З перших днів нашого шлюбу ми з чоловіком мріяли про дитинку, та, на жаль, довгоочікувана вагітність не наступала. Після повного обстеження в клініці нам сказали, що проблем зі здоров’ям у нас немає, потрібно чекати.
Кілька років довгого очікування стали справжнім стресом для нас з чоловіком. Потім ми вирішили, що можна жити і без дітей. Нам було добре вдвох, повне взаєморозуміння, але в душі я продовжувала мріяти про дитину. Тому коли з’явився Павло, я вирішила не роздумуючи – будь що буде, і вперше дозволила собі зрадити чоловіку з надією на диво. І воно сталося.
Ні, не з першого разу звичайно, але це неважливо зовсім. Незабаром я зрозуміла, що чекаю дитину. Через пару місяців відносини з Павлом зійшли нанівець. Дізнавшись про моє цікаве положення, він самоусунувся, а я залишилася з чоловіком і вагітністю.
Чоловік, дізнавшись, що я чекаю малюка, був на сьомому небі від щастя. Зараз нашому Петрику три роки. Андрій дуже любить сина. А я дивлюся на малюка і розумію, що він все більше стає схожий на Павла. Такий же кароокий і чорнявий. Чоловік-то чистий слов’янин, блондин з блакитними очима, я руда і теж з блакитними.
Наші друзі перешіптуються за спиною, і поки чоловіка немає поруч, відпускають шпильки. А мене мучить вина перед чоловіком. І як йому сказати, що це не його син ? І чи варто взагалі говорити, адже ця правда може розбити його серце і нашу сім’ю. Але ж і він сам, врешті-решт, здогадається.
Тільки не пишіть вроді того: не треба було спати з іншим, прибережіть моралі для іншої ситуації. Винною себе не вважаю. Так зрадила, але зате народилося наше чудо.
Я щаслива матуся, а це найважливіше!
Передрук суворо заборонений!
Фото ілюстративне – nashideti.temaretik.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook