Зараз дуже важкі часи, але що поробиш. Маємо подолати все і вистояти!

Так склалась в мене ситуація, що чоловік мій встиг виїхати за кордон ще до початку вторгнення. А з дітей маю тільки дві дочки.

Після появи на світ наших з Романом дітей, я дуже часто почала жалілася на спину. Але дякувати Богу, в сусідньому селі я маю знайому бабусю, яка виправляє все на раз-два-три. Звати її – бабуся Марія.

Люди про неї дуже багато говорять, і лише добре.

Окрім того, що вона допомагає людям, вона ще й дуже хороша, весела і позитивна людина, і попри свій вік, як на диво, дуже рухлива.

Думаю частина людей приїжджають до неї в першу чергу через те, що вона така життєрадісна, а вже потім через те, що вона добре робить масажі.

Давно я її вже не бачила. Десь більше ніж пів року.

А от недавно в суботу, коли крутила варення, наносилась важкого і почало спину тягнути.

Тож вирішила подзвонити до пані Марії. Вона сказала, що можу того ж тижня приїхати. По телефону мені її голос здався трохи сумним, не звичним, але я все ж надіялась, що мені це лише здалося.

Дітей я залишила на свою маму і поїхала в сусіднє село, до бабці. Знаю, що вона не охоче бере від мене гроші, та щоб з пустими руками не їхати, взяла з собою чай, каву, якесь печиво і вафлі.

Коли ж приїхала, побачила, що вона ніби трохи схудла.

Та попри це роботу свою зробила дуже добре. Я відчула полегшення.

Видно було, що бабця змінилася. Ми сіли за стіл на веранді. Вона нам зробила чай і розкрила вафлі.

Говорили ми довго і нарешті вона поділилася тим, що наболіло.

Вона сказала, що і сина її і онука, забрали на фронт.

Сину 56, а внуку 27, і він вже має дружину. Після розповіді навіть розплакаля бабця. Важко було дивитися,  коли сльози стікали із старого зморщеного лиця.

Знаєте, так шкода мені її стало, як ніколи. Я завжди співчувала літнім людям, і тут просто не могла залишитися осторонь.

Я б хотіла її підтримати, але жодні слова не могли вернути її усмішку. Я втішала, як могла, ми довго сиділи, розмовляли, аж поки не почало вечоріти.

Читайте також: Я наводила в будинку чистоту, адже ось-ось новосілля. І тут де не візьмись, з’явилася моя свекруха. – А де буде моя кімната? І не дивись на мене так, Ларисо, а то очі з орбіт повилазять. Будинок ж збудований за кошти мого сина, і я маю повне право тут жити. – Того дня я її прогнала. Коли Ірина Орестівна покидала нашу територію, сказала, що так це мені не залишить. Як сказала, так зробила

А потім ми тепло попрощалися і я вирушила додому.

І ось тепер, коли їду додому в маршрутці, сиджу і думаю як допомогти цій бабці? Можливо ви маєте якусь пораду.

Автор – “АанГа”

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.

У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

Передрук заборонено!