Мама й тато не змогли розлучитися мирно й нормально спілкуватися між собою, навіть заради мене. Мама категорично не хотіла бачити батька, тому на всі свята вони відвідували мене по черзі, окремо. На цей свій день народження, який був в минулі вихідні, я вирішила все підстроїти. Ну скільки можна, як малі діти, дитсадок влаштували! Мене це все дуже втомило.

Почну спочатку. Дев’яності роки для багатьох запам’яталися сумно. Тотальна розруха не лише на вулицях, а й у головах, думках, безгрошів’я, дуже тривожна кримінальна обстановка і багато всякого іншого. Весь пострадянський простір трясло. І я, хоч і була на той момент зовсім маленькою дівчинкою, це розуміла.

А ще в той період тато пішов від мами, і нам обом від цього стало зовсім погано. Багато хто зараз ностальгує за минулими днями, але я рада тільки одному: що ми з мамою їх якось пережили і це все вже в минулому.

Пам’ятаю, мама тоді підробляла, як тільки могла. Готувала вдома, шила, в’язала, навіть приймала чужі речі для прання, благо, пральну машину тато не забрав. Словом, було «весело». Я відчувала, що їй тяжко.

Але здебільшого я розуміла, як і більшість дітей на той час, що під ногами у батьків краще не плутатися. Тому й йшла з подругами, просто гуляла, аби не бути вдома і не потрапити під гарячу руку. Так, бувало й таке.

Більш-менш усе почало налагоджуватися, коли я підросла. Я знайшла собі гарного хлопця і, незважаючи на юний вік, ми вирішили з ним одружитися. Данило часто розповідав мені, що працює на виробництві, але я якось завжди пропускала це повз вуха.

А одного разу, коли він попросив зустріти його біля роботи, мені як сніг на голову звалився: я знаю це місце! Я тут була маленька і навіть заходила з мамою всередину. Тут працює тато!

Так і було. Мій наречений був батьковим підлеглим, що не дивно, якщо замислитись. Наше місто не велике і перспективних місць для роботи не так багато. Тож я була вже морально готова, коли зустріла свого батька, тримаючись за руку з одним із його підлеглих.

Я вважала, що батько мене проігнорує або, максимум, привітається, одразу відвернувшись. Але ні, я побачила здивування на його обличчі та широку усмішку. З того часу ми хоч трохи почали спілкуватися.

Не можна сказати, щоб ми з батьком знову стали рідними, але на весілля нам з Данею він подарував квартиру. Хоча я його зі зрозумілих причин на саме свято навіть не запрошувала.

Мама дізналася про нашу зустріч того ж дня і не сказати, що була рада. Але справедливо зауважила, що це мій батько і моє життя, і якщо тато надумав купити нам квартиру — це його рішення і воно, зрештою, правильне.

Час минав і, треба сказати, свого тата я взнавала все більше. Він завжди передавав мені привіти через чоловіка, але ненав’язливо, що мене, якщо чесно, тішило. Мама переживала, що він почне особисто приходити у гості, напрошуватись на спілкування. Він же знав, де ми з Данилом жили.

Але жодного разу нічого подібного не було. На мої дні народження батько дарував якісь незначні подарунки, і на цьому все.

Потім ми почали бачитись, навіть не знаю, як це вперше вийшло. Спочатку побачились утрьох із чоловіком. Атмосфера була дружня і чоловіки переважно розмовляли про справи, а я була мовби ні до чого. Але на прощання батько запитав мене про маму, і я сказала, що не хочу про це говорити. По його очах було зрозуміло, що він хотів би продовжити розмову, але я на це не пішла.

Потім якимсь дивовижним чином ми перетнулися на вулиці. Зайшли до кафе і поговорили таки про минуле. Батько зізнався, що дуже шкодує про свій вчинок і віддав би все, що в нього було, аби повернути все назад.

З тією жінкою, до якої від нас пішов, він теж розлучився і тепер не знав, куди себе подіти. Були романи, але не серйозні. А душа тяглася до мами, яку він так покинув у дуже момент. Але що тепер вдієш? Нічого не змінити.

Пам’ятаю, вперше ми покликали батька в гості на день народження мого чоловіка. Посиділи, побалакали. Рідні все ж. Мама тоді не прийшла, погано почувалася. І я нічого їй не сказала. А коли вона через півроку нарешті дізналася про те, що сталося, була на мене дуже зла. Але що я могла вдіяти? Адже він, як не крути, начальник мого чоловіка. Це також треба враховувати.

А потім я народила сина. А потім і донька наспіла. І тоді питання з батьками почало розпалюватися. Бачити одне одного вони не хотіли, тож ходили до нас на свята по черзі. На той час ми з Данею вже поміняли квартируна більшу, навіть купили авто.

Здавалося, все є, але ситуація з моїми мамою та татом була для мене важкою. Хотілося б її якось виправити. Тим більше, що час лікує. Ну, взяли б і поговорили, як дорослі люди. Що заважає? влаштували як діти дитячий садок.

Тож на свій день народження, який був минулими вихідними, я вирішила не кликати друзів чи подруг. Чоловіка попросила зробити те саме. Зате покликала маму і батька. Понадіялася, що вони стримаються за спільним столом. У їхньої дорослої доньки свято. Ось такий був план. Я думала, їхня гордість і гординя не стануть на шляху.

Ми вже навіть встигли послухати перший тост від мами, коли, нарешті, захеканий і з гарною подарунковою коробкою і квітами, у дверях з’явився тато. Він мило мене привітав, привітався з Данилом і лише тоді побачив маму. Я думала, що це буде романтичний момент.

Але мама, побачивши його на порозі, одразу ж розплакалася. А потім встала і мовчки вдягнулась. Коли ми оговталися від побаченого, вона повернулася до мене і назвала зрадницею. Колишньому чоловікові вона нічого не сказала. Мабуть, вважала це нижче за свою гідність.

Наступного дня, коли я вирішила їй зателефонувати, вважаючи, що мама вже заспокоїлася, у нас відбулася розмова. Ну, як, слухала я. Мама говорила.

Вона сказала, що я вже доросла і, мабуть, знайшла своє щастя у житті. Отже, ми можемо більше не підтримувати спілкування. Нехай я залишаюся з батьком. У нього ж є гроші, та й із чоловіком вони близькі. Тож більше мені дзвонити їй не треба. А потім було ще кілька «ласкавих». І мама поклала слухавку.

Не розумію, чому вона так відреагувала? У неї після тата, наскільки мені відомо, серйозних стосунків не було. До чого весь цей пафос та гординя? Я хотіла помирити їх, а виявилася крайньою. І як тепер поводитися – поняття не маю. Але знаючи її характер, якийсь час мені справді їй краще не дзвонити. А потім все одно треба миритися. Але як? Хіба я маю між ними вибирати?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.