Того дня з самого ранку безперестанку лив дощ, а мені, як на зло, потрібно було вийти з дому. Мої ноги вже були мокрющими, тому довелося підшукати тепле містечко, щоб прийти до себе.
Я не знала цього району, мені просто потрібно було дещо передати. Поруч продуктовий магазин, секонд хенд, аптека, ремонти… О, ще й кафе!
Коли я відчинила двері, мене огорнув дуже приємний запах кави та шоколаду. І те чудове тепло, якого так хотілося! Був ранній день посеред тижня, тому було малолюдно, але чимало столиків було зайнято. Інтер’єр був доволі затишним.
Старий буфет надавав кав’ярні старомодного шарму. Столи були різного розміру, а стільці були різні, деякі дерев’яні, деякі плетені. Було також кілька м’яких крісел. На стінах старі фотографії.
Я поклала парасолю з води на полицю біля дверей і повісила пальто на вішалку з оленячими рогами. Я роздратувалася. Я їм м’ясо, але я проти знищення тварин заради спорту. Якби погода була краща, я б, напевно, вибрала інше місце.
У кінці кімнати я опинилася за маленьким столиком, де провела чудову годину, попиваючи гарячий шоколад зі збитими вершками, а потім випиваючи каву та тістечко. Я глянула на старий настінний годинник. Пора збиратися.
Мені потрібно було доставити переклад, який я зробила для туристичного агенства. На жаль, я не могла надіслати їм це через Інтернет, тому що вони хотіли дати мені якісь папки. Це мала бути наступна частина співпраці. Я дивилася у вікно. Дощ припинився.
Коли я йшла, у мене задзвонив мобільний телефон, тож я безладно схопила парасолю, стиснувши її навколо, щоб вона не розповзлася.
З банку подзвонили з пропозицією. Монолог джентльмена в слухавці розвивався, і я не мала сили його перебивати, тому взяла парасольку під пахву і пішла вулицею.
Лише через годину, коли я виходила із зустрічі і розставляла парасолю (вона просто знову розсипалася), я помітила, що вона не моя. Вона також була чорною, але мала незвичайну шкіряну ручку з дивним гравіруванням.
– Хто сьогодні ще ставить ініціали на ручці парасолі? Я пирхнула, але ініціали В.М. розпалили мою уяву. “Яке це ім’я може бути?” Швидше закордонне. Віктор де Монако, Вінсент граф Мальборо?
– Може, це Чарівний Принц, – подумала я, – не втрачати ж такий шанс!
Вирішила запитати в кав’ярні. Така втрата може бути важкою для власника. Я підійшла до стійки і, показавши парасольку, пояснила, у чому справа.
– Так, ось цей чоловік щойно питав за неї, – сказала офіціантка, показуючи на столик біля вікна. Обертаючись, я відчувала, що це переломний момент у моєму житті, що зараз, що нарешті..
Хлопець, що сидів за столом, теж подивився на мене. На ньому була картата сорочка й вицвілі джинси, окуляри з товстими скельцями й копа неслухняного волосся. Перед ним стояла склянка з водою. Він був приблизно мого віку, 30. Я зітхнула.
Хлопець у картатій сорочці встав і пішов мені назустріч.
– Я зрозуміла це лише через годину, – пояснила я.
Я дала йому парасольку, а він подякував мені. Я насправді не поспішала, а він був дуже вдячний і хотів якось мені відплатити.
Надворі йшов сильний дощ, ми говорили, говорили… Ніяк не могли зупинитися.
Виявилося, що у нього невеличка компанія. Іноді він працює з кав’ярні – йому потрібен лише ноутбук, тихий куточок і він на роботі. А парасолька була з колекції його бабусі, яка любила незвичайні речі.
Від неї він успадкував велику колекцію цікавинок. Парасолька мала для нього сентиментальну цінність, і він був дуже радий, що хтось потурбувався її повернути.
З того часу на вулиці випало чимало дощу, а ми досі розмовляємо. Але нам не обов’язково йти до кав’ярні. Два роки ми не боїмося дощу. Нам дуже тепло разом.
Ми створені один для одного небесами!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua