15 років я жила й працювала в Греції. Але я завжди знала, що там не залишуся, я хотіла жити в Україні, тому й відкладала гроші. Нарешті я підшукала собі будинок на рідній Полтавщині, в Лубнах, і вирішила остаточно повернутися на батьківщину, але моя радість тривала недовго, адже донька відразу влаштувала неочікувану для мене сцену.
Справа в тому, що рідна моя дочка намагається вигнати мене із власного будинку. Звісно, в неї нічого не вийде, адже правда і закон на моїй стороні. Але Ілона намагається досягти своєї мети всіма способами: вимагає, бере на жалість, навіть розповідає спільним знайомим та родичам усілякі небилиці про мене.
І все заради чого? Просто, щоб жилося краще. Заради свого власного комфорту!
Коли я виїжджала на заробітки 15 років тому, Ілона була вже дорослою, їй було 19 років, молода дівчина, чи не так? Тому я й не відчувала докорів совісті. Одна моя подруга, молодша, залишила зовсім ще маленьких дітей під опікою бабусі та дідуся. І нічого, совість її не бентежила. Тож і я, відповідно, сфокусувалася на тому, щоб у найкоротші терміни досягти того, чого хочу.
Ілона, хочу сказати, у дитинстві була повною дитиною. Любила перекусити, багато рухалася, але вага чомусь не йшла. З віком вона стала огрядною. Давайте називати речі своїми іменами: якщо її сукня була завелика мені на кілька розмірів – це не норма. Я ж її мати.
Отже, коли в донечки нарешті з’явився залицяльник, я без запитань переписала на неї свою двокімнатну квартиру. Вона попросила, та й я все добре розуміла.
Весілля вони справляли скромне, для своїх. Я в цей час була за кордоном і що тільки могла зробити, так це відправити трохи грошей як подарунок. Із зятем я на той час була вже нормальна знайома, і він особисто дякував мені, казав, що вони з донькою добре розуміють мою ситуацію.
А ось Ілона, навпаки, розкапризувалась у свої 22 і навіть ревіла, що я не приїхала на свято. Наче я була там від хорошого життя.
Потім мамі стало гірше. Треба було, щоб із нею хтось був поруч. І зять запропонував мені таке: вони беруть мою маму до себе, але її будиночок біля міста продається. Молодій сім’ї зайвими гроші не будуть. Як і автомобіль. Що було робити? Я погодилася. По моїм розрахункам мені залишалося бути на заробітках близько 3-4 років. Не короткий термін, але й не дуже великий.
За цей час дочка народила мені онука і ще більше погладшала. Я вже важко впізнавала Ілону крізь екран свого телефону. Її чоловік мовчав, але було видно, що він не в захваті від своєї молодої поки що дружини.
Мама почувала себе цілком добре. Літня людина, що їй потрібно, крім свіжого повітря та спокою? Але ж двокімнатна квартира з маленькою дитиною. Який тут спокій?
За півроку до від’їзду я почала шукати собі будинок. По суті, заради нього я й виїжджала на ці заробітки. Я розуміла, що в одній квартирі із донькою жити ми не зможемо. А про зятя, який візьме її до себе, можна було й не мріяти.
Отже, руки в ноги і вперед, на роботу. Хоча мені пощастило. І будинок я знайшла досить швидко: на околиці Лубнів, з ділянкою, чистенький. Але ремонт, звісно, треба було робити.
Коли я приїхала додому, дочка із зятем зустріли мене дуже тепло та приємно. Я побачилася з мамою, побачила онука Данилка; було дуже добре. Кілька днів я пожила в них, спала на матраці на кухні. Але потім, коли ми про все домовились із колишніми господарями мого нового будинку, переїхала жити туди. І з цієї миті почалися проблеми.
Ілона думала, що я куплю собі якусь халупу, а решту грошей віддам їм, на розвиток. Тому вона дуже здивувалася, побачивши приємний будиночок, у якому навіть були меблі та великий телевізор – колишні господарі їхали в іншу країну і забрати з собою техніку не могли.
Дочка дивилася на мою покупку такими голодними очима, що я одразу зрозуміла – буде конфлікт. І не помилилась.
Ілона почала звинувачувати мене у всіх існуючих гріхах та особистих розчаруваннях. Виявляється, вона думала, що я весь цей час працювала заради неї та її сім’ї. А я, як остання егоїстка, просто хотіла зробити своє життя кращим.
Поки, значить, я там прохолоджувалась, вони з бабусею так намучилися. І начхати, що заради цього вони продали її будинок і купили якесь корито. Про це дочка промовчала.
Потім виявилось, що зять уже давно пропонував також виїхати на заробітки. Але не міг, бо все було на ньому. Адже, якби я була з ними, я могла б посидіти з онуком, і вони разом поїхали б і заробили би ще до вторгнення «на свою мрію». Чомусь їхня мрія така сама, як у мене – приватний будинок.
Тепер ось, як я сказала вище, у Ілони нове хобі: вона жаліється всім оточуючим, включаючи власних друзів та знайомих, яка у неї погана мати. Як погано я з нею поводилася в дитинстві і взагалі, яка я жорстока людина. А тепер ще й хвалюся своїм новеньким придбаним будинком. Що є абсолютною неправдою, адже вихваляння мені зовсім не близькі. Це я вам точно говорю!
Маму я, звичайно, забрала до себе. Місця тут повно, тиша та спокій. Вони мені, до речі, також потрібні. Мало того, що я втомилася фізично за всі ці роки. Так ще й рідна донька всі нерви проїла та продовжує доїдати. Ось така подяка від рідної дитини.
Хоча яка вона вже дитина? Доросла жінка, яка сама не знає чого хоче. А винна у всьому мама, тобто я, яка стільки років своїй доньці потурала. Слухайте! Не будьте мною, не повторюйте моїх помилок, встановіть кордони зі своїми дітьми, і тоді вони не сядуть до вас на голову! Всім миру й добра!
Чи ви би віддали на моєму місці будинок дочці і її родині, а самі би перебралися з літньою мамою в якусь скромну однушку?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
