Ми коли з чоловіком купили простору двокімнатну квартиру за Києвом, моєму щастю не було меж.

До того часу ми з Борисом жили в орендованій однокімнатній. Там і з’явилася на світ наша перша донечка Анастасійка.

Жили ми в столиці, поруч метро, супермаркети, всі зручності, але житло чуже – не своє.

В Києві ми б за такі гроші не купили своє житло, тому почали розглядати варіанти за Києвом.

В Бориса є автівка, тому з доїздом на роботу проблем не було, ми так думали…

Квартиру ми придбали в новобудові. Сучасний район, все в зелені, поруч парк і дуже молоді сусіди.

Це було так дивно, коли виходиш з колясочкою, а тебе не зустрічають обурливі бабусі під під’їздом. Звісно, вони були, але всі люди якісь більш привітні, чи то просто так здається.

Моїм батькам було важче до нас добиратися, але вони все рівно нас провідували і багато допомагали з дівчатками.

Років п’ять все було добре. Затори чоловіка не зупиняли. Я також влаштувалася на роботу в магазинчик поруч з нашим будинком. Графік зручний щоб і з дітьми все встигати і гроші хоч для себе заробляти.

А десь два роки тому мій Борис почав дедалі частіше говорити, що йому важко добиратися на роботу через затори.

– Я не висипляюсь, ти повинна мене зрозуміти правильно. Я шукаю для себе однокімнатну квартиру поруч з офісом. Буду весь тиждень жити там, а на вихідні приїжджати до вас.

Я спершу думала, що Борис так жартує, поки не почула дзвінок від свекрухи.

– Моя знайома скинула мені контакти орендарів. Квартира гарна, світленька, як ти і хотів.

Валентина Іванівна замість того, щоб відговорити сина від цієї затії, ще й знайшла йому квартиру, в яку Борис і переїхав.

Моя мама відразу ж сказала, що добром це не закінчиться, бо сім’я повинна жити разом.

Так все і сталося. Через пів року я дізналася, що Борис в цій квартирі живе не сам, а з якоюсь дамочкою.

Я не знаю, чи знала про все це свекруха, але після розлучення я зробила так, щоб вона онучок не бачила.

Тато платить аліменти і бачиться з дівчатками два рази на тиждень.

Ось вам і пожили окремо.

Читайте також: Після звістки про недугу Ліди Семенівни, мій чоловік запропонував віддати її в будинок пристарілих. Я була обурена. І тут Мар’ян вирішив просто піти з дому. Спочатку я подумала це тому, що я не хотіла таке робити зі свекрухою. Аж тут раптом подзвонив телефон, і з нього заговорив жіночий голос. Я зрозуміла, що насправді причина зібрати свої речі – інша жінка. Я відпустила чоловіка. Але коли залишилася сама то зрозуміла, що це не варіант. Адже все-таки ми маємо спільну дитину, а я живу в його квартирі

Але, так значить мало бути. Борис віддав нам квартиру, і на цьому дякую, хоч тут показав себе справжнім мужиком…

Автор – Наталя У

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.

Передрук категорично заборонено!

У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!