Ми переїхали в березні до США із Херсонщини разом із трьома синами.
У нас із чоловіком вища освіта. Олег програміст, я – вчитель початкових класів. Ми обидва працювали за фахом, та ще й у кожного були підробітки. Пр переїзд думали давно, але не наважувалися. І ось життя само змусило.
Моя подруга дитинства, яка мешкає в Міннесоті, допомогла нам знайти спонсора, і ми змогли в’їхати до країни. Наступного ранку нас привезли до спонсора, і ми письмово відмовилися від його допомоги.
Отже, переїзд в Америку відбувся.
Як нам орендували житло – без страховки та документів – загадка. Місто Міннеаполіс обрали для нас знайомі, тобто та ж сама родина моєї подруги Галини.
Вони знайшли нам будинок на тій же вулиці, де самі винаймали житло. Їм було дуже складно домовитися з орендодавцями, оскільки на той момент ми ще навіть не прибули до країни. Не було у нас також ні документів, ні медичного страхування. Як це у них вийшло – досі загадка, але ми приїхали у практично обставлену двоповерхову квартиру за $750 на місяць!
Після всіх розрахунків на руках у нас залишилося 3 тисячі доларів на п’ятьох. Питання роботи стояло гостро, шлях назад закритий. Ми виїжджали назавжди.
Мову ми знали, але не на стільки, щоб вільно спілкуватися. Ми могли говорити, але майже півроку нічого не розуміли на слух. Розмова по телефону була справжнім випробуванням. Знайомих немає, окрім тієї родини, що допомогла знайти житло.
Чоловік одразу почав шукати роботу за спеціальністю та паралельно розносив газети – дві ночі на тиждень у вихідні.
Коли молодшому сину в травні виповнилося три роки, я пішла на курси англійської для іммігрантів до школи, на базі якої був безкоштовний дитсадок – туди взяли Тарасика. Таким чином, він був під наглядом вихователів та ще й на відстані одного коридору від мене. До того ж, нас безкоштовно возили до школи і назад.
Знайшли нових знайомих та друзів – це дуже нам допомагає. Але було тяжко: через роботу з чоловіком практично не бачилися, та й досі так триває.
Перші враження? Важко. Наприклад, гуляти з дітьми семи та двох років просто ніде, до найближчого парку десять хвилин машиною, якої у нас пів року не було, тепер маємо старенький Форд, який нам подарувала благодійна організація.
Адаптація проходить досі по-різному. Зрозуміло, що ставку наша сім’я зробила на чоловіка-програміста, оскільки вчителі початкових класів тут не дуже потрібні. Олег знайшов роботу за спеціальністю за три тижні, навіть переучуватися не довелося.
А я стала на облік у всіх агентствах, що мені радили. Співробітниця одного з них привезла мене до шпиталю, який знаходився за десять хвилин ходьби від нашого будинку. Ми разом із нею заповнили півдюжини паперових заявок на всі роботи, які я більш-менш могла б виконувати. Передзвонили шпиталю. У результаті я тут працюю кухарем Причому на співбесіді говорила, що досвіду у мене немає, мови немає, але менеджер – іммігрантка з Бразилії – умовляла, що я впораюся. Що ж, вона мала рацію.
Працювали ми з Олегом у протилежні зміни. Чоловік вдень, а я вечорами і у вихідні. Практично не бачились. Тільки коли передавали дітей один одному.
Мій чоловік змінював місце вже тричі, а я досі працюю у тому самому закладі.
Трішки – про буденни життя.
Ми найчастіше отоварюємося раз на тиждень в оптовому магазині Costco. Це велика мережа, магазини є по всій Америці. Іноді ще десь по дрібницях – докуповуємо фрукти, овочі. Іноді ходимо до українського магазину, але там дорого, а ще стікери з терміном придатності переклеюють.
Ціна залежить від магазину. Типові ціни у магазинах:
Хліб – $1,5–5,0
Перець болгарський – $1,0 за штуку
Баклажан – $2,0 за штуку
Яблука – $2,0-5,0 за кг
Помідори – $3,0–6,0 за кг
Картопля, цибуля – $0,6
Яйця (18 штук) – $3,0–5,0
М’ясо: курка – $5,0, свинина (вирізка) – $6,0, яловичина – $8,0
Витрати на житло, транспорт, зв’язок:
Бензин – $2,99 за галон (це майже 4 літри)
Газ – взимку $180, влітку $40
Електрика – взимку $60, влітку $160 через кондиціонер
Вода – $35; якщо поливати газон біля будинку – $45
Мобільний телефон – $135
Інтернет – $68
Сміття – $35
Наш штат – один із найперспективніших. Довга та холодна зима нас не лякає. Можливо, коли вийдемо на пенсію, переїдемо туди, де тепліше або де діти осядуть. Але поки що нас і тут все влаштовує.
Ми добре почуваємося, ми вдома, але вдома себе не відчуваємо повною мірою. Залишився менталітет, який уже нікуди не подінеться. Мріємо згодом про свій будинок в Америці.
Акцент нікуди не подівся. Діти теж мають акцент, але, на відміну від нас, говорять набагато краще. Двоє старших, та вже й малий, майже вільно володіють двома мовами. Здебільшого місцеві до акценту ставляться лояльно, іноді навіть із підвищеним інтересом.
Як я вже сказала, наш штат – один із найперспективніших, що розвиваються. Словом, те, що треба для дітей та сім’ї. Тож про те, що опинилися в Міннесоті, ми не пошкодували!
Що я можу порадити тим, хто хоче теж переїхати до США? Думаю, краще їхати туди, де є робота, зв’язки чи знайомства. І якщо переїжджати, то напевно до 30, максимум до 35 років: потім складно змінювати своє життя.
Ми бачимо, як важко звикають люди, які приїхали у віці за 40. Дуже важливо мати професію, яка прогодує. Раджу реально оцінити свої шанси знайти роботу за спеціальністю, а якщо доведеться, бути готовим переучуватися та бути відкритим до глобальних змін у житті. Якщо хотіти – все вийде!
Миру нам всім!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
