— Любцю! А що твої ноги роблять в моїй мисці, де я тісто замішую на хліб і пиріжки, Великодні паски??? — вирячилася я на сваху, яка приїхала до нас в село з Києва на кілька днів і поки я поралася біля худоби, занурила ноги в мою миску для тіста.
Любка, замість того щоб хоч трохи знітитися, гордо відкинула своє київське волосся назад, примружила очі й відказала:
— Ой, ну не починай, га? Я ж з дороги, ноги набрякли, треба їх у чомусь теплому вимочити! А твоя миска — ідеальна, така велика, простора.
Я схопилася за голову. Оце мені гостя! Ми з Любкою давно дружимо, свашки ж. Але вона завжди була трохи теє, як би це сказати? Далека від сільського життя. Київська пані, завжди з манікюром, завжди з духами, завжди з якимись модними замашками.
— То ти хоч прополосни гарненько і витри ту миску після своїх процедур, — кажу їй, намагаючись заспокоїтися.
— Та само собою, — махнула вона рукою. — Ти краще розкажи, що у вас тут нового. Сільське життя, мабуть, як завжди, тихе, спокійне?
От тут у мене всередині і закипіло. Спокійне! Та хай би вона побачила, як у нас цього року було! То корова телиться серед ночі, а ти з ліхтарем біжиш у хлів, босоніж по холодній землі.
То сусідська Ганна закликає рятувати її курей від лисиці, і ми всім селом ловимо хижака. А як позавчора я з городу гнала дикого кабана, що вирішив усе перерити! Ліси наші чернігівські як-не-як.
— Спокійне, кажеш? — перепитала я. — Любцю, та у нас тут детективи з пригодами кожного дня!
— Ой, не вигадуй, — відмахнулася вона, виймаючи ноги з моєї миски й не кваплячись їх витирати. — Ось у нас, у Києві, то таке життя, що тільки встигай! Робота, магазини, транспорт, пробки, зустрічі, ресторани і то все по колу знову й знову.
Я зітхнула. Ну от як їй пояснити, що її пробки — то не страшніше за мою весняну погоню за гусьми, які втекли в город до Петрівни?
— Любцю, от скажи мені чесно, — вирішила я перевести тему, бо вже несила було слухати про її столичні проблеми. — Чого ти приїхала?
Любка трохи занервувала, почала витирати ноги рушником.
— Та так, відпочити.
— Любцю! — поглянула я на неї прискіпливо.
— Ну добре, — нарешті здалася вона. — Від Петра втекла.
Петро — це її чоловік, з яким вони двадцять років як кішка з собакою. Вона постійно йому щось доводить, він їй — теж, а потім знову миряться і так по колу.
— Знову горщика теє, на друзочки?
— Ага. Каже, що я занадто багато грошей витрачаю, що мені треба простіше жити. А я що, винна, що мені подобається комфорт і краса?
Я тільки зітхнула.
— І що тепер?
— Та не знаю. Сама не знаю. Може, пожити тут трохи, подумати у вас, до природи ближче, на домашній їжі. Працюю я віддалено, ноута прихопила. Тепло у вас, всі зручності в хаті, але міського шуму і Петра мого – нема.
І от тепер, люди добрі, мені порада потрібна. Любка хоче в селі залишитися на невизначений час. Але я її знаю! Вона ж тут не витримає!
Вже через тиждень буде нити, що їй бракує кав’ярень, що хоче в салон краси, що не переносить запаху сіна. Але виганяти її теж не хочеться, все ж сваха, та й подруга давня.
Чоловік умив руки і сказав мені самій вирішувати “проблему”. Що мені робити? Як їй пояснити, що сільське життя — це не курорт, і що її тут ніхто обслуговувати як панянку не збирається – у самих клопотів по вуха?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
