко ближче до внутрішньої стіни й домовилася з сусідкою з першого поверху, щоб та позичила мені додатковий обігрівач.

Я почувалася незручно через стільки допомоги.

Одного вечора сказала Марії:

— Ти ж знаєш, я не люблю бути комусь тягарем.

— Галю, ти мені торік після операції продукти купувала три тижні. Я тоді теж не любила просити. Але ж ти ходила, і нічого страшного не сталося.

— То були дрібниці.

— Для тебе дрібниці, а для мене тоді дуже багато. Не рахуй усе тільки грошима.

Я згадала, як носила їй продукти й ліки. Справді, тоді це здавалося звичайною сусідською справою.

П’ятнадцятого листопада Тарас переказав 3 000 гривень замість обіцяних п’яти. Написав, що решту додасть за кілька днів.

Я відповіла коротко: «Отримала 3 000. Залишок боргу — 65 000».

Наступного дня мені зателефонувала незнайома жінка. Представилася Наталею, сказала, що її чоловік колись працював із Тарасом.

— Пані Галино, вибачте, що турбую. Я почула про вашу ситуацію від Богдана, який знімав вікна. Хотіла запитати, чи ви знаєте, що Тарас ще у вересні взяв гроші за ремонт в іншої людини?

Я попросила пояснити.

Виявилося, Тарас домовився про утеплення балкона в одному будинку, отримав 18 000 гривень авансу, але роботу не завершив. Частину матеріалів привіз, решту постійно відкладав. Замовник тепер вимагав повернути гроші.

— Я не хочу втручатися у ваші родинні справи, — сказала Наталя. — Просто він моєму чоловікові теж винен. І постійно обіцяє, що наступного тижня все владнає.

Після цієї розмови я перестала розраховувати, що Тарас швидко поверне всю суму.

Він мав надто багато зобов’язань, про які я раніше не знала.

Через кілька днів до мене прийшла Оксана. Без попередження, сама.

Вона принесла 12 000 гривень.

— Це мої заощадження, — сказала. — Відкладала на навчання старшому. Візьми, будь ласка. Може, хоч на одне вікно вистачить із тим, що маєш.

Я не взяла гроші відразу.

— Тарас знає?

— Ні.

— А чому ти йому не сказала?

— Бо він попросить віддати на черговий борг. А я більше не хочу.

Вона сіла біля мене й розповіла, що вдома постійно сваряться через гроші. Тарас працює, але зароблене одразу розходиться. Вона не знає, кому він ще винен і скільки.

— Я вже боюся питати, — сказала Оксана. — Він сердиться, каже, що я тільки додаю проблем. А потім приносить дітям щось дороге, ніби все нормально.

— Чому ти мені раніше не розповідала?

— Бо ти завжди казала, що я поспішила з весіллям. Не хотіла знову це чути.

Я згадала нашу розмову одинадцять років тому. Тоді Оксана повідомила, що виходить заміж, а я сказала, що їй варто спершу краще пізнати Тараса. Він часто змінював роботу, любив обіцяти більше, ніж міг виконати.

Після весілля я не раз нагадувала їй про свої сумніви. Навіть коли для цього не було особливої причини.

— Я справді тобі так говорила, — визнала я. — І, мабуть, надто часто.

— Мамо, я не прошу сказати, що Тарас хороший. Я сама бачу, що він наробив. Просто мені теж важко.

Ми розмовляли майже дві години. Не про те, хто винен у всьому, а про конкретні речі: які борги вона знає, які платежі має сім’я, скільки заробляє сама, чи може відкладати окремо.

Оксана зізналася, що вже кілька місяців тримає частину зарплати на іншому рахунку. Не через бажання щось приховати, а щоб вистачало на дітей і щоденні витрати.

— Я тобі ці гроші не позичаю, — сказала вона. — Це моя допомога. Не повертай.

— Але ж ти відкладала на сина.

— Йому до вступу ще два роки. А тобі вікна потрібні зараз.

Я взяла 12 000 гривень, але попросила її спершу переконатися, що вдома залишиться достатньо на необхідне.

Наступного дня пішла до банку й дізналася про можливість невеликого кредиту. Умови мене не влаштували: з моєю пенсією щомісячний платіж був би надто великим.

Тоді Любов запропонувала позичити мені 20 000 гривень без відсотків. Вона мала заощадження, які поки не планувала витрачати.

— Тільки давай усе запишемо, — сказала вона. — Не тому, що я тобі не вірю. Просто ми обидві вже дорослі й знаємо, як легко потім переплутати домовленості.

Я погодилася.

Ще 8 000 гривень я мала на окремому рахунку для щомісячних витрат. З них могла використати тільки частину, щоб не залишитися зовсім без грошей.

Петро тим часом знайшов майстра, який погодився встановити спочатку одне вікно, а решту — пізніше. Але після огляду квартири той запропонував інше рішення: замовити всі три конструкції разом, бо так виходило дешевше, а монтаж провести за один день.

Вартість становила 58 900 гривень без повного оздоблення відкосів.

Я перерахувала гроші, які могла зібрати, і зрозуміла, що бракує ще майже двадцяти тисяч.

Довелося звернутися до молодшого брата Романа, який жив у Збаражі.

Ми спілкувалися нечасто. Після продажу батьківського будинку в нас залишилися давні непорозуміння щодо поділу коштів. Я вважала, що він отримав більше, бо забрав господарські речі й частину меблів. Він нагадував, що кілька років доглядав будинок і оплачував ремонт даху.

Коли я розповіла про вікна, Роман спершу запитав:

— А чого ти мені відразу не сказала?

— Бо ми з тобою не дуже добре останнім часом спілкувалися.

— То що, через стару шафу тепер треба мерзнути? Галю, ти часом така вперта, що хоч записуй.

Він погодився позичити 18 000 гривень, але попросив повернути до кінця наступного року.

— І тільки не починай знову рахувати, хто кому більше винен за батьківську хату, — додав він.

Я пообіцяла не починати.

Двадцять шостого листопада підписала договір на виготовлення трьох вікон. Оплатила аванс безпосередньо фірмі й отримала квитанцію.

Монтаж призначили на дев’яте грудня.

До того часу я вже звикла прокидатися в напівтемній кімнаті. Найбільше дратувало навіть не це, а постійна потреба просити про допомогу. Петро перевіряв кріплення, Марія приносила продукти, Любов телефонувала, щоб дізнатися, чи не потрібно чогось купити.

Я намагалася віддячити тим, чим могла. Допомогла Марії розібрати документи для оформлення субсидії, зв’язала шкарпетки її чоловікові, а Андрієві запропонувала доглядати кота, коли він поїде до родичів.

Усе це були звичайні справи. Але раніше я звикла справлятися сама й не помічала, скільки людей готові підтримати одне одного без особливих домовленостей.

Першого грудня Тарас знову не переказав обіцяних грошей.

Я написала йому, що хочу зустрітися й переглянути графік повернення.

Він відповів, що зайнятий.

Через два дні зателефонувала Оксана.

— Мамо, Тарас каже, що ти збираєшся подавати на нього до суду.

— Я збираюся захищати свої гроші. Він не виконує навіть того графіка, який сам запропонував.

— Я розумію. Але якщо почнуться судові витрати, нам буде ще важче.

— Оксано, я вже позичила гроші в трьох людей. І тепер маю повертати їх зі своєї пенсії. Чому ти думаєш тільки про те, як важко буде вам?

— Я думаю і про тебе. Просто боюся, що все остаточно зіпсується.

— А воно зараз добре?

Донька попросила кілька днів. Хотіла сама поговорити з чоловіком і з’ясувати, чи має він реальний план повернення боргів.

Я погодилася почекати до встановлення вікон, але сказала, що після цього більше не прийматиму невизначених обіцянок.

Дев’ятого грудня майстри приїхали о восьмій ранку.

Цього разу нові конструкції були в машині. Я сама перевірила документи, кількість вікон і розміри. Петро зайшов допомогти проконтролювати роботу.

До вечора всі три вікна стояли на місці.

Коли майстри завершили монтаж, я попросила одного з них показати, як правильно регулювати провітрювання. Він пояснив, що відкоси потрібно доробити, а до того часу стежити за вологістю.

Я розрахувалася й отримала документи.

У квартирі стало тихіше. Не було шарудіння плівки, не тягнуло від стін. Я вперше за кілька тижнів переставила крісло назад до вікна.

Але полегшення тривало недовго.

Наступного ранку Тарас приїхав без попередження. Побачив нові вікна й запитав:

— То ви вже все зробили?

— Так.

— І де взяли гроші?

— Позичила.

Він обійшов кімнати, перевірив ручки, подивився на підвіконня.

— Непогані. Хоча я міг би знайти дешевше.

Я попросила його більше не оцінювати мій ремонт.

— Ви тепер мене навіть до слова не допускаєте, — сказав він. — Я ж не відмовляюся повертати гроші.

— Тоді поверни.

— Ви знаєте, що зараз не можу.

— Отже, будемо вирішувати це офіційно.

Він спробував переконати мене, що суд нічого не прискорить. Потім сказав, що Оксана дуже переживає й через наш конфлікт удома постійна напруга.

— А ви ж не хочете, щоб у дітей були проблеми через дорослих, — додав він.

Я попросила його сісти.

— Тарасе, ти зараз хочеш, щоб я відмовилася вимагати свої гроші заради спокою твоєї сім’ї. Але коли брав мої заощадження, ти про мій спокій не думав. І коли прислав майстрів, теж.

— Я помилився. Скільки можна це згадувати?

— Поки наслідки твоєї помилки оплачую я, стільки й доведеться.

Він сказав, що я стала зовсім іншою людиною.

Можливо, так і було. Раніше я часто погоджувалася на незручні речі, аби не створювати напруги в родині. Тепер мені доводилося щомісяця відкладати частину пенсії, щоб повертати позичене, і я вже не могла дозволити собі робити вигляд, що все владнається само собою.

Тарас пішов, не попрощавшись.

Через тиждень Оксана приїхала з дітьми.

Молодший одразу побіг дивитися нові вікна, а старший запитав, чому я більше не запрошую їх на вихідні.

— Бо бабуся трохи зайнята ремонтом, — відповіла я.

Оксана допомогла прибрати після майстрів. Ми разом винесли залишки пакування, витерли пил, склали інструменти, які Петро ще не забрав.

Потім вона повідомила, що Тарас знайшов постійну роботу. Зарплата мала бути близько 24 000 гривень, але першу повну виплату він отримає лише наприкінці січня.

— Він каже, що тоді почне нормально віддавати, — пояснила донька.

— Я вже чула про початок нормальних виплат.

— Мамо, я не прошу тобі вірити на слово. Просто кажу, що зараз відбувається.

Я запитала, чи знає вона всі його борги.

— Ні. Він погодився показати мені записи, але ще не зробив цього.

— А ти що плануєш?

— Поки що працювати й відкладати свої гроші. Далі подивлюся.

Вона не просила поради щодо шлюбу, і я не стала її давати.

Після обіду діти пішли з Марією на подвір’я, а ми з Оксаною залишилися доробляти прибирання.

— Мамо, — сказала донька, — я хотіла спитати, чи ти зможеш забирати малого зі школи двічі на тиждень. У мене змінився графік.

Я відклала ганчірку.

— Зможу, якщо почуватимуся добре. Але домовляймося заздалегідь. І якщо в мене будуть свої справи, тобі доведеться шукати інший варіант.

Оксана подивилася на мене здивовано.

— Ти раніше ніколи так не говорила.

— Раніше я часто скасовувала свої плани, щоб усім було зручно. А потім сердилася, що ніхто не питає, чи мені це підходить.

— Я справді думала, що тобі подобається сидіти з онуками.

— Подобається. Але це не означає, що я завжди вільна.

Вона погодилася.

Наприкінці грудня Тарас переказав ще 2 000 гривень. Загалом повернув п’ять із шістдесяти восьми тисяч.

Я оновила записи й повідомила йому залишок.

Він нічого не відповів.

На початку січня я знову звернулася до юриста. Ми підготували письмову вимогу про повернення коштів із зазначенням уже сплачених сум. Я вирішила дати Тарасові останню можливість запропонувати реальний графік, який він зможе виконувати.

Оксана знала про це. Вона більше не просила відмовитися від документів, але й не підтримувала розмов про можливий суд.

Між нами з’явилася обережність. Ми бачилися, говорили про дітей, покупки, роботу, іноді разом ходили на ринок. Проте я помічала, як донька змінює тему, щойно розмова наближається до грошей.

І сама теж не завжди була справедливою. Одного разу, коли Оксана запізнилася на пів години, я різко сказала, що в їхній сім’ї ніхто не вміє виконувати обіцянки. Вона відповіла, що запізнення через затор не має нічого спільного з вчинком Тараса.

Мені довелося визнати, що вона права.

Заощадження я тепер тримала на окремому рахунку, хоч накопичувати майже не було з чого. Любові щомісяця повертала по 2 000 гривень. Романові пообіцяла почати виплати навесні. Петру залишилася винна 2 360 за матеріали, але він погодився почекати.

У січні Оксана запропонувала забрати мене до себе на кілька тижнів, щоб я менше витрачала на опалення.

Я подякувала й відмовилася.

Не через образу. Просто не хотіла жити під одним дахом із Тарасом, поки між нами залишалося стільки невирішеного. Та й квартира після ремонту нарешті стала теплою.

Одного недільного ранку до мене зайшла Марія. Принесла кілька домашніх пиріжків і повідомила, що Петро знайшов майстра для відкосів за прийнятну ціну.

— Можеш поки не робити, — сказала вона. — Але якщо надумаєш, номер запиши.

Я записала.

Марія оглянула нові вікна, похвалила роботу й запитала, чи повертає Тарас гроші.

— Потроху. Але менше, ніж обіцяв.

— А Оксана?

— Допомагає, чим може. Тільки про чоловіка говорити не хоче.

— То, може, й не треба щоразу про нього? Вона ж теж живе з цією історією щодня.

Я відповіла, що намагаюся не чіпати цю тему без потреби.

Марія кивнула, але додала:

— Тільки не роби вигляд, що боргу немає. Бо потім сама себе за це картатимеш.

Коли вона пішла, я відкрила папку з документами. Там лежали квитанції, розписка Тараса, договір на нові вікна, записи про позичені гроші.

Поряд була фотографія Оксани з дітьми, яку вона подарувала мені на день народження. Молодший онук тоді ще ходив у садочок, а старший тільки починав школу.

Я переставила фотографію на полицю й прибрала документи назад.

Наприкінці січня Тарас отримав першу зарплату на новій роботі. Переказав 4 000 гривень і написав, що наступного місяця спробує віддати більше.

Це був перший платіж, після якого я побачила хоч якусь можливість поступового повернення боргу.

Однак письмової вимоги я не відкликала.

Тарас образився. Оксана сказала, що розуміє моє рішення, хоча їй від цього неспокійно.

А я продовжувала жити своїм звичайним життям. Ходила по продукти, оплачувала комунальні послуги, зустрічалася з Любов’ю, іноді забирала онука зі школи. Нові вікна добре тримали тепло, але відкоси ще чекали ремонту.

На початку лютого Оксана запросила мене на день народження молодшого онука.

— Тарас теж буде, — попередила вона. — Я не хочу, щоб ти дізналася про це вже за столом.

— Я розумію.

— Ти прийдеш?

Я пообіцяла подумати до вечора.

Подарунок онукові вже купила. Він давно просив набір для складання моделей, і я знайшла саме той, який хотів. Дитина не була причетна до наших дорослих домовленостей, і мені не хотілося пропускати її свято.

Але я добре уявляла, як сидітиму за одним столом із Тарасом. Він, можливо, говоритиме зі мною так, ніби нічого не сталося. Оксана стежитиме, щоб ніхто не зачепив незручної теми. А я думатиму про гроші, які щомісяця віддаю людям, що допомогли мені пережити той ремонт.

Можна було прийти ненадовго, привітати онука й піти. Можна було домовитися побачитися з ним окремо. Обидва варіанти здавалися мені можливими, але жоден не був зовсім простим.

Увечері Оксана знову зателефонувала.

— Мамо, я не наполягаю. Просто малий дуже чекає. Він сьогодні двічі питав, чи бабуся прийде.

— А Тарас знає, що ти мене запросила?

— Знає. Сказав, що не проти.

Я мимоволі всміхнулася.

— Як добре, що він не проти мого приходу на день народження власного сина.

— Мамо, ну не починай. Я просто відповіла на твоє запитання.

Ми домовилися поговорити наступного дня.

Після розмови я дістала подарунок із шафи, перевірила, чи всі деталі на місці, й поклала поряд святковий пакет. Потім сіла біля нового вікна. На подвір’ї Петро допомагав Андрієві занести важку коробку до під’їзду. Марія щось пояснювала їм, показуючи на сходи.

Я дивилася на цих людей і згадувала, як вони без зайвих розпитувань прийшли до мене в той листопадовий день. Ніхто з них не обіцяв зробити моє життя кращим. Просто побачили, що потрібна допомога, і зробили те, що могли.

З Тарасом усе було навпаки. Він багато обіцяв, але тепер мені доводилося збирати документи, щоб отримати назад власні гроші.

І все ж він залишався батьком моїх онуків, чоловіком доньки, людиною, з якою ми ще не раз зустрінемося.

Я не хотіла перетворювати кожне родинне свято на з’ясування стосунків. Але й повертатися до колишньої звички погоджуватися на все заради зовнішнього спокою не збиралася.

На столі лежало запрошення, яке онук власноруч намалював для мене. Кольоровими олівцями він зобразив великий торт, сім свічок і підписав: «Бабусю, приходь обов’язково».

Я поклала його до пакета з подарунком.

І тепер найбільше думаю не про гроші, хоча повертати їх мені доведеться ще довго. Мене турбує інше: як залишитися близькою з донькою та онуками, не вдаючи, що вчинок Тараса можна просто забути?

Чи можливо зберегти родинні стосунки, якщо довіру до однієї людини вже втрачено, а решта сім’ї хоче жити так, ніби нічого не сталося?