Ми живемо в селі на Верховинщині. Нас зараз 9 в одій хаті, бо приїхали родичі з Харкова з дітками. Але всім міста вистачає, всі гуртуємося і підтримуємо одне одного.
З нами живе мій дідусь Петро Іванович, йому 89 років. Він у нас невиправвний оптиміст і заряджає своєю енергією нас усіх.
Найближчий храм від нас за 20 кілометрів, і дідусь любить розповідати, як напередодні Перемоги у 45-му (про це диво часто казала його мама, моя прабабуся), було чутно на нашому хуторі, як дзвонять ті дзвони на дерев’яні церкві, хоча зазвичай їхні звуки на таку відстань до нас не долітають.
І ось у цю неділю дідусь вийшов о 7-й ранку, як завжди, на ганок, з люлькою і посмішкою до гір. Але одразу ж повернувся і каже:
– Ось вийди, мені і новин ваших не треба! Дзвони говорять!
Я облишила збивати яйця на омлет, витерла об фартука руки і вийшла за дідом на ганок.
І почула, як над нашим обійтям, над всім хутором, над Україною розливаються дзвони… Церкви не видно, а дзвін – у повітрі над нами. І я повірила в диво. А дід тільки посміхнуся у свої сиві вуса.
Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел, Ibilingua.com.