Мій зять на заробітках в Німеччині, і я на свої вуха чула, як Ігор просив мою дочку не тринькати гроші. Але Іванка ж не може на Великдень без обновки залишитися. В неділю вона взяла молодшого сина, нібито на “Мавку” в торговий центр, а насправді, на закупи. Додому приїхали з трьома пакетами. Я ж тишком-нишком спитала у внука, звідки мама гроші взяла, той же не знав, що це секрет, все мені розказав
Моїй дочці тридцять дев’ять років. Іванка заміжня. Виховує з чоловіком двох синочків. Живуть зі мною в селі. Правда, зять ще перед війною поїхав на заробітки в Німеччину, і до сьогоднішнього дня він там.
Не подумайте, Ігор допомагає армії, особливо хлопцям, які служать з нашого села. Він і дрони замовляв, і тепловізори, і ще багато чого, про що він нам навіть не розказує.
Старший онук вже навчається у Львові на програміста. Молодший вчиться в п’ятому класі.
І ось так подивитися зі сторони, все в нас добре. Іванка вчителька математики, і вчителює вона в сусідньому селі. Я вже на пенсії, маю невеличку господарку, кусок городу. Робота в селі завжди знайдеться, навіть взимку.
Проблема моя полягає в тому, що дочка “зациклена” на “здоровому” харчуванні. І ні, це не зелень та овочі. Вона купує з продуктів харчування все найдорожче. Ковбаса – тільки вищого гатунку, сардельки – те саме. Звичайний батон вона їсти не буде, і дітям не дасть, бо він не знати з чого зроблений. Кожного разу, як вона в місті, купляє екзотичні фрукти. “Дітям треба різного роду вітаміни”, – каже вона.
Але ж які там вітаміни? Воно Бог знати звідки приїхало. Ну які там вітаміни? Треба наше їсти. Я стара, але ще маю розум.
Ми живемо не по-багатому. А ще крім такої “проблеми” з продуктами моя Іванка любить “дорого” одягнутися. До кожного свята вона має купити окремий одяг. Все в неї більш-менш класичне, оскільки в неї така професія, що сильно в джинсах і спортивному костюмі не находишся.
Шафа вже заповнена сукнями, вишиванками, спідницями і штанами на кант. Я вже сил не маю пояснювати дочці, що так ніхто не живе.
Як тільки в Іванки закінчуються гроші, вона “присідає на вуха” чоловіку, і той переводить їй певну суму.
І ось скоро Великдень, і моя дочка ж не може не побалувати себе новими обновками. Але річ в тім, що я чула їх розмову з Ігорем. Він сказав, що поки гроші не буде переводити, щоб ми трохи по-економили.
Я його прекрасно розумію і підтримую. Він там так важко працює, а Іванка тут наліво і направо розкидається. Це ж не вихід.
Але цими вихідними Іванка взяла молодшого сина, як я зрозуміла, це було прикриття, і поїхала до Львова в торговий центр. Приїхали вони з обновками, хоча їхали на фільм “Мавка. Лісова пісня”.
Я спитала у дочки, де вона взяла гроші на одяг, та відповіла, що мала деякі заощадження на карточці. Але онук таки мені відкрив всю правду.
Виявляється, щоб купити собі нове пальто, вишиванку і лофери, як вона назвала, звичайнісінькі мешти, моя Іванка зняла гроші з “чорної”- кредитної карточки. Ну і онуку моєму якісь дві футболки прикупила, щоб той мовчав.
В мене слів немає, ну чесне слово. Я тут копійку збираю до копійки, щоб було що в кошик положити, а вона мені ось такі “коники” видає.
Я десь чула, що це така недуга є, і її потрібно до спеціаліста звозити. Я з кожним днем все переконуюся, що це правда. Але що я сама, ще й в селі, з нею зроблю…
Автор – Наталя У
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua