Мій чоловік каже, що вже хоче втекти з дому через тещу. Говорить, що і пиріжки смачні від моєї мами йому не треба, і котлет її бачити не хоче.
Ми з чоловіком Тарасом живемо в двокімнатній квартирі. Коли у нас з’явилася дитина, моя мама часто приїжджала до нас, залишалася з нами, іноді навіть на кілька місяців. Чесно кажучи, іноді навіть не знаю, що без неї робили б – у деяких ситуаціях руки просто опускалися.
А ось мій чоловік, навпаки, постійно влаштовує мені, мовляв, що вона тут робить?
Мені іноді доводиться нагадати певну хронологію подій, щоб його заспокоїти й поставити на місце. Та якби не моя мама! Живемо ми разом вісім років у квартирі, яку купили мої батьки. Доньці нашій зараз шість, у перший клас пішла наша Даруся. Кажу йому, мовляв, якби не мама, як би я з усім цим упоралася? Він відмахується, мовляв, треба самим робити все!
Ну звісно самим! У його уяві – це він зранку вмотав на роботу, а ввечері приплівся – і одразу спати. Тобто самі – це я, а він на роботу ходить. Я тут прохолоджуюсь у бухгалтерії, так.
Кажу йому, батьки тебе прописали сюди, щоб ти господарем себе відчув. Ти й відчув! Шипиш тільки, коли мама приїжджає, а вона тобі що поганого зробила?
Твої, кажу йому, живуть тут за п’ять хвилин. Твоя мама нам багато допомогла? Не було з ким Дарку вдома залишити, до садочку відвести. Твоя мати сильно ходила? Мої в іншому місті живуть, і нічого, приїжджає мати допомогти, бо хвилюється за нас. Чи сильно вона тебе напрягає? Ось зараз дитині до школи ходити, хто забиратиме?
Твій батько пенсіонер, міг би внучку забрати? Міг би. Але тільки в нього риболовля і дача, де він тижнями пропадає. Та й мама твоя хоч раз памперси купила внучці? А консервацію ти чию за обидві щоки уплітаєш щозими? Хто тобі їсти готував, поки я з дитиною поралася. Теж не пам’ятаєш?
Він тільки пирхає у відповідь. Чесно кажучи, мене дратує неймовірно ця ситуація, бо у його старшої сестри теж дитина, син. Ось він у них у всіх улюбленець. А моя Даруся що, обличчям не вийшла? Намагаюся не звертати на це уваги, але не виходить, я навіть поскаржилася батькам, що не буде кому дитинку зі школи забирати.
Мама мені й каже, мовляв, ми з батьком тут подумали і вирішили дім наш продати. Переберемося до вас, купимо квартиру ближче, дід он буде внучкою займатися. Їй квартиру потім і залишимо. Чого ми сидітимемо тут самі? Ви ж наша радість, а їздити далеко. Тож ми до вас перебиратимемося. Що ти, доню, з цього приводу думаєш?
Що я можу думати? Мені ця ідея здалася блискучою і прекрасною! Так чудово, що можу на своїх батьків покластися, завжди мене підтримують. Хіба це не щастя? І питання зі школою вирішилося.
Чоловік, звичайно, знову в опозицію, мовляв, я не хочу жити з твоєю мамою поруч! Та Боже, кажу, так і не живи! Не хочеш, щоб вона до нас приходила – я сама до неї буду ходити.
І взагалі, кажу, що ти за впертюх такий? Подивися, як люди заради нас із тобою стараються. Щоб тобі жити було легше, щоб мені легше було. Що в тебе в голові не складається, питаю, натура твоя невдячна! А взагалі, знаєш що? Розлучуся я з тобою! Дістав ти мене вже шипінням своїм!».
І я таки розлучуся, якщо він мені й надалі отак нерви мотатиме. Ну хіба я не права?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
