90% всіх будинків зруйновано, ми на власні очі це бачили. Вони поверхово перевіряли документи і досить чемно до нас ставилися: коли бачили, що у машині діти, пропонували воду, їжу. Але коли ми доїхали до Василівки, де почалась підконтрольна Україні територія, нашу колону обстріляли

Марії 41 рік, вона приватний підприємець, мати двох діток-підлітків. Виїхала з Маріуполя. Врятувалася.

Від початку обстрілів і до моменту, коли Марія з сім’єю виїхала з міста, вони змінили три адреси. Ось історія, розказана жіною.

«Наша квартира була у районі у західній частині Маріуполя, і коли вони прийшли зі сторони Бердянська, Мелітополя, і там стало дуже небезпечно, ми переїхали у спокійніший район. А потім ще раз переїхали: до родичів у приватний будинок із підвалом. Але скрізь було чути, як гупає. Ми сиділи у підвалі і виходили, щоби приготувати їжу. Пощастило, що поряд була криничка – у черзі по воду можна було дві години простояти, але ми все одно були у кращому становищі, ніж ті, хто взагалі не мав де її взяти.

Ми хотіли виїхати з міста майже одразу. Вже в останні дні лютого склали речі і зробили першу спробу, намагалися проїхати через два блокпости у різних кінцях Маріуполя, але нас не випустили. 5 березня ми почули розмови про те, що має от-от з’явитися гуманітарний коридор. Відтоді ми щодня ходили до драмтеатру, де формувалися колони чи хоча б була якась інформація. Щодня впродовж десяти днів ми приходили туди. Врешті сім’єю виїхали 16 березня, коли був «коридор».

Так званий коридор, бо їхати все одно було небезпечно. Була можливість виїхати тільки на власній автівці – я знаю, що людей евакуюють автобусами, але не з Маріуполя, а з Бердянська.

Ми виїхали о сьомій ранку. У Запоріжжі були о 17.30, при тому, що дорога, як правило, займає десь 2-2,5 години. Їхали у складі колони і дорогою до Василівки перетнули близько десяти російських блокпостів. Окупанти поверхово перевіряли документи і досить чемно до нас ставилися: коли бачили, що у машині діти, пропонували воду, їжу.

Але коли ми доїхали до Василівки, де почалась підконтрольна Україні територія, нашу колону обстріляли.

Метрах у двадцяти від нас поцілили в машину. Це моє найстрашніше враження – я не розумію, як так можна: спочатку пригощати, давати воду, а потім у цих самих людей стріляти? Я знаю, що це був не єдиний випадок, після нас виїжджали люди і їх так само обстрілювали. Дякувати Богу, ми лишилися неушкоджені. Коли почали стріляти почався хаос і нам вдалося прискоритися і проскочити».

Чоловік відвіз Марію із дітьми до Тернополя, а сам повернувся у Запоріжжя. Він працює на Маріупольському комбінаті Ілліча, наразі вирішує робочі питання, а також допомагає людям виїхати.

«Ми на нього дуже чекаємо. Я не хочу з ним розлучатися і їхати за кордон, а хочу лишитися тут, в Україні, зі своєю сім’єю. Якщо все буде добре, поки думаємо лишатися у Тернополі. Я уже дітей до школи оформила, сама шукаю роботу, хочу облаштовувати своє життя. В іншій країні це було б пересиджування в очікуванні. Я хочу жити, а не завмерти і чекати. Мені легше перегорнути сторінку і іти далі», – розповідає Марія.

Перегортати сторінку, тобто почати життя з чистого аркушу, Марії і її дітям доведеться, бо повертатися більше нема куди.

«Нашої квартири вже нема. Я не уявляю, як можна відновити місто з того, що лишилося. Кажуть, 90% всіх будинків зруйновано – так і є, ми на власні очі це бачили. Мені здається, треба говорити не про відновлення, а про відбудову нового міста», – каже Марія.

Радіє, що діти вже майже дорослі і з ними можна говорити відверто, нічого не приховуючи. Вони дуже переживають, що з минулим життям довелося попрощатися, досі не можуть спокійно спати через вибухи, які чули багато днів поспіль і через те, що від їхнього рідного міста майже нічого не лишилося. Однак діти теж намагаються рухатися далі.

«Поки у нас не було зв’язку, вони дуже переживали, як там їхні друзі. Коли ми виїхали, друзі поступово почали виходити на зв’язок і я бачу, що настрій у дітей суттєво покращився. Зараз вони пішли у школу в Тернополі. Так, це онлайн-навчання, але вони вже зустрічалися із новими однокласниками», – розповідає Марія.

Говорить, що в Тернополі спокійно і житло трохи дешевше, ніж у Львові чи Франківську, а люди доброзичливі. Російськомовним чоловіку і дітям ніхто не робить зауваження. Найбільше її душа зараз болить за батьків:

«Моїх уже нема, а чоловікові залишились у Маріуполі, категорично відмовилися виїжджати. Вони перебувають у відносно безпечному місці, поруч є вода, їжа, але хіба про якусь безпеку можна говорити, якщо у місті гримить?» – зітхає жінка.

Слава ЗСУ і Україні!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джерел.

You cannot copy content of this page