Скільки таких історій я читала і чула! Але все ж таки хочу розповісти тут і свою і почути якісь думки й поради.
Вийшла я заміж досить рано, у 19 років. Жили спочатку у батьків, потім переїхали на орендоване житло. ледве купили з чоловіком ближче до 35 років власну двушку, не без допомоги батьків.
Богдан мій виявився не дуже охочий до роботи. Міняв місця і посади, шукаючи чогось, але сам особливими здібностями не володів, тому толку з того виходило не багато. Так, він був хорошим батьком, водив дітей в походи і на гуртки, а я працювала на двох роботах, щоб нас усіх прогодувати і вдягти.
А потім я дізналася, що чоловік мій у вільний час ще й в гречку полюбляє скакати. І я подала на розлучення. хоч мої рідні, мама і діти, які вже стали студентами на той час, вмовляли мене пробачити батька заради збереження родини. Та я відчула. що з мане досить, що я не живу своїм життям, а час спливає надто швидко.
Була в мене одна мрія. і заради її втілення я після розлучення подалася на італійські заробітки. поїхала працювати в кафе в Мілані, власниця якого була моя давня приятелька, яка виїхала давно і вийшла заміж за італійця.
Отже, зараз мені 47 років, шість останніх я жила і працювала в Італії. вивчала той бізнес. що мене цікавив і відкладала гроші. З чоловіком, як я вже сказала, ми розлучилися, бо я втомилася від його лежання на дивані з року в рік. Але діти, які вже були студентами, мене на той момент не підтримали, бо жаліли тата.
І от я приїхала. В Україні у мене нічого не бракує для нормального життя: є однушка-студія, яку я придбала після розміну квартири, є грошові збереження. Діти живуть в орендованому житлі, дочка заміжня, син навчається і працює.
Діти на мене ображені ще з того часу, що я була в Італії – я майже не висилала їм грошей. А тепер – дмуться ще більше, адже я коротко розповіла їм про свої плани.
Але дочка і син кажуть, що маю їм допомогти з квартирами, щоб вони мали своє житло, і далі їхати ще працювати. Кажуть, що всі нормальні мами-заробітчанки так роблять, а я мало того, що покинула батька, який тепер котиться все нижче, так і від них як зозуля відмовляюся. І моя мама також думки.
Але я не відмовляюся! Просто вони вже дорослі, то чому не можуть про себе дбати самі? Так, нам з чоловіком батьки свого часу частково допомогли, але я особисто цим не пишаюся і – увага! – з часом я віддала свекрам гроші, бо їм треба було на лікування чоловікового батька. Ось такі пироги.
Я хочу лишитися і відкрити кав’ярню, але тоді рідні зі мною спілкуватися не будуть. І що робити – не знаю. Буду рада різним думкам, порадам і підказкам. Всім дякую заздалегідь!
Автор – Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com
Фото ілюстративне, авторське
