Так сталося що ми з чоловіком і трьома дітьми не змогли виїхати, хоч і маємо стареньку машинку, з села на Донеччині. Саме наше село, на щастя, не дуже постраждало, але нашого райцентру – Волновахи, можна вважати, у нас немає. Там немає медицини, роботи нормальної, майбутнього, все у руїнах.
Але ми у селі тримаємося, хоч нам і заборонили розмовляти на офіційному рівні, навчатися нашим дітям у школі рідною українською мовою.
Мої рідні, що виїхали з Донеччини і ті, що живуть на території вільної України не розуміють нас, чому ми в окупації залишаємося і живемо.
Так я поясню. Виїхати звідси через територію України – Бердянськ, Мелітополь, Запоріжжя – дуже небезпечно, там перевірки, все заміновано, обстріли постійні. Стрільки страшних випадків вже знаємо, не перелічити.
У нас немає грошей, щоб виїхати через Донецьк, рф, країни Прибалтики, Польшу – це коштує щонайменше 350 євро на людину, на дітей 50% знижка. Можна ще й рублями, але виходить дорожче.
За оголошеннями, яких багато по Донецьку, просять і 400, і 450, і 500 євро на мікроавтобусах чи легкових машинах. Нам це не посильно.
А ще у нас сад, город, кури, гуси, поросята і корівка. Ми їх не покинемо. Зараз день рік годує, розсаду посадити, сіно косити, полоти, обробляти жука, плюс ціплята, бройлери…
Радість від літа і від того, що нарешті по нам не прилітає.
Медичні заклади найближчі в Докучаєвську і в Донецьку, але нам рідко туди вдається вирватися: це машина, час, номера міняти… У нас в селі є літня жінка, яка всіх лікує, це в неї від прабабусі. А медицини у нас і за України нормальної в селі не було, лиш у Волновасі і в Маріуполі.
Нам не подобається в окупації, але іншого вибору ми не маємо і сподіваємося лише на українську владу і ЗСУ, що нас не забудуть і не залишать.
Слава Україні!
Автор – Олена М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
