життєві історії
— Галино Петрівно, я вас по-людськи прошу, не чіпайте ту каструлю, бо я за себе вже не ручаюся! — я ледь стримала голос, щоб не зірватися на крик.
— Ти знову за своє, Юра? П’ять років ми не чули від тебе ні слова, а тепер ти приходиш і просиш віддати тобі останнє, що в батьків лишилося
— Мамо, ви затьмарюєте власну внучку, або негайно зніміть цей карнавал, або Юрій виведе вас під руки! — прошипіла я, дивлячись на свекруху в неоново-рожевому пір’ї. — Та
— Куди ти зібралася на ніч дивлячись, Катерино? — процідив чоловік, перегороджуючи мені шлях у коридорі. — Ану постав сумку на місце і йди на кухню, там посуд
На моєму рахунку лежить рівно 500 000 гривень — кожна копійка там пахне недоспаними ночами. Але мама вирішила, що 400 000 з цієї суми мають піти на оновлення
— Андрію, ти знову нову кобіту до хати притягнув? Я вже в тих іменах заплуталася: то Катя, то Маша, тепер ось Світлана якась, — мати сплеснула руками, ледь
— Ти що, хочеш пустити нас по світу з протягнутою рукою? — Андрій стояв посеред вітальні, роззираючись на обдерті стіни так, ніби побачив там щось вкрай непристойне. —
— Ой, Ганно, не починай мені знову про ті твої вищі освіти та кар’єри, — тітка Галина зазирнула в кімнату, де я намагалася застебнути блискавку на сукні дружки.
— Мамо, ми все вирішили, завтра за тобою приїде машина, — сказав Тарас, навіть не дивлячись мені у вічі, поки я розливала гарячий, золотистий борщ по тарілках. —
— Мамо, я там у вас на городі трохи салатних листів нарву і шпинату прихоплю, бо в Олега гості будуть, треба стіл прикрасити — гукнула мені Галина, навіть