Ми з дітьми повечеряли, і вони пішли до своєї кімнати. Я попросила Яринку, щоб залишила на хвилинку свій телефон мені. Я швиденько зайшла у вайбер, та написала послання бабусі. Так і живемо. Іншого виходу я не бачу.
У мене діти вже не такі маленькі, навчаються у школі. Старший у дев’ятому класі, а молодша – у четвертий клас ходить. Мені довелося виховувати їх самостійно, ні бабусі, ні няньки в мене не було. Зайвих грошей на няню не було, а похід у дитячий садок був справжнім святом, коли діти були здорові. На рахунок бабусь… До свекрухи майже тисячу кілометрів. Мама… Одним словом, із бабусею нам не пощастило.
У неї на першому плані було особисте життя. Приїжджала до нас у міру її сил та можливостей. Наша бабуся одразу заявила, що вона не буде доглядальницею і з підгузками возитися не збирається. Мовляв, коли онуків заводили, її не питали. Тож вона нам нічим не зобов’язана. Вона любить онуків, але воліє бачитися з ними не дуже часто.
Вона приїжджала у свята, а коли не приїжджала сама, то дзвонила, щоб привітати. Могла надіслати листівку в одному з месенджерів. Ми навіть стали між собою називати її святковою бабусею.
Отож, діти в мене виросли. Зараз вони вже не потребують спілкування з бабусею. Вони її зовсім не потребують. Раніше вони постійно про неї питали, чекали на її візит, цікавилися, чому в інших дітей бабусі завжди поруч. Переживали, коли вона не приїжджала.
Мені доводилося пекти пиріжки і говорити дітям, що це передала їхня бабуся. Мовляв, спекла для улюблених онуків. Жаліла своїх дітей і хотіла зберегти їх почуття. Мені було неприємно та прикро, що до моїх дітей так ставляться. Коли я була маленькою, то маму до ладу не бачила. Вона весь час на роботі була, а бабусі також жили в інших містах. Отак і виросла. Але з усім у житті можна змиритись. Пережила я пелюшковий період.
Мої діти виросли. Вони розуміють, що добре живуть. Вони мають свої захоплення та друзів. Старший у тому віці, коли не лише бабуся, а й мама не така потрібна, як раніше. Він тепер самостійний та практично дорослий.
Проте зараз ситуація кардинально змінилася. Життя бабусі стало одноманітним. Вона вийшла на пенсію, постійно сидить у квартирі і часто хворіє. Тепер вона часто телефонує і висловлює своє невдоволення та образу. Мовляв, вона відвідувала дітей, а вони до неї зовсім не приїжджають. Невже онуки забули про рідну бабусю? Вона стала нудьгувати і почуватися самотньою.
Я, звичайно, відвідую її, адже це все-таки моя мати. Але без особливого ентузіазму та радості. Намагаюся і дітей із собою брати. Тільки хіба можна змусити дітей полюбити бабусю, яку вони до ладу й не бачили? Доводиться надсилати повідомлення від дітей, щоб бабусю порадувати.
Звичайно, завжди знайдеться хтось розумніший і порадить не робити нічого такого. Але мені шкода її. Вона все-таки рідна людина, а тепер ще й старенька. Звичайно ж, їй хочеться, щоб приділили увагу і подбали. Тільки от любов не можна замовити.
Тож якщо вас не цікавлять онуки, пам’ятайте, що потім і ви їм будете нецікаві. Ніхто не повинен любити вас, коли ви його не любили.
Погоджуєтесь з автором статті?
Фото ілюстративне
