— Мирославо, ти хоч розумієш, що через годину ми станемо чоловіком і дружиною, а ти від самого ранку дивишся на двері, наче чекаєш, що хтось прийде й забере тебе звідси?
— Любомире, я мушу тобі дещо сказати. Тільки прошу, не зараз, коли всі на нас дивляться.
Він нахилився ближче, щоб гості за сусіднім столом не почули нашої розмови.
— А коли? Після весілля? Коли ми поїдемо додому? Ти ж сама просила, щоб ми не поспішали з розписом, і я погодився перенести його на вечір. Що ще сталося?
Я сиділа поруч із нареченим у святковій залі ресторану неподалік Тернополя. Мені було двадцять два, Любомирові — двадцять сім. За кілька годин ми мали офіційно зареєструвати шлюб під час виїзної церемонії, а гості вже святкували наше майбутнє сімейне життя.
У маленькій потаємній кишені моєї весільної сукні лежав квиток на потяг до Львова. Відправлення о 20:46. Квиток придбав Святослав, чоловік, якого я кохала і з яким мої батьки заборонили мені бачитися.
Я не збиралася розповідати про нього Любомирові саме на весіллі. Ще вчора переконувала себе, що зможу залишити минуле позаду, звикнути до майбутнього чоловіка й поступово навчитися його любити.
Але коли Любомир запитав, чи я щаслива, мені забракло сміливості навіть кивнути.
— Миро, — тихо сказав він, — я не хочу, щоб ти виходила за мене тільки тому, що так вирішили наші батьки.
Я подивилася на нього. Він говорив серйозно, без звичної усмішки.
— Чому ти раптом про це заговорив?
— Бо я не сліпий. І не настільки дурний, як ти, мабуть, думаєш.
Саме тоді до нас підійшла моя мама.
— Діти, фотограф просить вас вийти на подвір’я. І, Мирославо, поправ зачіску. На половині світлин ти якась засмучена.
Любомир підвівся й простягнув мені руку.
Я взяла її, хоча ще не вирішила, чи зможу залишитися поруч із ним до вечора.
За чотири місяці до цього дня я навіть не уявляла, що моє весілля відбудеться без мого справжнього бажання.
Я навчалася на третьому курсі університету в Тернополі. Жила в гуртожитку, отримувала стипендію й підробляла кілька вечорів на тиждень у невеликій книгарні.
Батьки мешкали в селі неподалік Заліщиків. Тато мав власне господарство й займався ремонтом сільськогосподарської техніки, мама працювала в місцевій школі.
У нашій родині завжди існували чіткі правила.
Тато вважав, що діти повинні слухати старших, особливо коли йдеться про важливі життєві рішення. Мама рідко сперечалася з ним відкрито, хоча іноді потай підтримувала мене.
До університету я вступила з другої спроби. Першого року не вистачило балів на бюджет, і батьки запропонували залишитися вдома.
Я цілий рік готувалася, допомагала мамі й відкладала гроші з тимчасових підробітків.
Коли нарешті вступила, почувалася так, ніби отримала можливість самостійно вирішувати хоча б частину свого життя.
Святослава я зустріла на початку другого курсу.
Він навчався на іншому факультеті. Ми познайомилися під час підготовки студентського благодійного ярмарку, коли я відповідала за книжковий стенд, а він допомагав організаторам із перевезенням столів.
Спочатку Святослав мене дратував.
Він мав звичку жартувати навіть тоді, коли всі поспішали.
— Ти можеш хоча б п’ять хвилин бути серйозним? — запитала я, коли він утретє переставив наш стенд.
— Можу. Але тоді доведеться визнати, що ти від самого ранку командуєш усіма так, ніби ми будуємо торговий центр.
Я хотіла образитися, та він додав:
— Зате без тебе ми б досі шукали скатертину й рахували книжки.
Після ярмарку він запросив мене прогулятися містом.
Я відмовилася.
Наступного дня Святослав прийшов до книгарні й купив збірку оповідань, яку я йому радила.
За тиждень повернувся, щоб посперечатися про фінал одного твору.
Так ми почали спілкуватися.
Він був старший за мене на рік, винаймав кімнату разом із товаришем і підробляв у майстерні свого дядька.
Грошей мав небагато, зате завжди знаходив спосіб придумати щось цікаве.
Ми ходили на безкоштовні виставки, брали участь у студентських заходах, їздили електричкою до сусідніх міст.
Святослав не обіцяв мені розкішного життя.
Він говорив, що після навчання хоче залишитися у Львові, де мав можливість працювати разом із дядьком.
— Спочатку винайматиму житло, — розповідав він. — Потім подивлюся. Мені не потрібна величезна квартира, щоб почуватися нормально.
Я сміялася, що він надто легко ставиться до майбутнього.
— А ти все хочеш розписати на десять років наперед, — відповідав Святослав. — Навіть те, що від тебе не залежить.
Ми зустрічалися майже сім місяців.
Я не розповідала батькам про нього, бо знала, що тато почне розпитувати про родину, заробітки, житло й плани.
Святослав пропонував познайомитися.
— Миро, я ж не збираюся ховатися від твого батька. Можу приїхати, поговоримо.
— Ти його не знаєш. Він вирішить, що ми вже збираємося одружуватися.
— А ми хіба ніколи не збираємося?
Я відповідала, що спочатку хочу закінчити навчання.
Він погоджувався, хоча часом дорікав, що я надто боюся батьківської реакції.
Про наші стосунки вдома дізналися випадково.
Моя двоюрідна сестра Дарина вступила до того самого університету й оселилася в сусідньому гуртожитку.
Ми ніколи не були особливо близькими.
Дарина любила розповідати родичам про все, що бачила й чула, а я не любила, коли мої справи обговорювали за сімейним столом.
Одного дня вона побачила нас зі Святославом біля університету.
Ми збиралися їхати на вихідні до Львова.
Дарина підійшла, привіталася й почала розпитувати, хто він такий.
Я відповіла, що це мій хлопець.
Вона здивувалася.
— А тітка Олена знає?
— Ще ні.
— Дивно. Ти ж завжди все мамі розповідаєш.
Я попросила не втручатися.
Дарина пообіцяла.
Але вже наступного вечора мені зателефонував тато.
— Мирославо, у неділю приїжджай додому. Маємо серйозну розмову.
Я запитала, що сталося.
— Приїдеш — дізнаєшся.
У неділю мене зустріли обоє батьків.
Мама сиділа біля столу, тато ходив кімнатою.
— То хто такий Святослав? — запитав він без привітання.
Я розповіла, де ми познайомилися, скільки часу зустрічаємося, чим він займається.
Тато слухав, а потім запитав:
— І ти думаєш, що цей хлопець зможе забезпечити сім’ю?
— Тату, ми поки не збираємося створювати сім’ю.
— А для чого тоді зустрічаєтеся?
Я пояснила, що хочу краще пізнати людину.
Мама втрутилася:
— Мирославо, ми не проти, щоб ти мала друзів. Але ти ще навчаєшся, а цей хлопець уже говорить про переїзд до Львова. Ти готова кинути університет заради нього?
— Ніхто не просить мене кидати навчання.
Тато сів навпроти.
— Я вже говорив із Дариною. Вона каже, що ви постійно разом, що він часто приходить до гуртожитку. Мені не подобається, що ти приховувала це від нас.
Я відповіла, що боялася саме такої розмови.
Тато образився.
— Значить, ми для тебе чужі люди? Ми оплачували твоє навчання, допомагали з житлом, а ти навіть не вважаєш за потрібне сказати, з ким зустрічаєшся?
Я нагадала, що навчаюся на бюджеті й частину витрат оплачую сама.
Це лише погіршило ситуацію.
— От бачиш, Олено, — звернувся він до мами. — Уже починає рахувати, хто скільки дав.
Мама попросила мене не сперечатися.
Наприкінці розмови тато заявив, що більше не хоче чути про Святослава.
Я сказала, що не збираюся припиняти стосунки лише через його незгоду.
Тоді він повідомив, що відтепер не оплачуватиме мої додаткові витрати й не дозволить користуватися сімейною машиною.
Я повернулася до Тернополя засмучена.
Святослав зустрів мене біля гуртожитку.
Коли я все розповіла, він запропонував сам поговорити з батьками.
— Миро, я не прошу їхніх грошей. Я працюю, навчаюся, маю плани. Може, вони просто мене не знають?
— Ти не розумієш. Тато вже вирішив, що ти йому не підходиш.
— Але ж це не він зі мною зустрічається.
Я попросила дати мені трохи часу.
Святослав погодився.
Та вдома ситуація лише ускладнювалася.
Мама почала телефонувати майже щодня.
Розпитувала, чи я відвідую заняття, чи повертаюся вчасно до гуртожитку, чи не пропускаю роботу.
Одного разу повідомила, що тато домовився про моє переведення на заочну форму навчання.
— Ти зможеш жити вдома й приїжджати на сесії. Так буде спокійніше.
Я відмовилася.
— Мамо, я не хочу втрачати своє студентське життя тільки тому, що вам не подобається мій хлопець.
Вона відповіла, що я ще надто молода, щоб оцінювати наслідки своїх рішень.
Після цієї розмови я кілька днів не телефонувала додому.
А потім тато приїхав до Тернополя.
Він зустрів мене після занять і запропонував пообідати.
У ресторані, куди ми зайшли, вже сидів Любомир.
Я знала його з дитинства.
Наші батьки товаришували, часто допомагали одне одному, а ми кілька разів зустрічалися на родинних святах.
Любомир був на п’ять років старший за мене.
Після навчання він почав займатися власною справою, мав квартиру в Тернополі й невеликий автомобіль.
Я завжди сприймала його як знайомого старшого хлопця, з яким можна поговорити про навчання чи роботу.
Тато представив нашу зустріч як випадкову.
Але вже за кілька хвилин стало зрозуміло, що все було домовлено заздалегідь.
Любомир розпитував про університет, розповідав про свої справи.
Тато задоволено слухав.
Коли Любомир відійшов поговорити зі знайомим, батько нахилився до мене.
— От бачиш, який хлопець. Серйозний, працьовитий, має власне житло. І давно до тебе придивляється.
Я здивувалася.
— Тату, ми ж майже не спілкувалися.
— То тепер поспілкуєтеся. Він хороший чоловік. І його батьків ми знаємо багато років.
Я відповіла, що маю Святослава.
Тато насупився.
— Я думав, ми вже закрили це питання.
Після обіду Любомир запропонував підвезти мене до гуртожитку.
Я погодилася, бо не хотіла знову сперечатися з батьком.
У машині він несподівано сказав:
— Миро, я знаю, що ця зустріч була не зовсім випадковою. Твій тато попросив мене приїхати. Але я не хочу, щоб ти думала, ніби ми тут щось вирішуємо без тебе.
Я подивилася на нього з полегшенням.
— Дякую, що сказав. Бо мені вже здалося, що всі навколо домовилися про моє майбутнє.
Любомир усміхнувся.
— Я справді хотів би з тобою зустрічатися. Ти мені подобалася ще кілька років тому. Але якщо в тебе є хлопець, я не збираюся втручатися.
Я подякувала за відвертість.
На тому ми й попрощалися.
Проте батьки не залишили цю ідею.
Мама почала частіше згадувати Любомира.
Розповідала, як він допоміг своїм батькам відремонтувати будинок, як підтримує молодшого брата, як добре веде справи.
Я просила припинити.
Вона відповідала:
— Ми просто хочемо, щоб ти мала надійну людину поруч.
Тим часом Святослав дедалі більше дратувався через мою нерішучість.
Він пропонував винайняти окреме житло, щоб я не залежала від батьківських грошей.
Ми навіть порахували витрати.
Невелика кімната в Тернополі коштувала близько 4 500 гривень на місяць. Разом із комунальними платежами виходило понад 5 000.
Моя стипендія становила трохи більше 2 000 гривень, а підробіток приносив приблизно 5 500.
Святослав заробляв нерівномірно, але в середньому мав близько 14 000 гривень на місяць.
Теоретично ми могли жити окремо.
Але мене лякала сама думка про остаточний конфлікт із родиною.
— Миро, — сказав Святослав одного вечора, — я не хочу бути причиною твоїх сварок із батьками. Але й чекати, поки вони дозволять тобі жити власним життям, теж не можу.
Я попросила ще трохи часу.
Він відповів:
— Ти вже кілька місяців просиш часу. А що зміниться через місяць?
Я не мала переконливого пояснення.
Ми почали рідше бачитися.
Я дедалі частіше залишалася в гуртожитку після занять, посилаючись на втому.
Святослав не наполягав.
Але я відчувала, що він поступово віддаляється.
У травні тато повідомив, що Любомир хоче приїхати до нас на вечерю.
Я сказала, що не бачу сенсу.
— Він просто хоче поспілкуватися, — відповів батько. — Ніхто тебе ні до чого не змушує.
Любомир приїхав у суботу.
Привіз мамі квіти, татові допоміг полагодити старий насос.
Ми сиділи на подвір’ї, говорили про навчання, плани на літо.
Він поводився уважно й спокійно.
Після вечері запропонував прогулятися.
Я погодилася.
Ми пішли дорогою до старого саду.
Любомир запитав, чи я досі зустрічаюся зі Святославом.
Я відповіла, що так, хоча останнім часом між нами непросто.
— Тоді чому ти погодилася на цю зустріч? — запитав він.
Я зніяковіла.
— Бо тато дуже просив. І я не хотіла знову сваритися.
Любомир зупинився.
— Миро, я не хочу бути людиною, яку тобі нав’язують. Якщо ти не хочеш зі мною спілкуватися, скажи прямо.
Я відповіла, що він мені приємний як людина, але я не готова до нових стосунків.
Він кивнув.
— Добре. Тоді не будемо поспішати.
Я подумала, що на цьому все закінчиться.
Але за кілька тижнів Святослав повідомив, що після завершення семестру переїжджає до Львова.
Йому запропонували постійну роботу в майстерні дядька.
— Я хочу, щоб ти поїхала зі мною, — сказав він. — Можеш перевестися на індивідуальний графік або залишитися в Тернополі до завершення навчання. Ми знайдемо спосіб бачитися.
Я запитала, чи він готовий чекати ще рік.
— Готовий, якщо ти справді хочеш бути зі мною. Але я більше не можу будувати плани сам.
Ми домовилися подумати до кінця червня.
Я повернулася додому й розповіла батькам про його пропозицію.
Тато розсердився.
— Тобто він хоче забрати тебе до Львова, а ти маєш кинути все й поїхати? Чудовий план.
Я пояснила, що не збираюся кидати навчання.
Але він не слухав.
— Я вже говорив із Любомиром. Він готовий одружитися з тобою. І не через рік, а зараз.
Мені стало страшно від того, як спокійно батько вимовив ці слова.
— Тату, ти не можеш вирішувати за мене, за кого виходити заміж.
— Я не вирішую. Я пропоную тобі нормальне майбутнє.
Мама підтримала його.
Вона сказала, що Любомир забезпечить мені стабільність, допоможе закінчити університет, а згодом ми зможемо створити сім’ю.
Я відповіла, що не кохаю його.
Тато сказав:
— Любов приходить із часом. Головне, щоб людина була порядна.
Ця розмова тривала майже дві години.
Я кілька разів виходила надвір, щоб заспокоїтися.
Мама приходила слідом і просила не доводити батька до роздратування.
Наприкінці тато заявив, що більше не оплачуватиме жодних моїх витрат, якщо я поїду зі Святославом.
Я відповіла, що зможу працювати.
Він лише махнув рукою.
Наступного дня я повернулася до Тернополя.
Святослав зустрів мене після роботи.
Я розповіла все.
Він вислухав, а потім запитав:
— Миро, ти хочеш бути зі мною?
Я відповіла, що так.
— Тоді чому ми досі обговорюємо, що дозволить твій тато?
Я сказала, що не можу просто викреслити родину зі свого життя.
Святослав погодився, але додав:
— Я й не прошу. Я прошу тебе вирішити, чого хочеш ти.
Ми посперечалися.
Я дорікнула йому, що він не розуміє моєї ситуації.
Він відповів, що розуміє, але не може постійно доводити свою придатність для моєї родини.
Після тієї розмови ми кілька днів не зустрічалися.
А потім Святослав поїхав до Львова.
Перед від’їздом написав, що чекатиме мого рішення.
Я не відповіла одразу.
Мені здавалося, що якщо я погоджуся, то назавжди зіпсую стосунки з батьками.
А якщо відмовлюся, то втрачу людину, яку кохаю.
Саме в цей час Любомир почав частіше приїжджати до Тернополя.
Він не тиснув на мене, не вимагав зустрічей.
Просто запрошував на прогулянки, допомагав із навчальними матеріалами, цікавився моїми планами.
Я поступово звикла до його присутності.
Він був уважним, передбачуваним, спокійним.
З ним не потрібно було сперечатися про майбутнє.
Він уже мав готовий план.
Одного вечора Любомир запросив мене на вечерю.
Після розмови про університет несподівано сказав:
— Миро, я хочу запропонувати тобі одружитися. Не тому, що наші батьки цього хочуть. Я справді бачу тебе своєю дружиною.
Я розгубилася.
— Любомире, ми ж навіть не зустрічаємося по-справжньому.
— Знаю. Але ми давно знайомі, добре спілкуємося. Я готовий чекати, якщо тобі потрібен час.
Я попросила кілька днів.
Він погодився.
Удома мама сказала, що це чудова можливість.
Тато почав обговорювати весілля.
Я ще не дала відповіді, а вони вже рахували гостей.
Мені було соромно зізнатися, що я досі думаю про Святослава.
І ще соромніше — що починаю розглядати шлюб із Любомиром як спосіб припинити постійні суперечки.
Через тиждень я погодилася.
Любомир зрадів.
Батьки почали готувати весілля.
Мама замовила ресторан, тато домовився про музику.
Я брала участь у підготовці, але почувалася так, ніби допомагаю організовувати чуже свято.
Сукню вибирала разом із мамою.
Вона хотіла пишну, з довгим шлейфом.
Я обрала простішу, без зайвих прикрас.
Любомир сказав, що мені пасуватиме будь-яка.
Його слова були щирими.
І від цього ставало ще важче.
За місяць до весілля Святослав приїхав до Тернополя.
Ми зустрілися біля університету.
Він уже знав про мої заручини.
— Це правда? — запитав він.
Я кивнула.
Святослав подивився на мене так, ніби намагався знайти пояснення.
— Ти ж казала, що кохаєш мене.
— Казала.
— І що змінилося?
Я відповіла, що не можу постійно жити між ним і батьками.
Святослав запитав:
— А з Любомиром ти зможеш жити, знаючи, що погодилася не через власне бажання?
Я попросила не ускладнювати.
Він усміхнувся, але без радості.
— Миро, це не я ускладнюю. Ти сама обрала найважчий шлях.
Ми попрощалися.
Я думала, що більше його не побачу.
Але за день до весілля Святослав приїхав знову.
Він чекав мене біля будинку, коли я повернулася з останньої примірки сукні.
— Миро, я не хочу робити сцен. Просто маю сказати останнє.
Я попросила говорити.
Він простягнув мені конверт.
Усередині був квиток на потяг до Львова.
— Завтра о 20:46. Я буду на вокзалі. Якщо вирішиш приїхати, зустріну тебе. Якщо ні — більше не втручатимуся у твоє життя.
Я хотіла повернути квиток.
Але Святослав сказав:
— Не треба відповідати зараз. Просто подумай, чи справді хочеш цього весілля.
Він пішов.
Я залишилася з конвертом.
Увечері мама зайшла до моєї кімнати.
Побачила, що я сиджу без настрою.
— Доню, ти хвилюєшся? Це нормально. Завтра все буде добре.
Я запитала, чи вона колись сумнівалася перед власним весіллям.
Мама засміялася.
— Звісно. Я навіть думала, чи не зарано виходжу заміж. Але твій тато був надійною людиною, і я знала, що з ним не пропаду.
— А ти його кохала?
Вона здивувалася.
— Кохала. Просто тоді ми не говорили про це щодня.
Я хотіла розповісти їй про Святослава.
Але мама вже почала нагадувати, що завтра треба рано вставати, бо перукарка приїде о восьмій.
Я сховала конверт.
Уранці весілля все відбувалося за планом.
Приїхали родичі, фотограф, музиканти.
Мама перевіряла, чи всі готові.
Тато зустрічав гостей.
Любомир приїхав із квітами.
Він виглядав щасливим.
Коли побачив мене, сказав:
— Миро, ти неймовірна.
Я подякувала.
Він поцілував мене в щоку.
І запитав, чи я добре спала.
Я відповіла, що майже не спала.
— Хвилюєшся? — усміхнувся він.
— Так.
— Я теж. Але думаю, це нормально.
Ми поїхали до ресторану, де мала відбутися церемонія.
Гості вже збиралися.
Мама роздавала останні вказівки.
Тато перевіряв, чи все готово для реєстрації.
Я сиділа поруч із Любомиром і намагалася поводитися природно.
Але думки постійно поверталися до квитка.
О 20:46 потяг вирушить до Львова.
І якщо я поїду, моє життя зміниться.
Якщо залишуся — теж.
Під час фотографування Любомир раптом запитав:
— Миро, ти справді хочеш цього весілля?
Я здивувалася.
— Чому ти питаєш?
— Бо ти сьогодні майже не усміхаєшся. І я не хочу, щоб ти потім шкодувала.
Я сказала, що просто хвилююся.
Він кивнув, але більше не усміхався.
Після фотографування ми повернулися до зали.
Гості почали виголошувати побажання.
Тітка Любомира жартувала, що молоді мають швидше подарувати родині онуків.
Мама задоволено слухала.
Я дивилася на всіх цих людей і думала, що вони щиро радіють нашому весіллю.
Ніхто не знав, що я досі не впевнена у власному рішенні.
Окрім Любомира.
Він помічав більше, ніж я хотіла.
Після останнього танцю перед церемонією він запропонував вийти на подвір’я.
Ми відійшли від гостей.
Любомир запитав прямо:
— Миро, ти кохаєш іншого?
Я відчула, як у мене похололи руки.
— Чому ти так вирішив?
— Бо я бачу, що ти не зі мною. Ти поруч, говориш, усміхаєшся, але весь час думаєш про щось інше. І я хочу знати правду до того, як ми станемо чоловіком і дружиною.
Я могла знову сказати, що просто хвилююся.
Могла запевнити, що все добре.
Могла погодитися на шлюб і сподіватися, що з часом почуття зміняться.
Але Любомир дивився на мене так відкрито, що брехати стало неможливо.
— Так, — відповіла я. — Є інший чоловік.
Він відвернувся на кілька секунд.
Потім запитав:
— Святослав?
Я здивувалася.
— Ти знаєш?
— Твій тато згадував його. Казав, що це давно закінчилося.
Я пояснила, що наші стосунки справді припинилися, але почуття залишилися.
Любомир запитав:
— Тоді навіщо ти погодилася на весілля?
Я розповіла про батьків, про постійні суперечки, про страх втратити родину.
Він слухав уважно.
Коли я закінчила, сказав:
— Миро, я думав, ти обираєш мене. Не тому, що я маю квартиру чи справу. А тому, що тобі добре зі мною.
Я відповіла, що він справді хороша людина.
Любомир похитав головою.
— Це не відповідь. Хороших людей багато. Але ж не з кожним треба одружуватися.
Я заплакала.
Не голосно, без театральних жестів.
Просто більше не могла тримати все в собі.
Любомир дістав хустинку й простягнув мені.
— Я не хочу, щоб ти виходила за мене з жалю чи страху. Але й не хочу, щоб ти думала, ніби можеш просто піти й залишити все мені.
Я кивнула.
Він мав рацію.
Ми разом погодилися на весілля.
Я не зупинила підготовку.
Дозволила йому витратити гроші, запросити родичів, будувати плани.
І тепер мала відповідати за своє рішення.
— Що ти хочеш зробити? — запитав Любомир.
Я сказала, що не можу сьогодні зареєструвати шлюб.
Він подивився на годинник.
— До церемонії двадцять хвилин.
— Знаю.
— Тоді треба сказати гостям.
Я попросила дозволу спочатку поговорити з батьками.
Любомир погодився.
Ми повернулися до зали.
Тато саме розмовляв із родичами.
Я попросила його й маму вийти на кілька хвилин.
Вони здивувалися.
Коли ми залишилися в окремій кімнаті, я сказала:
— Весілля не буде. Я не можу вийти за Любомира.
Мама спочатку подумала, що я жартую.
Тато розсердився.
— Мирославо, ти розумієш, скільки людей приїхало? Скільки грошей витрачено?
Я відповіла, що розумію.
— Тоді що це за витівки?
Любомир втрутився:
— Це не витівки. Ми поговорили й вирішили не реєструвати шлюб.
Тато повернувся до нього.
— Любомире, ти ж розумний хлопець. Поговори з нею. Вона просто хвилюється.
Любомир відповів:
— Я не збираюся переконувати людину одружитися зі мною. Якщо Мирослава не хоче, церемонії не буде.
Мама сіла на стілець.
— Доню, а чому ти не сказала раніше?
Я відповіла, що боялася.
Тато запитав, чи це через Святослава.
Я підтвердила.
Він почав говорити, що я руйную власне майбутнє.
Але Любомир зупинив його.
— Досить. Я сам розберуся зі своїм життям. І Мирослава має право зробити те саме.
Після цього він вийшов.
Я залишилася з батьками.
Мама запитала, чи я розумію, що тепер буде.
Я відповіла, що не знаю.
Тато сказав, що не хоче більше чути про мої рішення.
Він вийшов із кімнати.
Мама залишилася.
— Мирославо, я не схвалюю того, що ти зробила. Але якби ти сказала раніше, ми могли б уникнути цього дня.
Я погодилася.
Вона запитала, чи я збираюся їхати до Святослава.
Я дістала квиток.
Мама подивилася на нього.
— То ти все вирішила ще вчора?
— Ні. Я досі не знаю, чи поїду.
Вона повернула мені квиток.
— Тоді хоча б цього разу вирішуй сама. І не поспішай тільки тому, що хтось чекає на вокзалі.
Ці слова я запам’ятала.
У залі Любомир уже говорив із гостями.
Він пояснив, що ми вирішили не реєструвати шлюб, попросив усіх залишитися на вечерю й подякував за розуміння.
Дехто був здивований.
Хтось почав розпитувати.
Але Любомир не дозволив перетворити нашу ситуацію на загальне обговорення.
Я підійшла до нього.
— Дякую, що не став нічого пояснювати.
Він відповів:
— Це наше рішення. Не бачу сенсу розповідати всім подробиці.
Я запитала, чи можу допомогти з витратами.
Любомир сказав, що ми обговоримо це пізніше.
— Зараз просто поїдь додому. Тобі треба відпочити.
Я хотіла ще щось сказати, але він попросив не продовжувати.
Я погодилася.
Мама допомогла мені переодягнутися.
Весільну сукню ми залишили в окремій кімнаті ресторану.
Я забрала свої речі й поїхала до Тернополя разом із подругою.
На вокзал приїхала о 20:20.
Святослав уже чекав.
Побачив мене без весільної сукні, з невеликою сумкою й одразу підійшов.
— Миро, ти приїхала.
Я кивнула.
Він усміхнувся.
— Я знав, що ти зможеш.
Його слова несподівано мене зачепили.
— Святославе, я ще нічого не вирішила.
Він здивувався.
— Але ти ж тут. У тебе квиток.
Я пояснила, що відмовилася від весілля, але не готова одразу починати нове життя з ним.
Святослав спохмурнів.
— Миро, я чекав тебе кілька місяців. Ти сама казала, що хочеш бути зі мною.
— Казала. Але сьогодні я зробила дуже складний вибір. І не хочу відразу приймати наступне рішення тільки тому, що ти мене чекаєш.
Він запитав, чи я його більше не кохаю.
Я відповіла, що кохаю.
— Тоді чому не їдеш?
Я пояснила, що хочу спочатку закінчити навчання, знайти постійну роботу й навчитися жити самостійно.
Святослав слухав, але я бачила, що він розчарований.
— Миро, я не можу нескінченно чекати.
— Я й не прошу. Якщо ти не готовий, я зрозумію.
Він подивився на табло.
До відправлення залишалося десять хвилин.
— Ти справді залишаєшся?
Я кивнула.
Святослав обійняв мене.
— Добре. Тоді подзвони, коли розберешся зі своїми планами.
Я відповіла, що обов’язково.
Він пішов до вагона.
Я залишилася на пероні.
Коли потяг рушив, я не відчула полегшення.
Лише втому.
Наступного дня повернулася до гуртожитку.
Мама зателефонувала ввечері.
Запитала, де я.
Я відповіла, що в Тернополі.
Вона сказала, що тато досі сердиться, але згодом, можливо, погодиться поговорити.
Я не просила передавати йому вибачення.
Хотіла спочатку сама розібратися, за що саме маю вибачатися.
Через тиждень Любомир написав мені.
Він повідомив, що остаточно розрахувався з рестораном і фотографом.
Частину витрат вдалося повернути, але 38 000 гривень залишилися непокритими.
Я запропонувала відшкодувати половину.
Любомир відповів, що не хоче брати гроші з моїх батьків.
Я сказала, що віддаватиму сама, поступово.
Він погодився.
Ми домовилися про щомісячні перекази по 2 000 гривень.
Для мене це були значні гроші.
Довелося взяти додаткові зміни в книгарні й відмовитися від кількох запланованих покупок.
Але я не шкодувала.
Мені було важливо не залишити Любомира сам на сам із наслідками нашого невдалого весілля.
Святослав тим часом кілька разів телефонував.
Ми говорили про навчання, роботу, плани.
Він пропонував приїхати до Львова на вихідні.
Я погодилася лише через місяць.
Ми зустрілися, гуляли містом, розмовляли.
Але між нами вже не було тієї легкості, яку я пам’ятала.
Святослав хотів визначеності.
Я хотіла часу.
Він говорив, що не розуміє, навіщо ми знову починаємо стосунки, якщо я не готова планувати спільне життя.
Я відповідала, що не хочу повторювати попередніх помилок.
Ми не посварилися.
Просто домовилися поки не давати одне одному обіцянок.
Минуло три місяці.
Я продовжувала навчатися, працювати й поступово повертати гроші Любомирові.
З батьками спілкувалася рідше.
Мама іноді приїжджала до Тернополя.
Ми гуляли містом, говорили про навчання, про її роботу.
Про весілля вона майже не згадувала.
Тато передавав через неї продукти, але сам не телефонував.
Я знала, що він досі сердиться.
І не хотіла змушувати його говорити, поки він не готовий.
Одного дня мама повідомила, що Любомир почав зустрічатися з іншою дівчиною.
Я здивувалася.
Не тому, що сподівалася на його повернення.
Просто вперше подумала, що його життя теж продовжується без мене.
Мама сказала:
— Він хороший хлопець. Сподіваюся, тепер у нього все складеться.
Я погодилася.
Того вечора я довго переглядала свої записи з університету.
Попереду залишався останній рік навчання.
Я хотіла закінчити його, знайти роботу за спеціальністю й винайняти окреме житло.
Святослав усе ще був важливою людиною для мене.
Але я вже не хотіла будувати майбутнє лише навколо наших стосунків.
Через кілька днів він зателефонував і сказав, що має можливість переїхати до іншого міста на кращу роботу.
Запитав, чи я готова поїхати з ним після завершення навчання.
Я попросила час подумати.
Він засміявся.
— Миро, ти знову просиш часу.
— Так. Але тепер я хоча б знаю, навіщо він мені потрібен.
Святослав відповів, що чекатиме моєї відповіді до кінця місяця.
Я погодилася.
Після розмови відкрила календар.
До завершення навчального року залишалося дев’ять місяців.
До наступного платежу Любомирові — два тижні.
До мого двадцять третього дня народження — трохи більше місяця.
Я вперше почала записувати власні плани без огляду на те, чи сподобаються вони батькам або Святославові.
Але коли дійшла до питання про майбутнє зі Святославом, зупинилася.
Я кохала його.
Та вже знала, що самого кохання недостатньо, якщо двоє людей по-різному уявляють спільне життя.
І тепер мені належало вирішити, чи варто просити Святослава зачекати ще дев’ять місяців, поки я закінчу навчання й стану самостійною, чи чесніше відпустити його зараз, щоб він міг будувати своє майбутнє без постійного очікування мого рішення?
