«Ти ж обіцяв! Чому знову я все роблю сама?» – я гримнула дверима шафи, коли Іван байдуже глянув на мене з дивана.
«Крістіно, я просто забув…» – промимрив він, не відводячи погляду від телевізора.
Я зціпила зуби. Це вже вдруге за тиждень. Ми домовлялися поділити обов’язки порівну, але виглядало так, ніби тільки я це сприйняла всерйоз.
Два тижні тому я вирішила, що з мене досить. Я втомилася тягнути на собі весь дім, роботу й турботи про дітей. Іван, здається, щиро вважав, що хатні справи – це моя відповідальність. Відповідальність? Я працюю не менше за нього!
«Іване, ми повинні щось змінити. Я більше не витримую цього», – сказала я тоді після вечері, коли знову довелося самій мити гору посуду.
Він знизав плечима:
«Ну, скажи, що робити, і я допоможу».
«Ні, ти дорослий чоловік! Ти сам бачиш, що треба робити!»
Я довго готувалася до цієї розмови. Пояснила, що хочу рівноправності, щоб ми обоє вкладалися в наш дім. Іван кивнув, погодився. Ми навіть склали список обов’язків – я готую, він миє посуд. Я прибираю у спальні, він – у вітальні. Здавалося, домовилися.
Але вже через кілька днів все повернулося, як було.
Цього ранку я прокинулася з твердим наміром нічого не робити. Нехай сам помічає. Вийшла на кухню – немитий посуд з учорашнього вечора. У вітальні – крихти на столі, плед зім’ятий на підлозі.
Іван тим часом сидів на дивані й гортав телефон.
Я сіла поруч, чекаючи, коли він нарешті помітить цей хаос. Мовчала. Годину, другу…
«Кохана, а що у нас сьогодні на вечерю?»
Я видихнула:
«Не знаю. А що ти готуєш?»
Його обличчя витягнулося:
«Я? Ну… я думав, ти…»
«Іване, ми домовлялися. Я не хочу бути твоєю мамою, зрозумій. Це наш дім, і ми маємо дбати про нього разом».
Він виглядав розгубленим. Але все одно підвівся, пішов на кухню. За десять хвилин почувся дзвін тарілок.
Звісно, відразу все не змінилося. Були дні, коли він знову забував. Були вечори, коли мені доводилося нагадувати. Але потроху це спрацьовувало.
Знаєте, як я зрозуміла, що справа зрушила?
Одного вечора, коли я повернулася з роботи втомлена, Іван приготував вечерю. Простий салат і підсмажені бутерброди. Але це було вперше, коли він зробив це без нагадувань.
«Дякую, Іване. Це справді приємно», – сказала я, обіймаючи його.
Він ніяково посміхнувся.
Отож, дівчата, у мене питання: як навчити чоловіка бути партнером, а не ще однією дитиною в домі? Діліться своїм досвідом!
