Коли була малою, я весь час комплексувала через те, що у мене були не героїчні діди. Обидва.
Пам’ятаю свої дитячі думки, коли стояла на всіх оцих сільських парадах біля «дідів», обвішаних медалями і значками і думала: вони ж до Берліну дійшли! Воювали! Які герої!
«Дідам» в ті роки було, до речі, як мені зараз. Може, трохи більше.
А мої? Один був мобілізований у 1944 році. Бо частина Бесарабії, де я народилась згодом, належала Румунії (тому у нас не було голоду 20-х і 30-х років), потім її «визволили» у 1940-му. А в 1941 почалась війна, і румуни зайшли знову. В 1944 році нас знову «визволили» (і мої односельчани в 1947-му році отримали зразу жорстку голодовку).
Так от, в 1944-му році мобілізували всіх чоловіків. Чорносвиточники, ще їх так називали. Чоловіків з окупованих територій апріорі вважали «зрадниками». Їх кидали в бій, навіть не переодягнувши у військову форму, без зброї в руках. Щоб змивали таким чином «ганьбу» і в бою самі добували собі зброю.
Чи треба говорити, скільки їх тоді полягло?
Моєму діду по батьковій лінії «пощастило». Без ніг зостався практично зразу після мобілізації. Тому до Берліну він не дійшов. Він нікуди, якщо чесно не дійшов.
Іншого діда не мобілізували взагалі – він мав ваду, отриману через хворобу. Майже рік був лежачим. Якраз коли Червона армія зайшла в село. Тому навіть безпощадні «совєти» бачили, що 23-річного чоловіка не те, що до фронту не довезуть, а навіть з села не вивезуть.
Тільки коли я виросла, і наприкінці 80-х і початку 90-х років прочитала всі книжки, які тоді виходили і друкувались в товстих літературних журналах, зрозуміла, що то не трагедія – мати дідів, які не дійшли до Берліну.
Зоя Казанжи, журналістка, письменниця, м. Одеса (https://www.facebook.com/zoyakazanzhy)
Слава Україні і ЗСУ!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з відкритих джерел.
