— Соломіє, якщо ти повернулася до мого сина, то від завтра житимеш за правилами нашої родини: дитина має бути доглянута, обід готовий, у будинку порядок, а свої образи залишай за порогом. Артем погодився, що тобі потрібна добра наука, бо дружина не може щоразу збирати речі, коли їй щось не подобається.
Це сказала моя свекруха Галина, коли я повернулася до чоловікового будинку після трьох днів у мами. В одній руці я тримала сумку з дитячими речами, другою поправляла ковдрочку на візочку, де спала наша п’ятимісячна донечка Марічка. Артем стояв поруч із матір’ю і розглядав нові кросівки, які щойно забрав із доставки.
Я чекала, що він хоча б скаже, аби мама дала мені зайти до будинку. Натомість чоловік запитав, чи купила я дитині суміш, бо попередня банка майже закінчилася.
Тоді я ще сподівалася, що все владнається. Мені здавалося, достатньо трохи потерпіти, знайти правильні слова, навчитися не сперечатися через дрібниці — і ми знову станемо тією родиною, про яку мріяли до весілля.
Тепер, згадуючи себе біля тих воріт, я дивуюся не власній терплячості, а тому, скільки виправдань можна придумати для людини, яку любиш.
З Артемом ми познайомилися в Черкасах, коли мені було двадцять три. Я працювала адміністраторкою в невеликому спортивному центрі. Він приходив туди проводити заняття для дітей, коли не мав тренувань чи змагань.
Артем був професійним тенісистом. У двадцять сім років він уже мав непогані результати, виступав на міжнародних турнірах, багато подорожував і мріяв відкрити власну тенісну академію.
Його родина була заможною. Батько Віктор займався постачанням будівельних матеріалів, а мати Галина колись керувала великим магазином меблів. Вони жили в просторому двоповерховому будинку на околиці Черкас.
Я ж виросла в Золотоноші. Мама працювала кухаркою в шкільній їдальні, а я після коледжу переїхала до Черкас і винаймала кімнату разом із подругою.
Мій тато давно жив окремо. Ми зрідка спілкувалися, але розраховувати на його допомогу я не звикла.
Артем спочатку видався мені надто впевненим у собі.
Він міг зайти до адміністрації й запитати:
— Соломіє, а ви завжди така серйозна чи тільки коли я приходжу?
— Тільки коли бачу, що хтось знову забув оплатити оренду корту.
— Це натяк?
— Це рахунок, Артеме.
Він сміявся, оплачував заняття й неодмінно знаходив привід затриматися ще на кілька хвилин.
Одного разу запросив мене на вечерю. Я відмовилася, бо мала підмінити колегу.
Наступного дня він приніс мені коробку з домашніми сирниками.
— Мама приготувала. Каже, що спортсменам треба добре їсти.
— А ви їх усім дівчатам носите?
— Ні. Зазвичай сам з’їдаю.
Так ми й почали зустрічатися.
Артем умів бути уважним. Пам’ятав, що я не люблю надто солодких десертів, знав, коли в мене вихідний, і завжди цікавився, як справи в мами.
Коли дізнався, що я збираю гроші на курси масажу, запропонував допомогти з оплатою.
Я відмовилася.
— Хочу сама заробити.
— Добре. Тоді хоча б допоможу знайти хорошу школу.
Він справді знайшов.
За кілька місяців я закінчила навчання й почала приймати перших клієнтів після основної роботи.
Мені подобалося, що Артем підтримував мої плани.
Але з його мамою все складалося інакше.
Уперше Галина запросила мене на обід приблизно через пів року наших стосунків.
Я купила квіти й домашній мед із пасіки маминого знайомого. Хотіла зробити приємне.
Галина прийняла подарунки, подякувала, а потім почала розпитувати про мою родину.
— А ким працює твоя мама?
— Кухаркою.
— Зрозуміло. А батько?
— Ми живемо окремо. Він має іншу сім’ю.
— Шкода. Дівчині важливо мати міцну родинну опору.
Я погодилася, хоча не зовсім розуміла, що маю відповісти.
За обідом вона поцікавилася, чи маю власну квартиру, автомобіль і які плани на найближчі п’ять років.
Артем пожартував:
— Мамо, ти їй зараз ще анкету видай.
— Я просто цікавлюся людиною, з якою зустрічається мій син.
Пізніше я дізналася, що Галина давно бачила поруч з Артемом іншу дівчину — доньку своїх знайомих, власників кількох магазинів.
Її звали Влада. Вона навчалася за кордоном, займалася дизайном і час від часу приїжджала до Черкас.
Галина часто згадувала її при мені.
— Влада вже другу мову вивчила. Дуже цілеспрямована дівчина.
Або:
— Владиним батькам так пощастило з донькою. Вона сама керує своїми справами.
Я спочатку намагалася підтримувати розмову.
Потім навчилася просто кивати.
Артем казав, щоб я не звертала уваги.
— Мама любить усе контролювати. Вона й мені досі радить, які шкарпетки купувати.
— А ти слухаєш?
— Про шкарпетки — ні.
Ми сміялися, і я вірила, що він справді вміє самостійно приймати рішення.
Через рік Артем запропонував мені одружитися.
Ми сиділи в невеликому ресторані після його повернення з турніру. Він дістав каблучку й сказав:
— Соломіє, я хочу, щоб ти була поруч не тільки тоді, коли я виграю.
Я погодилася.
Весілля зробили скромне, хоча Галина наполягала на великому святкуванні. Вона хотіла запросити всіх знайомих, орендувати простору залу й замовити виступ музикантів.
Ми з Артемом вирішили інакше.
Після весілля переїхали до його батьків. Планували пожити там приблизно рік, поки чоловік не визначиться з роботою та майбутньою академією.
Будинок був великий, нам віддали дві кімнати на другому поверсі.
Я запропонувала щомісяця давати гроші на продукти й комунальні послуги, але Галина відмовилася.
— Не вигадуй. Ви ж молоді. Краще відкладайте.
Спочатку все було цілком нормально.
Я працювала, Артем тренувався, ми разом їздили на вихідні до моєї мами.
Свекруха час від часу просила допомогти на кухні чи прибрати після гостей. Я не заперечувала.
Поступово прохань ставало більше.
— Соломіє, попрасуй Вікторові сорочки, бо я маю їхати до перукарні.
— Соломіє, перебери продукти в холодильнику.
— Соломіє, завтра приїдуть гості, спечи щось до столу.
Коли я поверталася з роботи пізно, Галина могла сказати:
— У нашій родині заведено, щоб удома завжди була свіжа вечеря.
Артем не бачив у цьому нічого особливого.
— Мама просто звикла до порядку. Вона ж не зі зла.
Незабаром я дізналася, що чекаю дитину.
Артем зрадів. Він уже вигадував, як навчатиме малюка тримати ракетку, і жартував, що замість брязкальця купить маленький тенісний м’ячик.
Галина теж була задоволена.
— Нарешті матиму онука чи онучку. Тільки Соломіє, ти тепер мусиш берегти себе.
Я подумала, що наші стосунки налагодяться.
І певний час так і було.
Свекруха готувала мені окремі страви, радила більше відпочивати й навіть подарувала зручне крісло для дитячої кімнати.
Але на шостому місяці вагітності Артем отримав серйозну травму коліна під час змагань.
Спочатку лікарі говорили про тривале відновлення. Він пройшов лікування, займався реабілітацією, намагався повернутися до тренувань.
Та згодом стало зрозуміло, що продовжувати професійну кар’єру в колишньому режимі буде складно.
Для Артема це стало важким випробуванням.
Він із дитинства жив спортом. Знав, о котрій вставати, скільки тренуватися, куди їхати наступного місяця.
Тепер звичний розклад зник.
Спочатку чоловік говорив, що відкриє академію. Потім почав сумніватися, чи вистачить досвіду й грошей.
Його батько запропонував роботу у своїй компанії.
— Спробуй займатися продажами. Ти вмієш спілкуватися з людьми.
Артем відмовився.
— Тату, я двадцять років займався тенісом. Не хочу тепер продавати цемент.
— То й не продавай. Але чимось займатися треба.
Чоловік усе частіше їздив до друзів, затримувався допізна, повертався втомлений і мовчазний.
Я намагалася підтримувати його.
Пропонувала разом пошукати роботу тренера, розробити програму для дітей, орендувати корт на кілька годин щотижня.
Він відповідав:
— Соломіє, я сам розберуся.
Коли народилася Марічка, Артем кілька днів майже не відходив від нас.
Фотографував доньку, купив їй маленьку іграшкову ракетку, яку ми поставили на полицю.
Я сподівалася, що батьківство допоможе йому знайти нову справу.
Але через місяць він знову почав часто зникати з дому.
Галина тим часом вирішила, що я повинна повністю займатися господарством.
— Ти ж тепер удома. То хоч користь буде, поки дитина спить.
Я пояснювала, що Марічка часто прокидається, а я сама не завжди встигаю пообідати.
— Усі жінки дітей ростили, — відповідала свекруха. — І нічого.
Одного ранку вона попросила мене вимити всі вікна на першому поверсі.
Марічці тоді було три місяці.
— Галино Петрівно, я сьогодні не встигну. Донечка погано спала, хочу трохи відпочити.
— А я в твоєму віці з двома дітьми й магазином справлялася.
— Я рада, що ви все встигали. Але мені зараз важко.
Свекруха подивилася на мене так, ніби я сказала щось неймовірне.
— Соломіє, у цьому будинку ніхто не сидить без діла.
Того вечора я попросила Артема поговорити з мамою.
Він сидів перед телевізором і переглядав спортивні новини.
— Можеш попросити її не давати мені стільки роботи? Я з Марічкою майже цілий день сама.
— Мама теж багато робить.
— Я цього не заперечую. Але вона хоче, щоб я прибирала весь будинок.
— То скажи, що не встигаєш.
— Я кажу. Вона ображається.
— Соломіє, я зараз маю достатньо своїх проблем.
Після цієї розмови я почала ще частіше телефонувати своїй мамі.
Вона жила в невеликій двокімнатній квартирі в Золотоноші разом із моєю молодшою сестрою Христиною та її п’ятирічним сином.
Місця там було небагато.
Мама пропонувала приїхати хоча б на кілька днів, але я все відкладала.
Не хотіла залишати Артема, сподівалася, що він знайде роботу й удома стане спокійніше.
Усе загострилося, коли Марічці виповнилося п’ять місяців.
Того дня Галина запросила до нас родичів. Я зранку готувала салати, накривала стіл, а донька вередувала, бо в неї почали з’являтися перші зубчики.
Ближче до обіду я попросила свекруху потримати Марічку двадцять хвилин, щоб закінчити приготування.
— Я зараз зайнята, — відповіла вона. — Поклади дитину в ліжечко.
— Вона плаче, коли я відходжу.
— То привчай до самостійності.
Я взяла доньку й пішла нагору.
За кілька хвилин Галина зайшла слідом.
— Соломіє, гості скоро будуть. А ти ще не поставила посуд.
— Я зараз нагодую Марічку й спущуся.
— Отак завжди. На тебе нічого не можна покласти.
Я попросила її вийти з кімнати й дати мені спокійно подбати про дитину.
Свекруха образилася.
За обідом вона кілька разів згадала, як сучасним молодим мамам важко догодити.
Артем сидів поруч і не втручався.
Увечері, коли гості розійшлися, я сказала чоловікові, що хочу переїхати в окрему квартиру.
— Навіщо? — здивувався він. — Тут стільки місця.
— Місця багато. Але я не можу нормально відпочити й сама вирішувати, коли мені займатися дитиною, а коли господарством.
— Мама просто хоче порядку.
— А я хочу, щоб ти мене почув.
Ми сперечалися майже годину.
Зрештою Артем сказав:
— Якщо тобі тут так погано, можеш поїхати до своєї мами.
Я зібрала речі.
Наступного ранку мама приїхала за мною разом із Христиною.
Дорогою вона не розпитувала про подробиці. Лише сказала:
— Приїдеш, поїси, відпочинеш. А тоді будемо думати.
У Золотоноші нас зустріли тепло.
Христина поступилася нам із Марічкою своєю кімнатою, а сама перебралася до мами.
Але вже другого дня я побачила, наскільки всім незручно.
Племінник Данило звик рано вставати й бігати квартирою. Марічка прокидалася від кожного гучного звуку. Христина працювала позмінно, тому їй теж потрібен був відпочинок.
Мама намагалася допомагати, але я бачила, як вона втомлюється.
На третій день Артем приїхав.
Привіз підгузки, дитяче харчування й нову іграшку.
— Соломіє, повертайся додому. Мама теж каже, що треба все владнати.
— А ти сам що думаєш?
— Думаю, що нам не варто жити окремо.
— І як усе буде далі?
— Нормально. Просто не треба через кожне зауваження сваритися.
Я хотіла почути щось інше.
Але донька спала в чужому ліжечку, мама вже третю ніч поступалася нам кімнатою, а я не мала достатньо заощаджень, щоб одразу орендувати житло.
Тому погодилася повернутися.
Саме тоді Галина й зустріла мене біля воріт словами про нові правила.
Перші два тижні після повернення були особливо незручними.
Свекруха склала розклад домашніх справ. У понеділок треба було прибирати кухню, у вівторок — прасувати, у середу — займатися ванними кімнатами.
Коли я сказала, що не можу працювати за розкладом, бо маю маленьку дитину, Галина відповіла:
— Поступово навчишся все встигати.
Артем підтримав матір.
— Мама хоче, щоб у нас був порядок. Що тут поганого?
Я перестала сперечатися про кожну дрібницю.
Натомість почала шукати можливість повернутися до роботи.
Мої курси масажу й попередній досвід могли допомогти. Я написала колишній колезі Дарині, яка працювала в реабілітаційному центрі.
Вона відповіла того ж дня.
— Соломіє, у нас якраз шукають спеціалістку на кілька годин. Але треба пройти співбесіду й показати документи про навчання.
— Я зможу працювати тільки двічі на тиждень.
— Почнемо з двох днів. Далі побачимо.
Проблемою був догляд за Марічкою.
Я запитала Артема, чи зможе він побути з донькою кілька годин.
— Я? — перепитав він. — А мама?
— У твоєї мами свої справи. Я прошу тебе.
— Я ж не дуже знаю, що з нею робити.
— Навчишся. Вона твоя донька.
Чоловік погодився спробувати.
У день співбесіди я залишила йому докладний список: коли годувати Марічку, де лежать чисті речі, що робити, якщо вона почне вередувати.
Через годину Артем написав, що донька не хоче спати.
Я відповіла, що можна вийти з нею на прогулянку.
Ще за пів години він повідомив, що загубив дитячу шкарпетку.
Повернувшись, я побачила чоловіка у вітальні. Марічка спала в нього на руках, а біля дивана стояв візочок із трьома ковдрочками.
— Як усе пройшло? — запитала я.
— Твоя донька має характер.
— Наша донька.
— Особливо коли треба спати.
Він розповів, що пів години возив її подвір’ям, а вона уважно розглядала дерева й зовсім не збиралася засинати.
Потім довелося міняти одяг, бо Марічка перекинула на себе трохи води з поїльника.
Я засміялася.
— Тепер розумієш, чому я не завжди встигаю прибрати весь будинок?
Артем подивився на сплячу доньку.
— Трохи розумію.
На співбесіді все пройшло добре. Мені запропонували працювати двічі на тиждень по чотири години.
Оплата була погодинною. На великі заробітки я поки не розраховувала, але це був початок.
Коли Галина дізналася про мої плани, їй не сподобалося.
— А хто займатиметься господарством?
— Ми з Артемом домовимося, — відповіла я.
— Він має шукати роботу, а не сидіти з дитиною.
— Я теж хочу працювати.
Свекруха почала пояснювати, що маленькій дитині потрібна мама.
Я погодилася.
— Саме тому працюватиму лише кілька годин. Решту часу буду з Марічкою.
Вона похитала головою.
— Усе у вас тепер навпаки.
Я не стала переконувати її.
Першу зарплату отримала наприкінці місяця.
Сума була невелика, але я відклала частину на окремий рахунок.
Дарина порадила мені звернути увагу на курси з відновлювального масажу.
— У тебе добре виходить працювати з людьми. А якщо підвищиш кваліфікацію, матимеш більше можливостей.
Я почала навчатися онлайн у вільні години.
Одного вечора Артем побачив, як я переглядаю матеріали про роботу з м’язами після спортивних навантажень.
— Що вивчаєш?
— Нову програму. Хочу працювати зі спортсменами й людьми після реабілітації.
Він сів поруч.
— Покажи.
Ми майже годину обговорювали вправи, особливості відновлення після тренувань і типові помилки початківців.
Артем уперше за довгий час говорив про спорт із цікавістю.
Наступного дня він запропонував:
— Може, я допоможу тобі з практичною частиною? У мене ж досвід великий.
— Ти можеш розповідати про тренування. Але масаж робитиму я.
— Домовилися.
Відтоді він почав частіше цікавитися моєю роботою.
І одного разу я запитала:
— Артеме, а чому ти сам не спробуєш тренувати дітей?
— Я вже думав.
— І що?
— Боюся, що не зможу нормально пояснювати. На корті я звик працювати сам.
— То почни з одного учня.
Він посміхнувся.
— Ти зараз мені радитимеш, як працювати тренером?
— А ти мені радив, як правильно тримати доньку, коли вона засинає.
Артем засміявся.
За кілька днів він подзвонив колишньому тренерові Миколі.
Той запропонував провести пробне заняття для групи дітей.
Артем хвилювався більше, ніж перед деякими змаганнями.
Увечері повернувся втомлений, але задоволений.
— Уявляєш, один хлопчик запитав, чи я справді колись вигравав турніри. А потім сказав, що його тато теж у дворі всіх перемагає.
Я сміялася так, що Марічка прокинулася.
Через тиждень Артем отримав пропозицію вести дві дитячі групи.
Заробіток був значно менший, ніж раніше, але він знову мав роботу, яка йому подобалася.
Я сподівалася, що тепер ми зможемо орендувати окреме житло.
Ми почали переглядати оголошення.
Знайшли невелику двокімнатну квартиру за 12 тисяч гривень на місяць. Вона була неподалік мого центру й тенісних кортів.
Я запропонувала поїхати подивитися.
Артем погодився.
Квартира була скромна, але чиста. На кухні стояли звичайні меблі, у дитячій кімнаті можна було поставити ліжечко й невелику шафу.
Господиня сказала, що готова здати житло молодій родині.
Дорогою додому я запитала:
— Ну як тобі?
— Нормально. Тільки маленька.
— Зате своя територія.
— Орендована.
— Зате ми самі вирішуватимемо, коли прибирати й що готувати.
Артем усміхнувся.
— Ти вже все розпланувала?
— Майже.
Ми домовилися переїхати наступного місяця.
Але коли повідомили про це Галині, вона сприйняла новину зовсім не так, як ми очікували.
— Навіщо вам платити чужим людям? У нас будинок великий.
— Мамо, ми хочемо пожити окремо, — сказав Артем.
— Тобто тобі тут погано?
— Ні. Просто ми вже своя сім’я.
Галина подивилася на мене.
— Це Соломія тебе переконала?
Я хотіла відповісти, але Артем випередив:
— Ми разом вирішили.
Свекруха підвелася з-за столу.
— Робіть, як знаєте. Тільки потім не кажіть, що я не попереджала.
Наступні кілька днів вона майже не розмовляла з нами.
Віктор, навпаки, підтримав переїзд.
— Давно пора, — сказав він синові. — Ми з мамою теж колись починали з маленької квартири.
— Але ж у вас був свій будинок, — заперечила Галина.
— Не одразу. Пам’ятаєш, як ми жили над магазином? Там навіть шафа нормально не відчинялася.
— То були інші часи.
— Часи завжди інші. А молодим треба мати свій простір.
Галина нічого не відповіла.
За тиждень до переїзду вона зайшла до нашої кімнати.
Я складала дитячі речі в коробки.
— Соломіє, ти справді думаєш, що вам буде легше самим?
— Не знаю, чи легше. Але ми хочемо спробувати.
— Тут тобі допомагають. А там хто сидітиме з Марічкою, коли ти працюватимеш?
— Артем. А якщо наші графіки не збігатимуться, домовимося з нянею на кілька годин.
Свекруха здивувалася.
— Нянею? За гроші?
— Так.
— А мене попросити не можна?
Я відклала дитячий светрик.
— Можна, якщо ви захочете. Але я не хочу, щоб допомога потім означала, що я повинна виконувати всі ваші прохання.
Галина сіла на край ліжка.
— Ти вважаєш, що я тобою користувалася?
— Ви звикли, що вдома все робиться за вашими правилами. А я не завжди могла їм відповідати.
— Я хотіла, щоб у вас був порядок.
— Я знаю. Але мені було важливо, щоб ви бачили в мені не тільки господиню, а й маму маленької дитини.
Вона кілька хвилин розглядала коробки.
Потім сказала:
— Коли Артем був малий, я теж усе тягнула сама. Віктор працював із ранку до вечора. Мені ніхто особливо не допомагав.
— Вам, мабуть, було непросто.
— Було. Але я звикла справлятися.
— А я хочу навчитися просити допомоги, коли вона потрібна.
Галина підвелася.
— Ну, то най буде. Побачимо, як ви дасте собі раду.
Вона вийшла, але наступного дня принесла нам коробку з дитячими речами, які Марічка ще не встигла поносити.
— Забирайте. Тут усе чисте, попрасоване.
Я подякувала.
Переїзд відбувся в суботу.
Віктор допоміг перевезти меблі своїм автомобілем. Микола, Артемів тренер, привіз знайомого, який умів швидко збирати шафи.
Дарина прийшла з пакетом домашньої випічки.
Моя мама приїхала з Христиною й Данилом. Вони привезли дитячий килимок і кілька рушників.
У квартирі було тісно від людей і коробок.
Данило бігав коридором та оголошував, що він головний перевіряльник нової оселі.
— А де тут моя кімната? — запитав він.
— У тебе вдома є своя, — відповіла Христина.
— Але я тут теж буду гостювати!
— Будеш, якщо не розбереш усі коробки до вечора.
Усі сміялися.
Галина приїхала останньою.
Вона принесла великий пакет із продуктами й уважно оглянула кухню.
— Соломіє, а де ти триматимеш каструлі?
— У нижній шафі.
— Там незручно.
— Мені поки підходить.
Свекруха вже відкрила рота, щоб щось порадити, але передумала.
— Ну, тобі видніше.
Це було настільки незвично, що я ледь не перепитала.
Увечері всі роз’їхалися.
Ми з Артемом залишилися серед коробок, а Марічка повзала по новому килимку й намагалася дістатися до пакета з дитячими іграшками.
— Ну що, господине, — сказав чоловік, — із чого почнемо?
— Із того, що ти збереш дитяче ліжечко.
— А ти?
— А я знайду, куди ми поклали постіль.
Через пів години з’ясувалося, що Артем забув удома в батьків один із пакетів із кріпленнями.
Він уже збирався їхати назад, але Віктор подзвонив і сказав, що сам привезе.
— Тату, ти ж тільки повернувся додому!
— Зате знаю, де лежать ваші шурупи. Бо твоя мама вже хотіла їх посортувати за розміром.
Артем засміявся.
Ми впоралися майже до опівночі.
Наступні місяці були непростими.
За оренду, продукти, дитячі речі й транспорт доводилося платити самим. Артем працював тренером, я поступово збільшувала кількість клієнтів.
Іноді ми сперечалися через гроші.
Одного разу чоловік купив дорогі спортивні кросівки, хоча ми планували відкласти цю суму на пральну машину.
Я показала йому наш список витрат.
— Артеме, ми ж домовлялися.
— Мені вони потрібні для роботи.
— Я розумію. Але ти міг сказати раніше.
Він подивився на чек.
— Так, мав попередити.
Ми домовилися, що покупки дорожчі за три тисячі гривень обговорюватимемо заздалегідь.
І цього разу домовленість справді працювала.
Галина спочатку приїжджала рідко.
Потім почала забирати Марічку на прогулянки двічі на тиждень, коли ми з Артемом працювали.
Перед кожним візитом вона запитувала, чи нам зручно.
Іноді привозила готову їжу.
— Я наварила забагато. Візьміть, бо Віктор стільки не з’їсть.
Я дякувала.
Одного разу вона залишилася в нас на обід.
Марічка сиділа у своєму стільчику й старанно розмазувала пюре по столику.
Галина подивилася на це й сказала:
— Йой, Соломіє, ти їй дозволяєш так бавитися з їжею?
Я вже приготувалася пояснювати, але свекруха сама додала:
— Та най буде. Зате сама ложку тримає.
Артем здивовано глянув на матір.
— Мамо, ти сьогодні якась дуже спокійна.
— Бо я вже своє відвиховувала, — відповіла вона. — Тепер ваша черга.
Ми засміялися.
Улітку Артем отримав пропозицію вести додаткову групу дітей. Його тренування почали рекомендувати знайомим, і кількість учнів поступово зростала.
Я теж закінчила курси й перейшла на повніший графік у центрі.
Ми почали відкладати гроші на власне житло.
Не швидко, не великими сумами, але щомісяця.
На перший день народження Марічки запросили обидві родини до нас.
Квартира була невелика, тому довелося поставити додатковий стіл у вітальні.
Моя мама принесла домашній торт, Христина — повітряні кульки, Віктор — дитячий велосипед із ручкою для дорослих.
Галина приїхала з великим пакетом.
Я вже подумала, що там знову якісь корисні речі для господарства.
Але вона дістала невеликий альбом.
— Це для Марічки. Я зібрала фотографії Артема, коли він був маленький. Може, колись їй буде цікаво подивитися, який у неї тато був бешкетник.
Ми сіли розглядати знімки.
На одному Артем стояв у величезній тенісній кепці, яка сповзала йому на очі.
На іншому намагався тримати ракетку, більшу за себе.
— Мамо, навіщо ти це принесла? — засміявся він.
— Щоб Соломія знала, що ти не завжди був таким поважним.
Моя мама теж розсміялася.
— А я можу принести фотографії Соломії, де вона в дитинстві сама собі чубчик підстригла.
— Мамо! — вигукнула я.
— Що? Дуже гарна була зачіска. Незвичайна.
Усі почали жартувати, а Марічка, якій було байдуже до нашого минулого, старанно намагалася зняти стрічку з подарункового пакета.
Пізніше, коли гості розійшлися, Галина затрималася допомогти прибрати зі столу.
Я сказала, що впораюся сама.
— Знаю, — відповіла вона. — Але вдвох швидше.
Ми складали посуд, коли свекруха раптом запитала:
— Соломіє, ти вже не сердишся на мене?
Я поставила тарілки в шафу.
— Галино Петрівно, я не хочу повертатися до тих сварок. Зараз нам добре, і я рада, що ви приходите до Марічки.
— Я іноді думаю, що могла б поводитися інакше.
— Ми всі могли.
Вона кивнула.
— Я звикла керувати великим магазином. Там якщо не проконтролюєш, то нічого не буде зроблено. А вдома, видно, теж хотіла всіх організувати.
— У магазині працівникам хоча б зарплату платять, — пожартувала я.
Галина здивовано подивилася на мене, а потім голосно засміялася.
— Ой, Соломіє, оце ти мені файно сказала!
Ми ще трохи поговорили про Марічку, її перші кроки й нові слова.
Перед відходом свекруха запитала, чи може забрати онучку наступної середи на кілька годин.
— Звичайно, якщо вам зручно.
— Мені зручно. Тільки напиши, що їй можна їсти. Бо я вже боюся щось не так зробити.
— Не бійтеся. Я все розкажу.
Вона усміхнулася.
Коли за нею зачинилися двері, Артем підійшов до мене.
— Ви з мамою сьогодні добре порозумілися.
— Так.
— Вона змінилася.
— Ми всі трохи змінилися.
Чоловік обійняв мене за плечі.
— Знаєш, я радий, що ми переїхали.
— Навіть попри оренду?
— Навіть попри оренду. Хоча власний будинок мені теж колись хочеться.
— То будемо збирати.
— Будемо.
Марічка саме вчилася ходити. Вона підвелася біля дивана, зробила два невпевнені кроки й радісно заплескала в долоні.
Ми обоє присіли поруч.
— До мами йди! — покликав Артем.
— Ні, до тата! — засміялася я.
Донька подивилася на нас, подумала кілька секунд і впевнено попрямувала до коробки з іграшками.
— От бачиш, — сказав чоловік. — Уже сама вирішує, куди їй треба.
Я засміялася й підхопила Марічку, коли вона простягнула до мене руки.
Артем підсунув ближче її улюбленого ведмедика.
За вікном хтось заводив автомобіль, на кухні тихенько працювала пральна машина, а в дитячій кімнаті чекали ще не складені після свята іграшки.
Ми мали чимало планів, не всі витрати могли собі дозволити, а попереду на нас чекало ще багато звичайних родинних клопотів.
Але того вечора я вперше за довгий час могла спокійно залишити іграшки на підлозі до ранку.
І ніхто не збирався складати для мене розклад прибирання.
