Ця історія сталася зі мною десять років тому. Тоді я тільки переїхала в маленьке провінційне містечко зі столичного мегаполісу.
Люди тут були якісь абсолютно інші. З одного боку, вони знали один одного і постійно брехали про те, у кого що сталося, з іншого – панував якийсь байдужість.
Йшла я якось по вулиці, у дворі багатоквартирного будинку. Дивлюся, сидить неподалік від майданчика зі сміттєвим контейнером хлопчисько, брудненький такий, худенький. Сидить і схлипує.
Люди проходять повз, ніхто не звертає на це хлопця уваги. А на вигляд йому років чотири – п’ять, не більше. Ну не нормально це, коли дитина цього віку один на вулиці.
Я вирішила підійти і дізнатися, що трапилося. Проходячи повз під’їздів, запитала у сидячих на лавочках бабусь:
– Ви не знаєте чий це хлопчик і чому він плаче?
Читайте також: «ДІДУСЮ, ЗАБЕРИ МЕНЕ З СОБОЮ» І ПОКЛАЛА ПАПІРЕЦЬ В КИШЕНЮ ДІДА
– Це дворічний Вовка. Вона, напевно, п’яна, двері чий замкнула, він і додому потрапити не може …
Так відмахнулися від мене бабульки і продовжили свою розмову про якусь сусідку, яка вчора з новим кавалером перед ними в під’їзд пройшла.
Я підійшла до хлопчика, присіла поруч з ним на бордюр і запитала:
– Ти Вова?
– Так, – неохоче відповів він.
– Вова, у тебе щось сталося? Чому ти плачеш?
– Я їсти хочу. А мамка … мамка спить. Я вчора її будив-будив вранці, вона не прокинулася сьогодні вранці теж спить, а я їсти хочу.
Вовка залився сльозами і притулився до мене. Я обняла хлопчика і задумалася про те, що не може ж людина так довго спати.
– Вова, а що мама вчора весь день не вставала з ліжка?
– Ні. І вночі теж немає.
Потрібно було терміново бити тривогу, з жінкою щось сталося. Але спочатку я вирішила погодувати Вовку.
– Вова, сиди тут, не йди. Я зараз добіжу до магазину і принесу тобі що-небудь поїсти.
Хлопчик кивнув і продовжував схлипувати.
Я швидко пішла в міні-маркет через дорогу, купила молока, хліба і ковбаси. Вовка був на місці, коли я повернулася. Він так жадібно кусав непорізану ковбасу, що я навіть злякалася …
– А тепер підемо, розбудимо і погодуємо твою маму.
Вова взяв мене за руку і повів додому. Двері в квартиру були не замкнені. Жінка лежала на ліжку, обличчям до стіни. Я доторкнулася до її руки, вона була холодною, як я і передбачала. Я викликала «швидку» і поліцію.
Медики припустили, що це був інфаркт, жінка нічого не відчула, все сталося уві сні, дня два-три тому.
Вовку забрали до притулку. Кілька днів я не могла ні спати, ні їсти, все думала про це нещасний дитину. Два дня в квартирі з навіть язик не повертається говорити про це, добре хоч він нічого не зрозумів тоді.
Добре, що двері були незамкнені, і він зміг вийти! Чому ніхто не звернув уваги на плаче на вулиці маленького дитини? Чому жінки не почали шукати на роботі?
Я оформила опіку. Це не входило в мої плани, але я не могла залишитися байдужою, адже навіщо то Вовка був посланий мені згори? Або я йому? Неважливо.
Зараз мій прийомний син закінчив уже дев’ять класів, причому на одні п’ятірки! Планує йти в десятий, вже заздалегідь готується до іспитів, щоб потім піти в інститут. Вова хоче бути лікарем, каже, що буде рятувати людей.
