Моя дочка завжди рвалася швидше виїхати з батьківської оселі. У 18 вона відразу помчала будувати своє, як вона висловилася, доросле життя. А через 2 роки з’явилася на дев’ятому місяці вся у сльозах. Хлопець покинув, заміж не звуть, грошей немає, та ще й боргів назбирала.

Звичайно, куди ще йти з таким переліком проблем, як не до рідної матері? Я думала, що дочка зрозуміє. Зрозуміло, доведеться народжувати, вже нікуди не дінешся.

Через два місяці після народження Максимка дочка сказала, що більше не може так жити. Мовляв, їй треба працювати, борги повертати, а малеча їй заважає. Вона нічого до нього не відчуває. Ми довго сперечалися, поки одного чудового ранку я не виявила, що дочки вдома вже немає. Зібрала всі свої речі і зникла.

А син, маленький Максим залишився лежати в нашому імпровізованому ліжечку. Він ще не розумів, що рідна мати його покинула і подалася шукати кращого життя аж у Португалію, у неї там була подруга.

Того дня я не могла собі знайти місця. На телефонні дзвінки Настя не відповіла. Вона навіть записки жодної не залишила. Просто поїхала – і все! Це вже потім я дізналася, де вона.

Я розуміла, що тепер мені потрібно виховувати онука самій. А він ще такий маленький! Ох і натерпілася на той час. Максимко часто хворів, йому потрібен був цілодобовий догляд. А маю роботу. Якось мене мало не звільнили через те, що треба було терміново забрати онука з дитячого садка.

Але я впоралася! Внучку зараз 11 років. Він добре навчається в школі, дуже товариський і допитливий. Про його маму ми намагаємося не говорити. Обманювати я його не стала. Коли він підріс, сам спитав, де його мама. Я довго підбирала слова, щоб пояснити йому, чому моя дочка нас покинула.

Щоправда, кілька разів за всі ці роки вона оголошувалась. Надсилала мені по кілька тисяч і вітала з Новим роком. Смішно! Спілкуватися зі своїм сином вона не хотіла. Завжди уникала зустрічі з ним. А мені від цього ставало ще сумніше. Де я звернула не туди у вихованні доньки?

Але все це – дрібниці в порівнянні з тим, що моя ненаглядна Настуня викинула цього разу. Вона знову з’явилася як грім серед ясного неба. Знову при надії! Повернулася в Україну! Ось-ось народжувати. Як і минулого разу, грошей у неї не було, житла теж немає. І де вона поділа зароблене в Португалії?

Тільки ось я на це вже не поведуся більше. Я прямо сказала доньці, щоб народжувала і віддавала дитину до дитбудинку. Я не няньчитимуся з другим онуком і не чекатиму, коли дочка знову нас покине. Нехай шукає інших варіантів вирішення своїх проблем. А в наше з Максимком втручатися не треба!

Коли Настя почула це, розплакалася і сказала, що я погана мати. Мовляв, як це так, хіба я можу радити їй рідну дитину здавати в притулок. А що мені робити? Мені ще один рот удома не потрібен. Я і з Максимом ледве впоралася, та й зараз не легко. Дитина вихована бабусею. Яке диво! Хіба так має бути?

Словом, Настя пішла. Мені байдуже, що на неї чекає, де вона народжуватиме і житиме. Це її вибір. Один вона вже зробила, коли покинула немовля на рідну матір і зникла. Більше я такого не допущу! Можете мене засудити, що я цього разу не підтримала єдину дитину, але інакше вчинити просто не можу.

Передрук без посилання на ibilingua.com.

Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.