«Хто надто сильно кохає, той довго не помічає, що він сам вже не коханий», – гуманітарна освіта нагадує про себе у найневідповідніший момент. Коли я, давно і безнадійно заміжня, раптом усвідомлюю, що вже добу живу в батьківському домі. Що сталося? Я розлюбила або довго чогось не помічала?..
***
– Це за які ж подвиги виганяють з власного будинку? – запитала молодша сестра і доїла четверту слойку з вишнею.
– А що? – похмуро відповіла я. Не подумайте, мені не шкода слойок. Просто наша молодша вкрай знахабніла.
Навіть не намагається зробити вигляд, що рада поверненню старшої сестри в отчий будинок. З ранку Олена нила, що у неї сесія, а я буду її відволікати. Ближче до обіду почала тлумачити про вічні цінності, конкретно про сім’ю. Зараз час вечері, молодшенька явно зловживає десертом і моїм терпінням. Мама зітхає, батько поглинений газетою. Ідилія.
– Може, я вийду пройдуся? Куплю тобі ще слойок, – я мстиво подивилася на Олену. А та кивнула:
– Іди іди. По можливості не повертайся. Пам’ятай, на світі є місце, де тебе люблять і чекають. І це не будинок твоїх батьків! – вона демонічно зареготала і висунула язик, червоний від вишні.
А я сіла на тапчан в передпокої, взяла кросівок і… нарешті заплакала. І тут в родині стався переполох: у Іринки щось сталося! Начебто до цього все було спокійно!
***
На годиннику – десята година вечора, я одягнена в джинси, татову куртку, на голові окуляри і бейсболка. У травневих довгих сутінках окуляри сприймаються перехожими з розумінням. Тим більше, що я періодично шумно схлипую, а сестра з перебільшеним ентузіазмом плескає по плечу: «Ну-ну, заспокойся, люба!» Ні дати ні взяти запопадливу конячку утихомирює… Ми сідаємо на лавку, відпускаємо з повідка домашнього улюбленця Кузю. Кузя здраво оцінює шанси крихітного пекінеса в величезному світі і сиротливо тулиться до лавки.
– Ну, кажи, що у вас там сталося? – цікавиться Олена і засовує в рот стеблинку трави. Чому вона весь час щось жує? Може, це нервове?
***
…Нам з Витькою важко дісталося щастя бути разом. Мені того літа тільки стукнуло 19, йому – 23. Ховатися в під’їздах було вже несила. Благо, баба Зіна поїхала на дачу, милосердно залишивши мені ключі від квартири – «поливати квіточки».
З цими цілями ми щодня навідувалися на ввірений об’єкт. Через тиждень схаменулися, що фіалки ось-ось відійдуть в інший світ від посухи. Врятували-відпоїли… Коли бабуся повернулася з дачі, дуетом сумували і шукали можливість більше не розлучатися.
Незабаром Вітька влаштувався на пристойну роботу і зняв для нас житло. Про весілля доводилося поки лише мріяти, грошей було в обріз. Але невже відсутність безглуздих штампів завадить возз’єднатися люблячим серцям?..
Батьки суворо бубоніли про «дівочу честь», і тільки баба Зіна підтримала моє рішення переїхати до коханого.
Навіть подарувала фікус в дивовижному кашпо – перший внесок в скарбничку домашнього затишку…
Ми з Вітькою рано стали ґрунтовними-господарськими. Рідня випробовувала нас на міцність, тому допомога надавалася переважно добрими порадами.
У 23 роки кулінарною майстерністю я могла позмагатися з шеф-кухарем престижного ресторану. Хоча, підозрюю, він би програв в конкурсі «каша з сокири». З однієї курки я варила перше, готувала другу страву і начинку для млинчиків.
Але куховарство – ще не все, треба ж і виглядати на всі сто. Джинси. які відслужили своє, перетворювалися в літні шорти. Та які! Вечорами я витягала по ниточці зухвалу бахрому, на задню кишеньку нашивала візерунок з бісеру, атласною стрічкою маскувала безнадійні потертості… Було бідно в плані грошей, але цікаво – матінко моя!..
Зі старої портьєри ми робили чохли на безнадійні стільці. Одну стіну в кімнаті спеціально обклеїли старими газетами і покрили лаком, Вітька забацав панно зі старих дисків – вийшов шедевр. Друзі говорили, що, побач нашу творчість якийсь маститий дизайнер, з’їв би лікті з досади.
***
…Тепер, в помудрівші 26, я починаю розуміти китайське прислів’я про будинок, який споруджується.
Дослівно не пам’ятаю, щось на кшталт: поки зводяться стіни, біда обходить житло стороною. Вона приходить, коли будинок побудований…
Біди дійсно обходили стороною. Не до того було, весь молодечий запал спрямувався на щоденне виживання. Бажано, на гідному рівні. Щоб ніхто і не подумав, що мій светр – з секонд-хенду. Звідти ж, до речі, і Вітькина суперстильна сорочка. І що під час літнього відпочинку в Криму зі зручностей у нас був лише намет з надувним матрацом. І щоб на зневажливе зауваження знайомих: «Ну так, вам, напевно, батьки допомагають!» відповідати лише усмішкою. Вітіни тато з мамою забезпечили на місяць картоплею, мої підкинули солінь: в принципі, так, ми улюбленці і мажори.
Чому я тоді не втомлювалася, протопавши п’ять зупинок пішки заради економії зайвої грошини? Чому здавалися гарними недоладні троянди, які Вітька зробив з пластикових ложок?.. Чому тоді ми не мерзли під тоненькою ковдрою взимку, а тепер не зігріває і добротна пухова?..
***
Це був царський подарунок. Баба Зіна, зважаючи на похилий вік, переїхала до моїх батьків, а нам дісталися її хороми. З патьоками від квіткових горщиків на старих підвіконнях… Будівельна лихоманка тривала півроку, обробляли житло на славу: це вам не знімний кут, це законна житлоплоща… Може, саме тоді Вітька почав втомлюватися від цього вічного нескінченного облаштування? Напевно, мало радості після роботи нишпорити по магазинах у пошуках «саме такої» люстри. Та й мене покинув азарт.
Він якось знітився, став жахливо не таким, простим і невигадливим. Вечорами прагнув залягти на диван, хоча раніше міг тягати гирі або кликав мене на прогулянку. Тепер він до півночі зависав перед комп’ютером.
А вранці я ледь стримувалася від крику: знову на стільниці пляма від чашки. Потім навіть не стримувалася…
Я знайшла хорошу роботу, вечорами розповідала йому про співробітників. Про Сергія-адміністратора з вічно розв’язаним шнурком, про чайні церемонії бухгалтерії. Вітька слухав, кивав. Здається, більше з ввічливості…
Одного разу я застала його за випіканням сирників. Гірка кругляшів з місцями непропеченого, місцями засмаженого сиру височіла на тарілці.
На боках заварника закарбувалися білі борошняні пальці, мабуть, в процесі кулінар переміщував посудину. А сам герой стояв біля плити, радісно наминав сирник. Щоб не обпектися, перекочував у роті, дув і ковтав величезні шматки. Нова порція шкворчала на сковорідці в калюжі масла…
Не знаю,чим мені так далися ці нещасні сирники. Подумаєш, намішала людина сиру з родзинками, приготувала ласощі. Але мені в одну мить стало нестерпно. Де чоловік, якого я вважала гарним, розумним, енергійним? Рухля якась, як і його сирники…
***
Дратувало все. Вітька поправився: все-таки грошей в сім’ї відчутно додалося, що позначилося на вмісті холодильника і обсягах коханого. І я тиснула губи, помічаючи, що штани підозріло туго обтягують Вітіни тілеса. Він раптом полюбив якісь поверхневі серіали, лежав на дивані і реготав над невдалим продавцем взуття.
«Вам не вистачає труднощів і нових вражень, заведіть дитину», – порадила подруга. Я поцікавилася Вітіною думкою, він відрапортував з надр дивана: «А що? Я за! Навчу його на компі рубатися, на ровері їздити».
Потім чоловік побачив мій скепсис і знітився: «Ір, як скажеш. Треба дитини – давай народимо. Я ж як ти…»
І тут мене прорвало. Висловила все: що для мене дитина це в першу чергу відповідальність і зобов’язання, а для нього – спільник в іграх. І що дітей народжують від справжніх чоловіків, а не від телепнів, що смажать і наминають сирники…
***
Холодна війна тривала півтора місяця. Ми з Витькою не розмовляли, спали в різних кімнатах, їли порізно. І в якийсь момент це здалося абсурдним. Я зайшла до милого і запитала, мовляв, чи не час закінчувати, ставити крапку?
Чесне слово, я дуже хотіла помиритися. Думала, він схопиться, обійме мене, кине на ліжко і все таке. Хіба що тон невдалий вибрала – трохи зарозумілий. Ну, це ж жарт, що незрозумілого? А Вітька відповів, не відриваючись від монітора:
– Ір, ти все знаєш про життя. Що носити, є, які люстри вішати і коли пора розлучатися. Вважаєш, що пора розбігтися – я готовий. Дістало все, їй-богу…
Схопив в передпокої куртку і був такий. Ночувати не прийшов… Цілий тиждень я прожила сама, зателефонувати йому не наважувалася. А потім раптом шкода себе стало, одну-однісіньку серед затишку і комфорту, який облаштовувався для двох. Зібрала сумку і приїхала до батьків. В ту ж ніч відправила Віті повідомлення: «Квартира вільна. Можеш повертатися… »
***
Я знову схлипую, пекінес Кузя співчутливо скиглить, а сестра енергійно жує травинку.
– І що він відповів?
– Дуже прикро він відповів. Що йому там нічого робити.
Сестра йойкає. Через хвилину і цілу вічність виносить вердикт:
– Дурні ви, Ірко. Обоє. З такими труднощами впоралися, а почути один одного не змогли… Може, ти й справді вирішила з ним порвати?
– Що ти! – від інтенсивного трясіння з моєї голови мало не злітають окуляри. – Але вже, напевно, пізно. Напевно, у Вітька хтось є, раз він не хоче повертатися додому.
– Угу. А Вітька якраз-таки впевнений у зворотному.
***
Щоб все поставити на свої місця, потрібно зважитися. Потрібно травневої вночі відправити SMS: «Я вдома. До сирників не вистачає сиру, яєць, борошна і родзинок. Захопи по дорозі, га? Чекаю, не затримуйся».
Потрібно прибігти додому, вмитися і переодягнутися в халат. Потрібно не розплакатися знову, бачачи, що відповідь на твоє повідомлення не приходить. Потрібно не бігати по вікнам, а приготувати все для сирників, хоча б миску на стіл поставити.
Потрібно не втратити свідомість, коли в замковій щілині повернеться ключ. Потрібно спокійно підійти до нього, поцілувати, взяти пакет з нікому не потрібними сиром, яйцями і родзинками…
Нарешті, потрібно не розреготатися, коли коханий вигнанець помітить чужу чоловічу куртку (татову) і гнівно крикне: «Ти що, не сама?» А зранку не розплакатися від розчулення, побачивши повідомлення від молодшої сестри: «Сумку з речами завезу в обід. Цінуй, на які жертви йду в сесію!»
Автор: Наталя Гребньова
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
