В мене досить проста історія. Одружилися, попросилися пожити до другої квартири Марії Анатоліївни. Відносини були відносно рівними, вона сама не раз про це замовляла, поки ми з чоловіком жили з моїми батьками, от я й подумала — чому б і ні?
– Звичайно звичайно! Живіть здоров’я! — заметушилася вона, але я рано зраділа. — Марія Анатоліївна поставила умову: — Тільки не зараз, через рік-другий. Вам треба, гроші чужим людям віддавати. Щоб ви потім змогли оцінити кут за який не треба платити!
Поки ми з чоловіком сиділи з відвислими щелепами, вона почала розповідати про невдячну сім’ю якоїсь родички: та дала притулок синові зі невісткою, грошей не брала, а вони їй на шию сіли, дітей народжували і почали вимагати квартиру у власність.
— А мені допомога на пенсії буде. Не хочу, щоби ви цю квартиру ділити почали! – підвела підсумок Марія Анатоліївна.
Ні так ні. Просто навіщо тоді пропонувати? З усіх боків посипалося:
— Права твоя свекруха, вона вас не повинна впускати, самі заробляйте, нічого на чужу хату рот розвівати, — і все так само, хоча ми не нав’язувалися і не вимагали.
Ми винайняли житло, переїхавши від моїх батьків. Жили в одній кімнаті, у другій речі господині були. Потоваришували з сусідами, з господаркою квартири. Вдале планування, близько до роботи, інфраструктура – все на найвищому рівні. Рік жили на зйомній, другий, третій пішов. Марія Анатоліївна «вирішила»:
– Мені з квартирантами говорити? Просити їх з’їхати?
На її думку, ми досить “навчилися”, урок засвоїли, можна нам і виділити квартиру в тимчасове користування. Але ні. Винаймати квартиру було не важко: ми працювали, шкідливих звичок не мали, по барах і кафе не тинялися.
Навіть збирати примудрялися. І з’їжджати з насидженого місця не стали, зваживши ризики, вона нас виставить. Навіщо? Відмовилися. Вона образилася на те, що її щедрість не оцінили і продовжила здавати свою другу квартиру.
Через чотири роки нашого проживання на оренді, господиня наша переїзд затіяла в інше місто, і попередила про пошуки покупців. Ми по засіках поскребли, у рідних-друзів позичили, кредит взяли та викупили нерухомість.
Потім я пішла у декрет. Донька підросла, дали до садка, я на роботу повернулася. Життя текло своєю чергою. Нещодавно ми остаточно розрахувалися з боргами, стали думати про другу машину.
Свекруха образилася на ту відмову і за неможливість виставити себе благодійницею. Іноді вона приїжджала до нас у гості, переважно чоловік їздив до матері сам.
З народженням доньки мало, що змінилося: зараз їй вісім років, бабусю вона бачила разів тридцять за цей час. Два роки тому свекруха вийшла на пенсію.
Тут вона зателефонувала, поскаржилася, що ноги болять. Так, що вона нічого не може: ні в магазин сходити, ні підлогу помити. Вгадайте, хто має приїхати та все зробити?
Поділилася із сусідкою подробицями дзвінка. Вона в курсі тієї ситуації з «поживете, потім вас пущу», навіть жартувати почала:
— Вона у вас ще другу квартиру здає? Нехай квартирантом знижку робить, а вони в магазин ходитимуть і підлогу митиму. Нехай теж зрозуміє, хто такі чужі люди, а ти їй потім допомагати почнеш, щоб вона тебе оцінила і на шию не сіла!
Ми з сусідкою посміхалися. Я вирішила, що буду благороднішою, без жодних умов і «микань» приходити іноді і допомагати. Зателефонувала Марій Анатоліївні і сказала, що приїду після роботи.
Приїхала. Дорогою до магазину забігла, купила їжу за озвученим списком. Підлоги помила, посуд, суп та рис з овочами та котлетами зварганила. Навіть ванну з унітазом відмила.
На прощання було видано, щоби ми речі збирали та до неї переїжджали, допомагати щоб. Я в ступор, як очманіла, почала відмовлятися.
— Треба було тоді одразу впустити. Своє б не купили, зараз до мене без запитань переїхали, — пробурчала свекруха.
Я попрощалася. Вдома на мене чекала розмова з чоловіком: «А що б нам до мами і не переїхати? Доньку в іншу школу переведемо ближче до будинку мами. На роботу раніше вставати будемо. Свою квартиру здамо. У неї пенсія плюс оренда, наша і її, не будемо бідувати, навіть з урахуванням догляду».
Отак він усе розпланував. Я запропонувала найняти доглядальницю, за сумісництвом — помічницю по господарству. Гроші у свекрухи є. Вона навіть може укласти договір довічної ренти. Навіть два, щоб точно нічого не потребувати.
Я як думаю: нам вона ніколи не допомагала. Внучку не знає. Якщо ми до неї переїдемо, треба буде уживатися та жити за чужими правилами у чужому монастирі. Воно мені потрібно?
Я нагадала чоловікові про «навчитися» і сказала, що я своє навчилася і не збираюся в сорок років йти приживалкою в чужий будинок і горбатитись на ліву для мене тітку. Це йому мама.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
