fbpx

Ми не слухали один одного голосу. Ми слухали, як бомбили. Віктор та Олена приходили спочатку на терасу Ноєвого ковчега. Підвал, місця під сходами, хол та перший поверх – все було зайнято. 28 людей лежали з відкритими очима і чекали на свою долю. Коли наступала тиша від дверей на матраці починав кричати найстаріший мешканець будинку. Йому було за вісімдесят. “Вони що, всі прикидаються сплячими?”

Ми не слухали один одного голосу. Ми слухали, як бомбили. І були певні: скоро все закінчиться. Часто до будинку на Осипенка приходив Віктор та Олена. У них були три величезні собаки. Їм вдалося знайти закритий зоомагазин, розкрити його та дістати для них корм.

Це не було мародерством. Це було життєво необхідним порятунком чотирилапих. Магазин все одно б розбомбили, аптеки теж. Росіяни у Маріуполі нищили все. Лупили по кожному будинку, щоб не залишити жодних шансів на життя. Розбивали наші ілюзії.

Віктор та Олена приходили спочатку на терасу Ноєвого ковчега. Ми сиділи в кімнаті і починали слухати. Голос Віктора перекривав свист мін. Його новини завжди були поганими. Вони звучали як вирок міста. Ми намагалися не вірити в це.

Віктор розповідав про полеглих людей на Черьомушках. Вони з Оленою там раніше мешкали. Коли стало зовсім несила перейшли в центр, до будинку батьків. Черемушки відвідували кілька разів і поверталися звідти, наче відвідали пекло.

Розповідали про будинок, що провалився під землю.

“Стояв будинок і його не стало, тільки величезна яма і все. Ніби там ніколи не було будинку”. На приватний сектор скинули авіабомбу. Вона втоптала будинок усередину землі. “А люди?”, – запитувала я. “Їх немає більше”, – Віктор нікого не жалів і нічого не пом’якшував. У вирві на кілька метрів була велика і простора могила для невідомих мені маріупольців.

Олена та Віктор були нашими сусідами по війні. Олена розповідала про своїх собак. Говорила, що вони по-різному реагують на бомбардування. Але завжди перед їх початком вибирають найбезпечніший кут у будинку.

Вона плакала лише раз. Цього дня міни та снаряди прилетіли на нашу вулицю. Вона сиділа під столом у ковчезі й казала, що не знає, що буде далі, що їй дуже страшно і що це пекло ніколи не закінчиться. Мені теж було страшно, і я не знала, як її втішити.

Коли в дах будинку прилетів снаряд Олена з Віктором, одні з перших прибігли на допомогу. Тоді з’явилося багато людей. Вони гасили будинок, а навколо падали міни, тремтіла земля, бо снаряди пірнали в житлові будинки зовсім близько і майже тридцять людей металися між гаражем і невідомістю з дахом, що горів, і чорним димом.

Цей будинок більше не мав майбутнього. У ньому вже не можна було рятуватися від страху та вірити, що він – фортеця, яка витримає удари Градів чи важкої артилерії. Хата врятувала всіх, а сама пішла з життя. Я стояла в гаражі і бачила, як люди тягають воду з пробитого осколками гумового басейну. Їм треба було зупинити вогонь. Поруч було ще багато будинків із людьми.

Напередодні вночі у нашому будинку ніхто не спав. Обстрілювали вулиці довкола. Авіабомба впала на Леваневського. Зовсім близько від нас. Підвал, місця під сходами, хол та перший поверх – все було зайнято. 28 людей лежали з відкритими очима і чекали на свою долю.

Коли наступала тиша від дверей на матраці починав кричати найстаріший мешканець будинку. Йому було за вісімдесят, і він не хотів прощатися з життям. “Чому так тихо?” – кричав він.

Тиша – найпідступніше під час обстрілів. Усі знали – це обман. Ті, хто нас знищують, просто підбираються ближче і після п’ятихвилинного перепочинку настане знову пекло. Воно триватиме незрозумілу кількість часу. Тому що час, коли гуде літак, хитається земля і зникає повітря – нескінченний, як чорна діра.

Дві подушки на голову і затамувати дихання. Більш ідіотської поведінки під обстрілами не можна було вигадати. Якщо ми не дихатимемо і сховаємося – з баба косою нас не помітить. Пролетить повз. Було так страшно, що я заздрила неживим. Я думала, що для них уже все позаду. Вони вже не чують і не бачать цього кошмару. Вони вільні, і їх ніхто більше не знищить.

У будинку, де було майже тридцять людей, під час лютих обстрілів було моторошно тихо. “Вони що, всі прикидаються сплячими?”, – думала я. Люди навіть не скрикували, коли артилерія била поруч і через будинок летіли снаряди.

Іноді з котельні виходив господар будинку. Він робив обхід, заглядав у кімнати, під сходи, у хол, у підвал до дітей і говорив одне слово: “Тримаємося”. Усім легшало. Чомусь здавалося, що зараз перестануть стріляти. І настане ранок. Ми ж тримаємось.

А вранці все продовжувалося. І вдень, і ввечері, і наступної ночі. Ми трималися, бо ми не мали вибору. Іноді дуже хотілося кудись піти, сховатися, але не було куди і ми продовжували виживати. І, здавалося, так буде вічно.

Ті, хто виходить з Маріуполя після нас, кажуть, що в місті стало ще страшніше. Я не можу уявити, що означає ще страшніше. Мені незрозуміло, як зараз живуть, дихають люди в цьому пеклі, і коли настане кінець цього болісного кошмару. У знищеному місті залишилися мої родичі, мої друзі, мої колеги, незнайомі мені маріупольці. Вони мають право життя. На нормальне життя без війни. Допоможіть їм побачити сонце та весну.

Надія Сухорукова, місто Маріуполь (https://www.facebook.com/profile.php?id=100008914326381)

Слава Україні і ЗСУ!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з відкритих джелел, Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page