— Ярино, тільки не питай при гостях, де мої батьки. Їх сьогодні не буде, бо мама Богдана вирішила, що татові краще залишитися вдома. Він же заїкається, а вона боїться, що хтось із її знайомих почне розпитувати, чому він так розмовляє.
Дарина сказала це, коли ми стояли в невеликій кімнаті біля церкви й чекали, поки священник запросить молодят до вінчання. На ній була розкішна весільна сукня, яку майбутня свекруха замовила в дорогому салоні, а я тримала букет нареченої та намагалася збагнути почуте.
Я була її дружкою. Найкращою подругою ще з дитячого садочка. І добре знала Мирослава та Надію, батьків Дарини. Саме тому мені було важко повірити, що вони не побачать, як їхня єдина донька виходить заміж.
— Почекай, — перепитала я. — Тобто твої батьки не прийдуть ні до церкви, ні в ресторан?
— Ні.
— А вони знають, що весілля сьогодні?
— Ярино, не починай. Мені й так непросто.
Вона поправила фату й попросила мене перевірити, чи рівно лежить поділ сукні.
А я згадала, як два тижні тому її мама Надія показувала мені фотографію короваю, який збиралася спекти для доньчиного весілля.
— Хочу сама зробити, — казала вона. — Щоб Даринка мала від нас щось особливе. Купити можна все, а мамині руки в магазині не продаються.
Тоді я ще пожартувала, що її коровай буде смачніший за всі ресторанні десерти.
І ось тепер стояла поруч із Дариною та не могла позбутися думки про той коровай.
З Дариною ми виросли в одному дворі в Теребовлі. Наші будинки стояли через дорогу, а наші мами жартували, що нас простіше було записати в одну сім’ю, ніж щовечора шукати по сусідах.
Я була непосидючою дитиною. Постійно десь бігала, щось вигадувала, а Дарина любила порядок. Навіть лялькам вона складала одяг у маленькі коробочки.
Її тато Мирослав працював електриком на місцевому підприємстві. Він мав золоті руки. У нашому дворі майже не було родини, якій би він хоч раз не допоміг полагодити розетку, світильник чи старий холодильник.
Із дитинства він заїкався. Коли хвилювався або поспішав, слова давалися йому важче. Але ми, діти, швидко звикли до його мовлення й ніколи не вважали це чимось незвичайним.
Дядько Мирослав навчив нас кататися на велосипедах.
Пам’ятаю, як Дарина боялася відпустити кермо, а він біг поруч і тримав її за сидіння.
— Та-та-тримай рівно, доню. Я тут.
Одного разу вона таки поїхала сама, а він не встиг загальмувати й опинився просто серед кущів смородини.
Ми реготали, а він виліз звідти з гілочкою у волоссі й урочисто оголосив:
— О-от бачите, який у нас тепер досвідчений велосипедист!
Надія працювала кухаркою в дитячому садочку. Вона вміла нагодувати так, що навіть найвибагливіші діти просили добавки.
У їхньому домі завжди знаходилося щось смачне.
Коли я приходила до Дарини після школи, тітка Надія неодмінно запитувала:
— Яринко, ти їла?
— Їла.
— А що?
— Бутерброд.
— Йой, то не їжа. Сідай, зараз дам тобі борщу.
І жодні пояснення, що я не голодна, не допомагали.
У моїй родині все було інакше. Батьки багато працювали, часто сперечалися через гроші й рідко мали час на наші дитячі справи.
Тому дім Дарини став для мене другим.
Мирослав допомагав мені з математикою, Надія навчила пекти сирники, а коли я вступила до коледжу в Тернополі, вони подарували мені невелику дорожню сумку.
— Щоб мала з чим у світ виходити, — сказала Надія.
Я й досі нею користуюся.
Після школи наші дороги трохи розійшлися. Я вивчилася на бухгалтерку й почала працювати в Тернополі. Дарина закінчила факультет іноземних мов і влаштувалася адміністраторкою в приватну мовну школу.
Ми зустрічалися щонайменше раз на місяць, обговорювали роботу, знайомих, покупки й особисте життя.
Два роки тому Дарина познайомилася з Богданом.
Йому було двадцять дев’ять, він працював у сімейній компанії, яка займалася постачанням обладнання для ресторанів і магазинів.
Його батьки мали кілька комерційних приміщень у Тернополі та невеликий склад.
Богдан був спокійним, ввічливим чоловіком. Не любив галасливих компаній, багато читав і завжди уважно слухав співрозмовника.
Коли Дарина вперше привела його на нашу спільну вечерю, він сподобався мені.
Він не вихвалявся доходами, не розповідав про дорогі покупки й навіть сам запропонував допомогти прибрати після вечері.
— Даринко, — сказала я їй потім, — цей хлопець мені подобається. Тільки дивися, щоб не виявилося, що він уміє мити посуд лише в гостях.
Вона засміялася.
— Перевірю.
За кілька місяців Богдан познайомився з її батьками.
Мирослав тоді дуже хвилювався. Він приготував вечерю на мангалі, кілька разів перепитував Надію, чи все готове, а перед приходом гостя навіть змінив сорочку.
Дарина розповідала, що Богдан поводився чудово.
Вони довго говорили про автомобілі, ремонти й подорожі.
— Тато навіть не помітив, як минув вечір, — раділа вона.
Я щиро тішилася за подругу.
Через рік Богдан освідчився їй.
Вони вирішили одружитися наприкінці вересня.
Спочатку планували невелике весілля приблизно на шістдесят гостей.
Але Богданова мама, Оксана, мала зовсім інше бачення.
Вона хотіла святкування в одному з найкращих ресторанів Тернополя, із живою музикою, професійним ведучим і великою кількістю гостей.
— Весілля сина буває не щороку, — пояснювала вона. — Ми маємо багато родичів, друзів і партнерів. Усіх треба запросити.
Зрештою список виріс майже до двохсот людей.
Батьки Богдана взяли на себе більшість витрат.
Спочатку Дарина була в захваті.
Вона показувала мені фотографії ресторану, прикрас, суконь і квіткових композицій.
— Ярино, уявляєш, там навіть буде окремий солодкий стіл!
— Головне, щоб біля нього мене посадили, — жартувала я.
Але поступово я почала помічати, що Дарина дедалі рідше говорить про власні бажання.
Спочатку Оксана вирішила, що обрана нареченою сукня надто проста.
Потім змінила колір квітів.
Далі наполягла на іншому фотографові.
— Вона краще розуміється на таких речах, — пояснювала Дарина.
— А тобі самій що подобається?
— Мені все подобається.
— Навіть сукня, яку ти спочатку не хотіла?
— Вона гарна. Просто дорожча, ніж я планувала.
Я бачила, що подруга намагається ні з ким не сперечатися.
Одного разу вона зізналася, що Оксана запитувала про професію її батьків.
— Я сказала, що мама працює в садочку, а тато електриком.
— І що?
— Вона почала розпитувати, чи тато нормально почувається серед незнайомих людей.
— А чому він мав би почуватися погано?
— Через мовлення.
Я тоді відмахнулася.
— Та най собі питає. Твій тато з будь-ким порозуміється.
Дарина змінила тему.
Тепер я думаю, що саме тоді вона вже знала про майбутню умову.
За три тижні до весілля ми разом їздили до Львова забирати сукню після підгонки.
Дорогою Дарина була незвично мовчазною.
Я запитала, чи все гаразд.
— Просто втомилася від підготовки.
— То відпочинь. У вас же організаторка є.
— Не все можна доручити організаторці.
Я запропонувала заїхати до її батьків у Теребовлю, але вона сказала, що поспішає додому.
Мене це здивувало.
Раніше Дарина при кожній нагоді навідувала маму й тата.
За тиждень до весілля Надія зателефонувала мені й попросила поради щодо прикрашання короваю.
— Яринко, як думаєш, краще зробити колоски з тіста чи маленькі квіточки?
— Тітко Надю, та ваш коровай і без прикрас буде найкращий.
— Ні, хочу файно зробити. Даринка ж у нас одна.
Ми поговорили про випічку, і Надія сказала, що донька останнім часом дуже зайнята.
— Майже не приїжджає. Але то нічого, перед весіллям усі бігають.
Я порадила їй не хвилюватися.
А потім настав день, коли я почула від Дарини, що її батьків не буде на церемонії.
Я стояла біля церкви й дивилася на гостей.
Богданові батьки зустрічали знайомих, фотографувалися, усміхалися.
Оксана була в елегантному костюмі, з бездоганною зачіскою. Вона перевіряла, чи всі вчасно прибули, і давала останні вказівки організаторці.
Мені хотілося підійти до неї й запитати, як вона уявляє весілля без батьків нареченої.
Але я розуміла, що перед вінчанням це лише додасть напруження.
Тому повернулася до Дарини.
— Ти сама сказала батькам, щоб вони не приходили?
— Так.
— І що вони відповіли?
— Мама плакала. Тато сказав, що не хоче псувати мені свято.
— Даринко, ти ж розумієш, що це неправильно?
Вона почала поправляти браслет.
— Ярино, я вже погодилася. Богданова мама оплачує майже все весілля. Вона сказала, що серед гостей будуть люди, які не зрозуміють татового мовлення.
— А Богдан що сказав?
— Він не знає всіх подробиць.
— Як це не знає?
— Я сказала йому, що батьки не зможуть приїхати через сімейні обставини.
Я подивилася на неї.
— Даринко, вони живуть за сорок кілометрів звідси. Які сімейні обставини?
— Будь ласка, не зараз.
Із церкви вже виходив помічник священника.
Нас запросили всередину.
Під час вінчання я стояла поруч із подругою, тримала її букет і раз у раз згадувала Мирослава.
Він так любив доньку.
Коли Дарина вступила до університету, тато щотижня приїжджав до неї, привозив продукти й допомагав облаштувати кімнату.
Коли вона отримала диплом, він сидів у першому ряду й фотографував кожен її вихід на сцену.
А тепер не міг бути поруч у день її весілля.
Після церемонії гості поїхали до ресторану.
Святкування було розкішним.
Столи прикрашали квіти, музиканти грали знайомі мелодії, офіціанти подавали вишукані страви.
Я сиділа неподалік молодят і намагалася поводитися природно.
Богдан кілька разів запитував Дарину, чи все добре.
Вона усміхалася й відповідала, що просто хвилюється.
Коли ведучий запросив батьків молодят для привітання, до мікрофона вийшли лише Оксана та її чоловік Роман.
Роман сказав кілька теплих слів про сина.
Оксана побажала молодим щасливого сімейного життя й наголосила, що вони завжди можуть розраховувати на підтримку родини.
Гості аплодували.
Я дивилася на Дарину.
Вона усміхалася, але постійно крутила на пальці обручку.
Після привітань Богдан нахилився до неї.
— А твої батьки хоча б передали щось? Я хотів їм подякувати за підготовку.
Дарина відповіла, що вони зателефонують пізніше.
Я відчула, що більше не можу сидіти поруч і робити вигляд, ніби все гаразд.
Вийшла до коридору.
Там мене наздогнав Богдан.
— Ярино, можна тебе на хвилинку?
— Звичайно.
— Щось сталося? Дарина сьогодні сама не своя.
Я подивилася на нього.
— Богдане, ти справді не знаєш, чому її батьків немає?
— Дарина сказала, що вони не змогли приїхати.
— А ти не запитав чому?
— Запитав. Вона відповіла, що все пояснить після весілля.
Я вагалася.
Не хотіла руйнувати подрузі свято, але й підтримувати неправду не збиралася.
— Богдане, поговори з Дариною. І обов’язково запитай, чи це було її рішення.
Він уважно подивився на мене.
— Ти щось знаєш?
— Знаю. Але краще, щоб вона сама тобі розповіла.
Богдан повернувся до залу.
За кілька хвилин я побачила, як він запросив Дарину в тихіший куточок біля виходу на терасу.
Вони говорили досить довго.
Спочатку Дарина щось пояснювала, потім Богдан кілька разів перепитував.
Зрештою він підійшов до матері.
Я не чула всієї розмови, але бачила, що Оксана дуже здивувалася.
Богдан повернувся до мене.
— Ярино, ти можеш поїхати зі мною?
— Куди?
— До батьків Дарини.
— Зараз?
— Так. Я хочу їх привезти.
Я озирнулася на зал.
— А весілля?
— Воно ще триватиме кілька годин. Ми встигнемо.
Я погодилася.
Дарина підійшла до нас.
— Богдане, не треба. Мама вже все знає, вони не захочуть приїжджати.
— Я хоча б запитаю їх сам.
— Ти не розумієш, як це виглядатиме.
— Даринко, я не хочу, щоб твої батьки думали, ніби я не бажав бачити їх на нашому весіллі.
Вона стиснула мою руку.
— Ярино, ти з ним їдеш?
— Так.
— Тоді скажи мамі, що я дуже прошу її не хвилюватися.
Ми виїхали з ресторану приблизно о шостій вечора.
Дорогою Богдан майже не розмовляв.
Лише запитав, чи давно я знаю Мирослава та Надію.
Я розповіла йому про наше дитинство, про велосипеди, пиріжки й про те, як Мирослав допомагав усім сусідам.
— Він чудова людина, — сказала я. — І дуже любить Дарину.
Богдан кивнув.
— Я знаю. Ми добре спілкувалися, коли знайомилися.
— Тоді чому ти не помітив, що їх немає?
— Думав, справді виникли якісь обставини. Дарина просила не розпитувати до весілля. Я вирішив, що вона сама розповість, коли буде готова.
Він помовчав.
— Треба було поговорити раніше.
У Теребовлі ми приїхали до знайомого мені будинку.
Надія відчинила двері й дуже здивувалася.
— Яринко? Богдане? А що сталося?
— Усе добре, — відповів Богдан. — Можна зайти?
Мирослав сидів на кухні.
На столі лежала святкова скатертина, а посередині стояв великий коровай, прикрашений колосками й маленькими квітами з тіста.
Поруч була тарілка з домашніми тістечками.
Надія пояснила, що вони вирішили хоч удвох посидіти за святковим столом.
— Донька ж заміж виходить, — сказала вона. — Не щодня таке буває.
Богдан підійшов до Мирослава.
— Дядьку Мирославе, я приїхав запросити вас із Надією на наше весілля.
Мирослав подивився на нього.
— Б-богдане, ми ж знаємо, що там усе вже організовано.
— Організовано. Але без вас неправильно.
Надія почала поправляти край скатертини.
— Ми не хочемо створювати незручності. Дарина просила нас залишитися вдома.
— Вона помилилася, — сказав Богдан. — І я теж, бо не розібрався раніше.
Мирослав підвівся.
— А твоя мама?
Богдан відповів не одразу.
— Мама не мала права вирішувати, хто може бути на нашому весіллі. Я з нею вже поговорив.
Надія подивилася на чоловіка.
— Мирославе, що скажеш?
Він перевів погляд на коровай.
— Я х-хотів провести доньку до шлюбу. Але вже пізно.
— До церкви ми справді не встигли, — сказав Богдан. — Та попереду ще святкування. Я хочу, щоб ви були там.
Мирослав потер долонею підборіддя.
— А Дарина хоче?
Я відповіла:
— Вона просила передати, щоб ви не хвилювалися. І знає, що ми приїхали.
Надія підійшла до чоловіка.
— Може, поїдемо?
Він подивився на неї й усміхнувся.
— Поїдемо. Тільки треба перевдягнутися.
Поки вони збиралися, Богдан допоміг мені запакувати коровай.
Надія хотіла залишити його вдома.
— Там же, мабуть, свій є.
— Ваш теж поїде, — сказав Богдан. — Я обіцяв Дарині, що привезу вас. А коровай — то вже додатковий пасажир.
Мирослав засміявся.
— Тільки ременем його пристебни, щоб не втік.
Ми повернулися до ресторану близько восьмої.
Богдан заздалегідь попросив організаторку підготувати два місця за столом поруч із молодятами.
Коли ми зайшли до залу, Дарина саме стояла біля столу з подарунками.
Побачивши батьків, вона швидко підійшла до них.
— Мамо… Тату…
Надія обійняла доньку.
— Даринко, ми приїхали.
Мирослав стояв поруч, тримаючи коробку з короваєм.
Дарина повернулася до нього.
— Тату, пробач мені.
Він обійняв її.
— Д-доню, ми ж твої батьки.
Вона притулилася до його плеча.
Я відійшла трохи вбік, щоб дати їм побути разом.
Богдан покликав ведучого й попросив зробити невелику перерву в програмі.
Потім узяв мікрофон.
— Друзі, сьогодні ми з Дариною дуже раді бачити всіх вас. Але я хочу окремо привітати людей, без яких наша родина не була б повною. Це батьки моєї дружини — Надія та Мирослав.
Гості зааплодували.
Мирослав трохи розгубився.
Богдан підійшов до нього й простягнув руку.
— Дякую вам за Дарину.
Мирослав потиснув йому руку.
— Б-бережи її.
— Постараюся.
Надія поставила коровай на підготовлений столик.
Ведучий запропонував молодятам прийняти батьківське благословення.
Надія сказала кілька теплих слів.
А Мирослав, хвилюючись, побажав їм терпіння, доброго здоров’я й уміння чути одне одного.
Він говорив повільно, іноді зупинявся, але ніхто його не перебивав.
Коли закінчив, гості знову зааплодували.
Я помітила, що навіть Оксана стояла разом з усіма.
Пізніше вона підійшла до Надії.
Я була неподалік і почула частину їхньої розмови.
— Надіє, я хочу перепросити за те, що сталося. Я надто захопилася організацією весілля й дозволила собі вирішувати те, що мене не стосувалося.
Надія подивилася на неї.
— Ми з Мирославом не хотіли сварок. Просто дуже чекали цього дня.
— Розумію.
— Сподіваюся, надалі ми зможемо нормально спілкуватися.
— Я теж на це сподіваюся.
Вони не стали обійматися чи говорити гучних слів.
Але Оксана сама запропонувала провести Надію до столу й познайомила її зі своїми родичами.
Для мене це було важливіше за будь-які урочисті промови.
Святкування продовжилося.
Мирослав спочатку сидів трохи скуто, але невдовзі розговорився з Романом про ремонт електропроводки в старих будинках.
Роман уважно слухав його й навіть попросив поради щодо освітлення на складі.
Надія тим часом обговорювала з кухарем ресторану начинку для пирогів.
— А ви спробуйте додати трохи лимонної цедри, — радила вона. — Дуже файний смак виходить.
Кухар записав її пораду.
Я дивилася на них і думала, що вони зовсім не потребували дорогого одягу чи особливих знайомств, щоб почуватися гідно серед людей.
Пізно ввечері Дарина запросила батька на танець.
Мирослав спочатку відмовлявся.
— Я ж н-не дуже вмію.
— Тату, ти мене в дитинстві танцювати вчив!
— То було давно.
— А я пам’ятаю.
Вони вийшли на середину залу.
Дарина поклала руки йому на плечі, а він обережно повів її під повільну мелодію.
Надія стояла поруч зі мною.
— Гарно, правда? — запитала вона.
— Дуже гарно.
Вона усміхнулася.
— Мирослав завжди казав, що на весіллі доньки обов’язково з нею потанцює.
Я взяла її під руку.
— От і танцює.
Після весілля Дарина з Богданом поїхали на кілька днів відпочити в Карпати.
Повернувшись, подруга запросила мене на зустріч.
Ми сіли в невеликій кав’ярні в центрі Тернополя.
Дарина виглядала втомленою, але спокійнішою.
— Ярино, я хотіла з тобою поговорити.
— Слухаю.
— Ти, мабуть, дуже розчарувалася в мені.
Я не стала заперечувати.
— Даринко, мені було важко зрозуміти, як ти могла погодитися на таку умову.
Вона кивнула.
— Я сама тепер не можу збагнути, чому так зробила. Спочатку Оксана сказала, що татові буде некомфортно серед великої кількості незнайомих людей. Потім почала говорити про гостей, про незручні запитання. Я намагалася сперечатися, але вона нагадувала, скільки всього організувала для нас.
— А Богданові чому не сказала?
— Боялася, що вони посваряться. Він дуже поважає маму.
— Але ж ти його дружина.
— Тепер знаю, що треба було говорити з ним відразу.
Ми трохи посиділи мовчки.
Потім Дарина додала:
— Я вже їздила до батьків. Ми довго розмовляли.
— І як вони?
— Мама сказала, що їй було дуже сумно. А тато… Тато запитав, чи я колись соромилася його, коли була маленька.
Я подивилася на подругу.
— Що ти відповіла?
— Що ніколи. Бо це правда. Я завжди ним пишалася.
Вона провела пальцем по краю серветки.
— А потім він сказав, що й тепер залишиться моїм татом, незалежно від того, що сталося. Але попросив більше ніколи не вирішувати за нього, де йому буде зручно, а де ні.
— Мудро сказав.
— Так.
Дарина розповіла, що вони з Богданом домовилися надалі самостійно приймати важливі сімейні рішення.
Оксана спочатку сприйняла це непросто.
Вона звикла організовувати все до дрібниць, а син раніше рідко заперечував.
Але Богдан пояснив, що вдячність за допомогу не означає відмову від власної думки.
Поступово вони почали знаходити спільну мову.
Минуло кілька місяців.
У грудні Дарина запросила мене до батьків на сімейний обід.
Приїхали також Богдан, Оксана й Роман.
Я трохи хвилювалася, як усе складеться.
Але Надія зустріла гостей із такою щирістю, ніби вони знайомі багато років.
— Проходьте, проходьте! У нас сьогодні вареники, голубці й пиріг із яблуками. Голодними нікого не відпущу.
Оксана принесла великий букет квітів і коробку цукерок.
Роман одразу пішов із Мирославом оглядати нову електропроводку в гаражі.
Богдан допомагав накривати стіл.
Дарина бігала між кухнею та вітальнею, намагаючись усім догодити.
Надія нарешті зупинила її.
— Доню, сядь уже. Ти в гостях чи на роботі?
— Мамо, я ж допомагаю.
— То допоможи мені тим, що трохи відпочинеш.
Ми засміялися.
За обідом розмова пішла про різне.
Оксана розповідала про нове обладнання для ресторану, Роман згадував молоді роки, а Мирослав ділився історіями з роботи.
Коли він починав хвилюватися й говорити повільніше, ніхто не поспішав закінчувати за нього речення.
Дарина сиділа поруч із татом і час від часу усміхалася.
Після обіду Надія принесла пиріг.
— Це за моїм старим рецептом. Даринка його з дитинства любить.
Оксана скуштувала шматочок.
— Надіє, а ви могли б поділитися рецептом? У мене таке тісто ніколи не виходить.
Надія засміялася.
— Та яке там секретне тісто! Головне — не поспішати.
— От із цим у мене найбільша проблема.
— То приїжджайте якось, разом спечемо.
Оксана погодилася.
І справді приїхала через два тижні.
Вони з Надією провели майже пів дня на кухні, а потім ще довго обговорювали, чому один пиріг піднявся краще за інший.
Дарина показала мені фотографію.
На ній обидві жінки стояли біля столу, вкритого борошном, і сміялися.
— Бачиш, — написала подруга, — тепер вони ще й рецептами обмінюються.
Я відповіла, що головне — нехай не почнуть змагатися, хто краще пече.
Навесні Дарина й Богдан переїхали у власну квартиру.
Вони вирішили не брати від батьків гроші на ремонт, хоча обидві родини пропонували допомогу.
Поступово облаштовували житло, купували меблі й сперечалися, які шпалери вибрати для спальні.
Одного разу Дарина запросила мене подивитися нову кухню.
Я приїхала після роботи.
Вона показала шафки, стіл, невелику комору й похвалилася, що сама вибрала плитку.
— Уявляєш, Оксана хотіла іншу. Але я сказала, що мені подобається ця.
— І що вона?
— Сказала, що то моя кухня.
— Ого, прогрес!
Ми засміялися.
Потім Дарина дістала з шухляди весільний альбом.
— Хочу тобі дещо показати.
Вона відкрила сторінку з фотографіями вечірнього святкування.
На одному знімку Богдан стояв поруч із Мирославом і Надією.
На іншому Дарина танцювала з татом.
А ще була фотографія короваю.
Того самого, який Надія спекла вдома й не сподівалася привезти до ресторану.
Дарина провела пальцем по знімку.
— Знаєш, я замовила ще одну фотографію, велику. Хочу повісити її в коридорі.
— Яку?
Вона показала кадр, де Мирослав тримав доньку за руку під час танцю.
— Оцю.
Я подивилася на його щасливе обличчя.
— Гарний вибір.
Дарина усміхнулася.
— Богдан теж так сказав.
За кілька днів я знову приїхала до них у гості.
Фотографія вже висіла на стіні.
Богдан саме збирав невелику полицю, а Дарина розкладала книжки.
— Ярино, проходь, — покликав він. — Тільки обережно, тут інструменти.
— А хто вам полицю збирає? — пожартувала я.
— Я. Але тесть обіцяв перевірити, чи рівно стоїть.
— То краще одразу поклич його.
Богдан засміявся.
Увечері приїхали Мирослав і Надія.
Мирослав оглянув полицю, дістав із кишені маленький рівень і приклав до верхньої дошки.
Усі чекали його висновку.
— Н-нормально, — нарешті сказав він. — Можна книжки ставити.
Богдан урочисто вклонився.
— Дякую за дозвіл!
Ми розсміялися.
Надія тим часом дістала з пакета домашні пиріжки.
— Я трохи напекла. Бо ви тут із тими полицями, мабуть, і поїсти забули.
Дарина обійняла маму.
— Мамо, ми вже дорослі.
— Знаю, доню. Але пиріжки від того не стають зайвими.
Мирослав підійшов до фотографії на стіні.
Кілька секунд розглядав її, а потім усміхнувся.
— Г-гарно вийшло.
Дарина стала поруч.
— Тату, пам’ятаєш наш танець?
— А як же.
— Я хочу, щоб ця фотографія завжди тут висіла.
Він обійняв доньку за плечі.
— То хай висить.
Я стояла біля столу й дивилася на них.
Мені згадалося наше дитинство, велосипеди, смородинові кущі, домашні пироги й дядько Мирослав, який завжди знаходив час для двох маленьких дівчат.
Колись він навчав нас тримати рівновагу на велосипеді.
Тепер його донька вчилася тримати рівновагу у власному дорослому житті.
І поруч із нею були люди, які могли допомогти, але вже не збиралися вирішувати все замість неї.
Коли я прощалася, Надія поклала мені в сумку кілька пиріжків.
— Яринко, візьми додому.
— Тітко Надю, мені вже тридцять років. Я можу сама собі щось приготувати.
Вона засміялася.
— Та я знаю. Але ти ж із дитинства любиш мої пиріжки.
Я обійняла її й подякувала.
А Мирослав, проводжаючи мене до дверей, запитав:
— Ярино, а твій велосипед ще їздить?
— Той старий? Та він давно в сараї.
— П-привози. Подивимося, може, ще послужить.
Я засміялася.
— Дядьку Мирославе, ви й досі готові все ремонтувати?
Він хитро примружився.
— А ч-чого добру річ викидати?
І я пообіцяла привезти велосипед.
Бо деякі речі справді варто берегти.
Особливо ті, що нагадують про людей, які любили нас задовго до того, як ми навчилися оцінювати себе й інших за посадами, статками та чужими очікуваннями.
А ще через тиждень Дарина надіслала мені фотографію з батьківського подвір’я.
На ній Богдан стояв біля мого старого велосипеда, Мирослав показував йому, як правильно натягнути ланцюг, а Надія тримала миску з пиріжками.
Під фотографією Дарина написала:
«Ярино, твій велосипед майже готовий. Тато каже, що ще поїздить. А Богдан уже проситься до нього в учні».
Я дивилася на знімок і всміхалася.
Бо той велосипед, на якому ми колись із Дариною вчилися їздити, знову збирався в дорогу.
І цього разу поруч були всі, хто мав бути поруч.
