— Донечко, не йди! – благала Зінаїда Василівна. – Ти єдине добре і світле у моєму житті! Мій син безпутній, а я старію! Залишся, благаю. Заради мене залишся, дитиночко…
А Тамара стояла з величезною торбою речей на порозі. Нічого не розуміючі дітки тихцем схлипували, заховавшись за її спідницею.
Біля під’їзду стояв бус, чекаючи, коли жінка почне зносити речі. А тут таке!
Свекруху Тамара щиро називала “Мамо” і не інакше. Світла і неймовірно добра жінка. Скільки ж разів боронила вона тамару від свого сина, Тамариного чоловіка Остапа. Залишити її тут?..
Але Тамара не може не тікати, бо життя не має спокійного. А як ця жінка сама з таким синочком житиме?
Обвела поглядом квартиру і важко сіла на стілець.
— Я не можу більше ні хвилинки тут бути, мамо! Тут кожен сантиметр наповнений гнітючими спогадами. Мені тридцять п’ять, а я вся он сива! З мене досить, я йду!
— Йому не довго залишилось, доню! – плачучи, говорила свекруха. – Невже не бачиш: він уже на самому дні. Не просихає тижнями. Такі довго на цьому світі не затримуються. Якщо ти з дітьми підеш, він завтра ж мене кудись діне, а квартиру на вітер пустить. Я не за себе, а за онуків переживаю. Тут і школа у них, і садок поруч. Я про одне мрію: дожити свій вік з вами! Бачити надію на майбутнє, а не те, як усе летить шкереберть…
Тамара й сама плакала. Свекруха була їй ближче від матері рідної. Залишати її тут – приректи. В її словах був сенс.
Але… Це означає ще невідомо скільки, щодня переживаючи, чекати повернення Остапа. Знову вислуховувати “нічні концерти”, викликати поліцію ледь не щодня, захищати діточок…
У неї вже не булой сил. Її діти на це не заслуговують. Але ж мама Зіна! Як далі бути, вона просто не знала…
Але скомандувала твердо і тихо:
– Збирайтеся з нами, мамо Зіно.
Автор – Анна К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
