Андрій неохоче простягнув руку до дзвінка і застиг, не наважуючись натиснути кнопку. Удома чекала кохана дружина та її дочка від першого шлюбу, але входити не було бажання. Дівча знову дивитися свої мультики, в той час, як йому хотілося б відразу лягти на диван і подивитися новини чи баскетбол.
Вона отже їх дивиться весь день, чому дружина Надюша «качає права» цієї нестерпної дитини? А її іграшки. Та вони всюди, навіть у туалеті.
Чи не можна складати на місце? Була б його воля, виховував по-справжньому, може, і в кут точно ставив би, якби не робила з себе принцесу.
Надя постійно дорікає, що він прохолодно поводиться з дочкою та відчуває і тому діє на нерви. Але це неправда, він ніяк не виявляє своє ставлення, це дівчина розбалувана і невихована, але заради дружини він терпить усі викрутаси.
Андрій давно хотів, щоб у них з’явилася спільна дитина, але Надя чинить опір, стверджуючи, що він не готовий, що ще рано. Як рано? Ну, як рано? Одну ж виховують. Вона одягнена, взута, сита. Що ще потрібно? Але Наді все мало, їй, бачите, здається, що він недостатньо добре ставиться до дітей. Якесь замкнене коло.
З’явився б у них малюк, тоді Надюша побачила, яким гарним батьком може бути. І пелюшки б міняв і грав і гуляв би з дитиною. Але все впирається у її доньку. Як можна її полюбити, якщо вона чужа та ще й така нестерпна? Тільки Наді це не можна говорити. Рано чи пізно все стане на свої місця.
Від дверного дзвінка Андрій здригнувся і блискавично повернувся зі своїх невеселих думок у реальність. Він натиснув на кнопку і навіть не помітив.
— Мам, дядько Андрій прийшов, — семирічна Аліна стрибала біля дверей, як кумедне цуценя, не випускаючи з рук плюшевого зайченя, яке він їй колись подарував. — А що ти мені купив?
— Аліно, я втомився, колись було заходити в магазин, — Андрій відчув, як багатотонна втома різко опустилася йому на плечі, побачивши цю, вічно чогось вимагаючу, скачку, яка, почувши, що гостинця не буде, відвернулася і поскакала в свою кімнату.
За кілька годин, коли Аліна вже спала, Андрій не витримав і запитав:
— Надюша, давай заведемо дитину.
— А ти певен, що впораєшся з двома?
— Ти щоразу це питаєш, адже ми виховуємо одну. Чому не впораємося із двома? – Андрій закинув руки за голову і мрійливо закотив очі. – Уявляю, як маленький пупс з’явиться у нас в будинку, я буду в усьому тобі допомагати, гулятиму з ним, гойдалки-каруселі, в садок водити…
— Саме з ним. А Аліна? Чи почуватиметься покинутою?
Андрій різко вдарив рукою по підлокітнику і схопився з дивана.
— Чого ти все це вигадувала? Несеш якесь марення! У неї і так все є! Кімната скоро лусне від іграшок. Одяг купа, їсть, розважається. Що ще потрібно?
Надя вибігла з кімнати і повернулася зі стареньким фотоальбомом.
– Дивись, – вона простягла альбом чоловікові.
– Хто це? – З потертих сторінок на Андрія дивилися два п’ятнадцятирічні дівчата, в одній з них, тендітній білявці з величезними очима, він впізнав свою дружину, друга – велика шатенка, була незнайома.
– Моя подруга. Як видно з фотографій, ми товаришували з дитячого садка.
— Вперше її бачу. Чому ви перестали дружити?
Надя зітхнула, тихенько забрала альбом із рук чоловіка та відкрила на першій сторінці.
– Ми дружили з п’яти років. За якимось розпорядженням долі ми мали однакове ім’я та по батькові, та й народилися ми з різницею на два тижні. Надюха старша.
Всі дивувалися, що могло пов’язувати двох абсолютно різних дівчаток, бо на ім’я наша схожість закінчувалася. Якщо я була «принцесою», то Надюха – «бандит у спідниці». Ми навчалися в різних школах і могли не бачитися тижнями, а іноді й більше, але довіряли один одному як нікому.
Спочатку ляльки, хованки-скакалки, потім хлопчаки, радості та смутку, жодних таємниць не існувало. Коли нам було по чотирнадцять, її мама та вітчим купили будинок в іншому районі та відвезли Надю з молодшим братом, їхнім спільним сином, туди жити. З того часу ми майже не бачилися.
Надя закінчила дев’ять класів, вступила до училища. Відносини з батьками щось не складалися. Часто вона дзвонила і скаржилася на вітчима. А коли зустрічалися, розповідала, що він вирізняє Саньку, свого сина, а на неї не звертає уваги.
Дає йому більше кишенькових грошей, карає її за його провини і часто дорікає, що вона невдячна та даремно скаржиться. І незмінно звучала ця ключова фраза: «одягнута, взута і сита, що ще треба?» Знаєш, так важко було бачити сльози в її очах. І я навіть не знала, що сказати та чим допомогти.
Зараз я розумію, що їй лише потрібно було тепло батьків, розуміння, бажання вислухати і поговорити, але їм, як завжди, було колись і не до її, на їх погляд, незрозумілих і нелогічних «проблем». Вітчим любив сина, а їхня мама не сильно йому суперечила, щоб зайвий раз не сваритися.
Вчителі скаржилися на успішність та поведінку, брат грубив. Тоді здавалося, що з кожним днем стає все більше незадоволених нею. Час минав, але нічого не змінювалося.
Після шкільного випускного, я приїхала до неї у гості, розповісти, як пройшло свято. Вхідні двері були відчинені. По дому ходили незнайомі мені люди, мабуть, гості, дехто був п’яний. Я привіталася з Надійкою мамою, увійшла до кімнати і раптово втратила мову від побаченого.
І всі ці люди раптом перестали існувати. Червневе сонце, що до цього яскраво і весело світило у вікна, стало тьмяним і холодним. Я стояла, дивилася і не могла повірити. З нею не могло такого статися!
Мені весь час здавалося, що вона зараз встане і засміється над вдалим жартом. Все, що я змогла розглянути – це блакитні очі брата Наді, звернені в мій бік. Він не сказав жодного слова, але я все й так. Ми сіли на краю дивана і мовчки обнялися.
Зараз уже не згадаю, скільки я там пробула, пів години чи пів дня, тільки слова Надіна не виходили в мене з голови: «…вони не звертають на мене уваги, …вчителі не люблять мене, … мама не чує мене, а адже я, не завжди винна, … батько дає мені 10 гривень, а Саньку 20, але мені ж більше потрібно: косметика, обіди, особиста гігієна, … вони не хочуть мене зрозуміти, вважають мої проблеми дивними, … вони мене не чують,… не чують, …не чують…».
У кімнаті було багато людей, велику частину з них я не знала, всі плакали і голосили. Ті, хто раніше сварив її. Викладачі, які терпіти її не могли, плакали.
Мені було всього шістнадцять, але я не змогла не помітити лицемірство дорослих. На публіці кожен намагався якнайголосніше висловити свою скорботу. У тій кімнаті не плакали лише двоє людей. Я та Санька.
Мені розповіли, що Надя погано поступила зі собою. Що штовхнуло її на цей крок, я не знаю, гадаю, ніхто не знає. Швидше за все «накипіло».
Згодом шоковий стан минув. Стало трохи легше. Свідомість прийняла факт, що її більше не побачу, і треба звикати жити інакше. З’явилися нові друзі, я перестала тужити.
Але одного так і не змогла забути – це те, що люди своєю неувагою довели людину до такого. Дорослі вважають дитячі проблеми дурними та дрібними. Вони забувають, як теж були дітьми, як потребували ласки та розуміння.
Забувають, що дитячі переживання і «проблеми» зовсім не маленькі, а можна порівняти з їх віком і зростанням і часом дуже важко залишатися незрозумілим.
Через стільки років моя пам’ять не дає забути ті істини, які відкрилися біля подруги. Я не забула, що означає бути дитиною, і не хочу забувати. Набагато пізніше ми дізналися, що Надя, насправді, не хотіла так робити.
Надя акуратно закрила альбом і поклала його на полицю, тим самим показуючи, що розповідь закінчена.
— Ходімо спати, вже пізно. Завтра на роботу.
Годинник показував три години ночі, але Андрій так і не зміг заснути. Він відраховував секунди і дивився, як міняються цифри на годиннику. Щось не так, щось не дає заснути, якийсь важливий момент було втрачено.
Чоловік обережно підвівся з ліжка і попрямував до кімнати Аліни. Дівчинка тихо сопіла уві сні. Рот відкритий, а пухкі щічки, надуті, як у колобка надавали її обличчю кумедного виразу.
І чому він раніше не помічав, що дівчисько таке смішне? Андрій легенько штовхнув Аліну в плече, намагаючись розбудити, але вона й не збиралася прокидатися.
— Давай спробуємо розпочати спочатку, — прошепотів Андрій.
Він повернувся в ліжко, заплющив очі і відчув, що стало легше, а в голові промайнула думка: «На страшних помилках доводиться вчитися, добре хоч, не на своїх…»
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
