Кого-кого, але тітку Наталю я не очікував побачити.
Ми з Уляною ще не встигли прокинутися, як в двері задзвонили. – Спи, люба! Спи! Я подивлюсь, кого це принесло. – Відчинивши двері я мало не зомлів. – Ти чого, племінничку? Рідні перелякався?, – тітка Наталя простягнула мені величезну клітчасту сумку і пройшла в дім. Вже через декілька хвилин всі ми сиділи за круглим кухонним столом. – Ми квартиру свою продали, впевнено сказала мені тітка. Уляна ж одразу в плач.
Пронизливий дзвінок у двері розбудив Матвія. Поруч заворушилася дружина. Він погладив її по плечу – Спи, люба, я відкрию. Йдучи до дверей бурчав – Кого принесло серед ночі? – і голосно вигукнув – Йду, я вже, йду.
На порозі стояла тітка Наталя з величезною сумкою в руках. За її спиною переминався з ноги на ногу її чоловік, дядько Ігор.- Небоже, дорогой- закричала вона – Що, не радий? Ану бігом обійми свою тітку – вона схопила Матвія в оберемок. У нього аж дух перехопило.
“Скінчилося спокійне життя” – подумав він, заносячи сумки в передпокій.
Решта ночі минула в турботах. На дивані тітка спати не захотіла. І твердий і незручний. І взагалі ти б мене ще на розкладачку поклав, нарікала вона.
Його дружина Уляна була в прострації. Тітка ще й години в їхньому будинку не провела, а примудрилася перевернути все з ніг на голову. Нарешті всі вляглися. Матвій з дружиною на дивані, а тітка Наталя з дядьком на їхньому подружньому ложі.
– Вони до нас надовго? – шепотіла йому вранці дружина на кухні, ставлячи перед ним сніданок.
– Не знаю, люба. Ввечері після роботи запитаю.
Уляна прислухалася до хропіння в сусідній кімнаті.
– Матвію, я її боюся. Прийди раніше, добре? – Він поцілував її.
– Постараюся.
Увечері його чекав накритий стіл.
– Проходь, Матвію, зустріч будемо святкувати, – покликала його тітка. Уляна тихо йому шепнула – Як добре, що ти прийшов, – Всі розсілися за стіл. – Тітка Наталя, ви надовго до нас? – дипломатично запитав Матвій.
– А ти що, нас гониш вже? Дивись, Ігор, ми йому вже набридли – штовхнула вона дядька в бік.- Так що ви, тітко, гостюєте скільки хочете, – знітився він. – Ми, Матвію, до вас назавжди. Продали свою квартиру, подумали з Ігорем і вирішили. Ти у мене єдиний родич залишився. Чий же не виженеш нас на вулицю. Приютиш, – і пустила сльозу.
– Скільки нам ще залишилося.
Матвій від несподіванки відкрив рот і забув його закрити. Уляна схлипнула і вибігла з кімнати.
За столом запанувала тиша. Тільки дядько Ігор спокійно доїдав салат на тарілці.- А ти чого мовчиш, – закричала на нього тітка, – тільки їж без перерви. Скажи що-небудь.
Він підняв очі – Я с тобою погоджуюсь, рибка моя, – Вона спересердя сказала, -Ось розмазня, прости Господи. Все життя так. Я все вирішую, а він погоджується. Ну хіба це мужик? – поскаржилася вона Матвію.
– Ну як ти не проти, племіннику? – перепитала вона. – Живіть скільки хочете – приречено відповів він. Уляна за дверима голосно схлипнула.
Матвій без апетиту колупав салат. Зате родичі не соромилися. Їли так, що Матвію здавалося, що за вухами тріщить.
Нарешті тьотя Наталя наїлася і відкинувшись на спинку стільця сказала – Ох наїлася ж я. Матвію, клич свою плаксу, пожартувала я. Ми в лікарню приїхали, дні на три, може трохи більше.
А ти молодець, племінник. Бачу, що злякався, але виду не подав. Поважаю. Не забуваєш рідню свою. Як піду у засвіти, квартира твоя буде. Дітей у нас немає. Так що ти єдиний спадкоємець.
Такого полегшення Матвій ніколи не відчував, тому весело сказав – Ну що ви, тітонько, живіть сто років.
Через тиждень вони проводжали тітку і дядька. За цей тиждень Уляна перетворилася на дитину, що вічно плаче. Тітці Наталі годі було вгодити. Те суп не той, то котлети згоріли. Не так випрала, підлогу помила і т.д.
На прощання, вона сказала Матвію на вухо, голосно – Ти чого на такий плаксуні одружився? Вона у тебе, бува, не при надії? Сльози ллє без зупинки.
Коли за родичами зачинилися двері, Уляна від радості пустилася в пляс.
– Сподіваюся вони більше не приїдуть – з надією запитала вона.
– Не знаю. Тітці Наталі у нас здається сподобалося – Уляна застогнала – О ні.
Дзвінок наполегливо продзвенів.
– О, ні, – скочив Матвій. “Слава Богу, це будильник” – подумав він позіхаючи і потягуючись. Попереду був хороший день.
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
