Мене з двома дітьми приютила багатодітна родина в Івано-Франківській області. Ось ми вже два місяці тут живемо, у цих людей.

Всі звикли жаліти багатодітні сім’ї, особливо дітей, вважаючи, що їм тяжко живеться і їм у всьому відмовляють. Та це не так.

Може, я не зовсім об’єктивна, що роблю висновки тільки про окремо взяту сім’ю цих людей.

У господині садиби пані Оксани п’ятеро дітей, їй 36 років, мені 31 і я маю двох діток 6 і 3 років.

Я спочатку зі своїх збережень навіть намагалася купити дітям іграшки та одяг, щоб допомогти Оксані. Вони приймали, адже вони багатодітні і звикли до ось такої участі інших. Але я помітила, що коли хтось із їхніх родичів віддавав одяг чи взуття своїх підрослих дітей, навіть у доброму стані, Оксана не хотіла брати, говорила, що її діти варті кращого.

Наразі всі діти Оксани і Володі вже ходять до школи, їм всі родичі їм допомагають. Оксанина мама розповіла мені сама, що всі складаються на День народження для Оксаниного сина на мобільний телефон, і я теж маю дати деяку суму грошей, я була дуже здивована. Це, щоб ви розуміли, виходить третина моєї зарплати (я працюю віддалено і оплачую частину комунальних Оксані й Володі), і тому я відмовилася, сказавши, що не розраховувала утримувати чужих дітей. Мама Оксани теж заробляє небагато, але не може не дати онуку на телефон, тому що вони з самого початку їх так привчили.

Зрештою, у всіх дітей дорожчі телефони, ніж у тих, хто весь час їм допомагає, і Оксана з чоловіком сприймають допомогу не з подякою, а як належне. Адже вона багатодітна мати, а на це не всі здатні.

Мені хочеться запитати всіх таких батьків: «На кого ви розраховували, народжуючи стільки дітей? На державу, на родичів?» Але я, звичайно, цього не роблю.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.