Протягом 5 років ми із чоловіком намагалися народити дитину. Скільки сліз було пролито, не передати словами! Особливо того дня, коли я побачила заповітні 2 смужки. Мені було 30 років, і я розуміла, що з пізньою дитиною можуть бути негаразди. В мої роки було прийнято ставати мамою набагато раніше.

Коли народився Арсен, я довгий час не могла оговтатися. Багато думала про те, скільки років мине, доки він виросте, здобуде освіту, створить свою сім’ю. Поки справа дійде до онуків, я зовсім постарію. Зараз мені 65, синові 35, і він досі не одружився.

Все життя він прожив у батьківській хаті. Ми з чоловіком були не проти, та й син не рвався з’їжджати. А коли чоловіка не стало, Арсен ще більше прив’язався до мене. Я віддавала йому всю турботу, намагалася заглушити свою тугу від втрати чоловіка. Але бажання погратися з рідним онуком чи онукою також не залишало мене.

Якось я наважилася поговорити з сином. Мудрити не стала і прямо запитала, чому він не хоче одружуватися та заводити дітей. Адже мають бути на це причини? Питання трохи його здивувало. Але Арсен відповів цілком спокійно:

– Мамо, я завжди вважав тебе мудрою жінкою. Невже ти сама не розумієш? Мені скоро 36 років, і я вже давно не маленький хлопчик. Але все своє життя я прожив у цій квартирі, де всі біля мене крутилися і виконували всі мої забаганки, опікувалися й турбувалися. Я нічого не потребую, ти дала мені все для комфортного життя. І якщо чесно, я думаю, що залежний від тебе. Іноді мені здається, що я вже маю дружину. Ти ніби взяла на себе цю роль. Готуєш, переш, купуєш нову білизну, прасуєш сорочки.

Знаю, це звучить дивно, але я звик до такого життя. Мені зручно бути несамостійним, мені це подобається. Навіщо мені одружуватися і витрачати своє життя на когось ще? Так, у мене були і є жінки. Але жодна з них не зрівняється з тобою. Жодна не зможе покохати мене так само, як і ти. Не чекай, що в тебе з’являться онуки. Краще займися чимось цікавим. Може, заведемо кота чи собаку?

Я дивилася на сина й не вірила своїм власним вухам. З мого боку – неприйняття, сльози. Що я наробила? Своїми руками зруйнувала щасливу старість. А свого часу чоловік часто казав, щоб я перестала няньчитися із сином. Як же він мав рацію і був правий!

Просто я так сильно чекала дитину, що зрештою присвятила сину все життя. Працювала днями та ночами, аби йому було добре. Найкраща школа, університет, одяг. І до чого все це призвело?

І от я в розпачі. Я не знаю, що робити тепер. Невже це кінець і решту своїх днів я проведу, доглядаючи дорослого сина? Але ж і виставити його не можу, це безглуздо. Я маю тільки Арсена, і я люблю його. Що ж мені робити? змиритися чи є якийсь шанс все це змінити?

Дуже чекаю ваших порад щодо моєї ситуації. Всім заздалегідь вдячна!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.