fbpx
Україна
Хлопчик сидить сам у підвалі. Бабусі нестало, сусід виїхав, і залишив дитину саму в підвалі. Він сидить сам на світі. “Надюш, я скажу страшне, але подібного багато, скажу кому зможу, а тієї ж поліції та дснс у місті немає. Одна людина тільки залишилася і то без можливості їздити, бої сильні, все гарячіше стає.” Бог не пішов із Маріуполя

Уявіть, всі, хто вийде з Маріуполя, будуть розповідати про все, що там відбувалося. Про кожну російську бомбу, про снаряди, пущені в житлові будинки, про дітей, які тижнями не виходять із підвалів, про голод і відсутність води, про страшні, безперервні бої в центрі міста і російські танки з половиною свастики на борту.

Люди вже кажуть про це. Вони пишуть у своїх постах, розповідають близьким. Вони кажуть про це журналістам. Моя подруга та колега вийшла з міста з двома синочками пішки. Старшому – дев’ять, молодшому – сім. Її підхопив у машину за містом якийсь добрий чоловік і довіз у безпечне місце.

Перед цим її вулицю у приватному секторі Приморського району бомбили з літаків. Бомбили так, що земля та небо помінялися місцями. Розбомбили будинок, машину, все довкола. Доглянутої вулиці в невеликому селищі Маріупольському більше немає. Там уже нічого нема. На згарищі залишилися її чоловік та свекруха.

Літня жінка зламала ногу, коли бігла, щоб сховатися від бомбардувань. Їй понад вісімдесят років. Вона не змогла піти із міста. Із нею залишився її син. Цей район продовжують бомбардувати. Така у росіян звичка. Кожну маріупольську вулицю вони перетворюють на руїни. Переносячи пекло зі своїх душ на українську землю.

А нещодавно я побачила страшний допис. Цитую його дослівно. Останнім часом я чомусь не можу плакати. Коли читала – теж не плакала. Просто якийсь час не могла дихати.

“Волонтери, хлопчик сидить сам у підвалі. Бабусі нестало, сусід виїхав, і залишив дитину саму в підвалі. Він сидить сам на світі, 75 а. Маріуполь терміново відгукніться прошу вас, вивезіть дитину. Дитину заберуть родичі, хлопчика звуть Яромир.”

Я не знала, що робити. Дитина сама. Це навіть не пекло. Це якийсь шалений кошмар, який неможливо прийняти. Центр бомбардують, йдуть вуличні бої. Як нам усім жити, коли хлопчик там? Як можна їсти, спати, ходити вулицею?

Спробувала звернутися до знайомих. До тих, хто буває у Маріуполі, хто поряд із ним. Може, можна якось допомогти?

І мені відповіли:
“Надюш, я скажу страшне, але подібного багато, скажу кому зможу, а тієї ж поліції та дснс у місті немає. Одна людина тільки залишилася і то без можливості їздити, бої сильні, все гарячіше стає. Багато привалених людей під завалами, діти теж. І нічим не допомогти, доки деблокують місто.”

Бог не пішов із Маріуполя. Мені про це сьогодні сказав священик. Він зателефонував і розповів, що вони рятують людей і вивозять їх із пекла. Їм допомагає Бог. А хто допомагає окупантам?

Надія Сухорукова, місто Маріуполь (https://www.facebook.com/profile.php?id=100008914326381)

Слава Україні і ЗСУ!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джелел, Ibilingua.com.