Історія ця почалася у 60-х роках. Моя сестра Віра дружила з Петром, дуже скромним, спокійним хлопцем, який жив без батька в нашому селі. Майже рік вони зустрічалися і дуже мріяли про скромне весілля.
Якось до нас приїхав друг нашого батька зі своїм сином Артемом, який щойно відслужив в армії. Дядько Василь цей рік тому провів в останню путь дружину, недавно видав доньку заміж. Жалівся батькові, що будинок порожній без жіночих рук. Оце було б файно поріднитися, одруживши дітей.
Коли вони поїхали, Артем буквально закидав сестру листами, кілька разів приїжджав. Віра не відповідала взаємністю, бо кохала свого Петруся, але Артем був наполегливий і до того ж гарний, освічений, працював у великій організації бухгалтером.
Тут наші батьки і втрутилися, почали вмовляти Віру, адже її сільський Петро працював простим трактористом, на ньому були стара бабуся і мати.
До того ж, тато хотів догодити впливовому товаришеві, а мама говорила, мовляв, навіщо залишатися в глуші, а якщо вийде за свого хлопця, треба догоджати двом свекрухам. Сестричка плакала, мовчала. І, зрештою, дала згоду. Адже раніше діти слухалися батьків, не сміли їм суперечити, особливо в селах.
Справили гучне весілля. Віра поїхала за Артемом далеко, я дуже сумувала за нею, тому щоліта вони забирали мене на канікули. Через два роки у них народився син, але за два місяці малого забрав Бог. Віра написала татові, що хоче повернутися додому, але мама була проти.
«Яка ганьба, – говорила вона, – розлученка, зганьбиш нас».
Сестра знову упокорилася, залишилася з чоловіком. Пізніше вона народила хлопчика, але свекор захворів і, бачачи, що в молодих щось не так, просив її не кидати їх, казав, що полюбив її, як рідну дочку. За півроку Василя, Віриного свекра, не стало.
Час швидкоплинний. Мій племінник виріс, вступив вчитися. Сестра з чоловіком відвідували нас дуже рідко, він її не відпускав. Виявляється, весь час її ревнував. На людях завжди був дуже добрий, але вдома був грубим та жорстким.
Коли я подорослішала, Віра розповідала, що вдома їй було не солодко, чоловік постійно демонстрував своє верховенство. Він твердив, що нібито витяг Віру з нашої глуші, що вона без освіти і таке інше. Сестра терпіла заради синочка.
Петро після того, як віра виїхала, за чотири роки одружився, теж виїхав у райцентр, дуже зрідка відвідує рідне село, бачу його інколи, і він завжди каже, що нікого ніколи так не любив, як сестру.
Вже років п’ять, як Артема немає на світі. Племінник вивчився. Сестра живе сама.Петро уже сивий, у нього троє дітей, їздив до Віри, пропонував зійтись. Але вона категорично проти, у них у кожного своя сім’я, і вона не наважиться сиротити його діток. І що скаже вона синові?
Це було кохання, яке вони не змогли вберегти, розбиту чашу не склеїти. Нехай лишиться все, як є, Віра вважає, що так буде краще для всіх.
Можливо, вона й права. Адже не даремно говорить прислів’я: «З лиця воду не пити». Гарний, привабливий зовні, а всередині жорстокий був її чоловік Артем. Не завжди ці якості вчасно розглянеш у людині.
Сестра зараз уже літня жінка, бабуся. І досі шкодує про свій вчинок, що пішла на поводу у батьків, не наважилася не послухатися їх. Тоді б її життя склалося зовсім інакше.
Коли моя донька Соломійка кілька місяців тому сказала, що любить хлопця, і він хоче зробити їй пропозицію, я не стала їй суперечити, адже це її вибір. Я хочу своїй донечці щастя й життя в коханні.
А моя сестра все життя тако долі, як у Віри, без жіночого щастя. Всім миру й добра!
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.