Раніше діти росли, як трава. Згадую своє дитинство: школа, двір, іноді гуртки якісь, танці там чи в’язання. Батьки постійно на роботі.
Спілкування вистачало. Друзів багато було і по школі, і по дому. Постійно разом грали, хованки всякі, вибивали або чогось інтелектуальнішого, типу нинішніх квестів.
У батьків особливо нічого не просили, що куплять, щось куплять. Були, звісно, мрії, але не нав’язливі. Загалом все було добре.
Були правила, їхнє виконання, іноді покарання. Але не було відчуття, що ми особливо займалися. У дорослих було своє життя, у нас своє.
Нинішні діти інші. Вони сенс життя, зосередження всіх прагнень батьків. Я не говорю про всіх.
І зараз деякі живуть як і ми раніше, переважно малозабезпечені. А середній клас пишається. Школа не школа, гурток не гурток.
Нашій дитині все найкраще. Не дитина — а пуп землі.
Є в мене улюблена тітка. Їй уже добре за 60. Щойно вийшла на пенсію. Здоров’я у минулому. Один син.
Гарний хлопець, працьовитий, не балований. Доля занесла його в інше місто, де й одружився. На дівчинці, якій завжди давали найкраще. І хлопчик змінився.
Народили двох дітей. А зараз син вимагає, щоб мати приїжала до них: ,,Кидай все та приїжджай допомагати! Дітям потрібно до школи, на карате, англійську”.
Кидай, мамо, все своє життя, рідне місто, друзів, свій побут і тягнись на старості років, ходити за моїми дітками. Потрібно допомагати!
А то раптом ми за третім зберемося! Це як?!
Тітка поїхала, поки не назавжди. Квартиру ще продати треба. Ніби у гості. Син часто у відрядженнях.
Вона залишається з невісткою та дітьми. Та розмовляє з нею як із чужою людиною, яку змушена терпіти.
Хоче зняти їй квартиру, щоб йшла ночувати подалі.
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
