Наші валізи вже стояли біля дверей, таксі мало приїхати через 40 хвилин, а Андрій удруге за ранок знімав свою сорочку з плічка й мовчки складав її назад у шафу. Я дивилася на нього з кухні й уже знала, що він зараз скаже. За 4 роки я навчилася впізнавати цей вираз обличчя раніше, ніж він вимовляв перше слово. Катерина знову зателефонувала саме в день нашої поїздки. Цього разу вона плакала, що в будинку зникло світло, телефон майже розрядився, сусідів немає вдома, а самій їй страшно чекати електрика. Наші квитки до Чернівців коштували 3 600 грн, номер був оплачений наперед, я взяла 3 дні відпустки, а в холодильнику лежали бутерброди, які я зробила в дорогу. І все це знову мало зникнути через один дзвінок.

— Олено, я не можу її так залишити, — нарешті сказав Андрій. — Ти ж чула, в якому вона стані.

— Я нічого не чула. Ти вийшов із телефоном на балкон.

Він відвів очі.

— Мама дуже нервує. Каже, що електрик невідомо коли буде.

— Андрію, твоїй мамі 64 роки. Вона сама їздить через усе місто, ходить на ринок, оплачує рахунки, зустрічається з подругами. Чому саме сьогодні вона раптом не може 2 години побути без світла?

— Ти знову починаєш.

Я подивилася на валізу.

У ній лежала нова сукня, яку я спеціально купила для нашої поїздки. Поруч — його светр, зарядні пристрої, косметичка, маленька парасоля.

Третя наша скасована поїздка.

І четвертий рік, у якому Катерина дивовижним чином потребувала сина саме тоді, коли він збирався кудись зі мною.

— Їдь, — сказала я. — Але цього разу я валізу не розбиратиму.

Андрій насупився.

— Що це означає?

— Що я втомилася щороку пакувати одні й ті самі речі для відпустки, якої в нас немає.

Він узяв ключі.

— Я швидко. Якщо все нормально, повернуся.

За 4 роки я вже знала, що означає його «швидко».

Ми з Андрієм були одружені 7 років. Катерина спочатку ставилася до мене цілком нормально. Принаймні я так думала.

Вона жила сама у двокімнатній квартирі приблизно за 20 хвилин їзди від нас. Була активною жінкою, любила гарно вдягатися, щосуботи ходила з подругою Лідією на каву, сама їздила до сестри в Коломию.

Андрій був її єдиним сином.

Він телефонував матері майже щодня.

Мене це не дратувало.

Навпаки, спочатку я казала:

— Добре, що ти такий уважний.

Тепер від цих власних слів мені ставало смішно.

Перша наша зірвана поїздка мала бути до Львова.

Ми забронювали невеликий готель на 2 ночі. Хотіли просто гуляти містом, піти в театр, посидіти десь без поспіху.

Напередодні ввечері Катерина зателефонувала.

У неї нібито почав протікати кран у ванній.

Андрій одразу поїхав.

Повернувся майже опівночі.

— Треба завтра майстра чекати.

— Катерина не може сама його впустити?

— Вона не розуміється на тому.

— А що там розумітися? Майстер подивиться кран.

Андрій почав дратуватися.

— Олено, ну що ти хочеш? Щоб я сказав матері: «Розбирайся сама, бо ми їдемо гуляти Львовом»?

У результаті він залишився.

Я теж.

Майстер прийшов наступного дня близько обіду.

Проблема виявилася в прокладці.

Увечері Катерина зателефонувала.

— Діти, ви ж не сердитеся? Ну така вже невдача.

Я відповіла:

— Головне, що все полагодили.

— От і добре. Львів нікуди не дінеться.

Цю фразу вона потім повторювала не раз.

Другий випадок був наступного літа.

Ми хотіли поїхати в Карпати на 5 днів.

Я заздалегідь домовилася на роботі, Андрій теж узяв відпустку.

Катерині ми сказали за 2 тижні.

Вона відреагувала спокійно.

— Їдьте, звичайно. Вам треба відпочити.

За день до виїзду вона зателефонувала й сказала, що їй принесли повідомлення щодо лічильника й треба терміново розібратися.

— Я нічого там не розумію, — повторювала вона. — Прийдуть якісь люди, щось перевірятимуть. Андрію, я сама боюся підписувати папери.

Я сиділа поруч і все чула.

Андрій сказав:

— Мам, ми завтра виїжджаємо.

Настала пауза.

Потім Катерина тихо відповіла:

— Та їдьте. Я ж не тримаю. Якщо щось підпишу не те, то сама й розбиратимуся.

Я закрила очі.

Через хвилину Андрій уже дивився на мене.

— Може, перенесемо виїзд на день?

Перенесли.

Людина, яка мала прийти перевіряти лічильник, не прийшла.

Наступного дня теж.

Ми втратили частину бронювання й зрештою взагалі не поїхали, бо Андрієві зателефонували з роботи й попросили вийти раніше.

Я тоді сказала:

— Катерина знала про нашу поїздку.

— І що?

— Нічого. Просто цікаво, що всі термінові справи починаються перед нашими планами.

Він образився.

— Ти зараз звинувачуєш мою маму в тому, що в неї виникають проблеми?

— Я кажу, що помітила закономірність.

— Ти шукаєш проблему там, де її немає.

Я замовкла.

Третій випадок був уже настільки очевидним, що навіть моя сестра не повірила.

Ми купили квитки до Києва на концерт.

Катерина знала.

За 2 дні до поїздки вона запросила нас на вечерю.

Була весела, приготувала голубці, відкрила банку своїх огірків, показувала нову сумку.

— Завтра з Лідою йдемо вибирати мені пальто, — сказала вона.

У день нашого виїзду о шостій ранку вона зателефонувала Андрієві.

Сказала, що в під’їзді зламався домофон і вона не почувається спокійно, бо двері тепер можуть бути відчинені.

Я спочатку подумала, що неправильно почула.

— Домофон?

Андрій почав одягатися.

— Мама каже, якісь люди ходять під під’їздом.

— Андрію, виклич їй майстра.

— Вона сама.

— Твоя мама не сама. У будинку десятки квартир.

— Олено, я просто заїду.

— У нас потяг.

— Встигнемо.

Не встигли.

Наступний квиток коштував значно дорожче.

На концерт ми приїхали майже перед початком, виснажені й роздратовані.

У готелі я сказала:

— Наступного разу я їду сама.

Андрій образився.

— Через маму?

— Ні. Через тебе. Катерина телефонує, але рішення щоразу приймаєш ти.

Він мовчав.

Я думала, що він почув.

Помилилася.

Четверта історія трапилася на моє 40-річчя.

Я не хотіла ресторану.

Запропонувала поїхати на вихідні до Кам’янця-Подільського.

Андрій погодився.

Подарував мені невелику валізу American Tourister і пожартував:

— Щоб ти більше не казала, що ми нікуди не їздимо.

Я відповіла:

— Головне, щоб валіза нарешті побачила дорогу.

Катерина знала, що це подарунок на мій день народження.

Вона навіть сказала:

— Оленко, цього разу я вам точно не заважатиму.

Увечері перед виїздом вона подзвонила.

У її холодильнику нібито з’явився дивний звук.

— Андрію, я боюся, що він до ранку перестане працювати. Там морозилка повна.

Я почула це й просто вийшла з кімнати.

Андрій зайшов за мною.

— Я на годину.

— Ні.

Він здивувався.

— Що «ні»?

— Ти не на годину. Ти поїдеш. Потім треба буде шукати майстра. Потім майстер не зможе. Потім мама попросить перевезти продукти до нас.

— Ти перебільшуєш.

— Добре. Їдь.

Він поїхав.

Повернувся через 4 години з двома пакетами заморожених продуктів.

Я навіть засміялася.

— Серйозно?

— Майстер буде завтра.

— А ми?

— Олено, це холодильник.

— А це мій день народження.

Він мовчав.

Наступного ранку ми нікуди не поїхали.

Майстер прийшов.

Холодильник Bosch працював нормально.

Шумів вентилятор.

Катерина сказала:

— Ну звідки я могла знати?

Після цього я перестала обговорювати з нею наші плани.

Андрія теж попросила нічого не розповідати.

Але він усе одно говорив.

— Це ж мама. Чого приховувати?

Так ми дійшли до Чернівців.

Після ранкового дзвінка Катерини Андрій поїхав.

Я залишила валізу біля дверей.

Таксі скасувала.

Квитки не здала.

Мені було цікаво, що станеться цього разу.

Близько одинадцятої Андрій написав:

«Електрика ще немає. Я тут побуду».

Я відповіла:

«Добре».

Пішла в магазин.

Купила каву Lavazza, сир, виноград і батарейки.

В аптеці біля каси почула:

— Олено?

Обернулася.

Переді мною стояла Лідія — подруга Катерини.

— А ви що тут? — здивувалася вона.

— Живу неподалік.

— Я думала, ви вже поїхали.

Мене наче хтось зупинив.

— Куди?

— У Чернівці. Катя казала, що ви їдете.

Я усміхнулася.

— Не поїхали. У неї світло зникло.

Лідія здивовано підняла брови.

— У Каті?

— Так.

— Дивно.

— Чому?

Лідія помовчала.

— Та нічого. Просто вона мені вранці писала, що збирається на ярмарок у сусіднє містечко. Там сьогодні виставка квітів і меду. Наші жінки автобус замовили.

У мене похололи руки.

— Вона поїхала?

— Мабуть. Я мала з ними, але внучка приїхала, то залишилася.

Я вийшла з аптеки й сіла на лавку.

Не дзвонила Андрієві.

Не дзвонила Катерині.

Просто чекала.

О 13:20 мені прийшло повідомлення від Лідії.

«Олено, я, мабуть, зайве сказала. Але Катя таки поїхала. Дівчата фотографії скинули».

Під повідомленням було фото.

Катерина стояла біля прилавка з кошиками меду.

У світлому пальті.

У сонцезахисних окулярах.

В одній руці тримала паперовий стаканчик, у другій — пакет.

Поруч усміхалися ще 3 жінки.

Я дивилася на фотографію хвилину.

Потім переслала її Андрієві.

Без слів.

Він зателефонував майже одразу.

— Звідки це в тебе?

— Неважливо.

— Олено…

— Ти зараз де?

— У мами.

— А мама де?

Тиша.

— Андрію, мама де?

Він важко видихнув.

— Її немає.

— А світло?

— Є.

Я засміялася.

— Звичайно.

Він повернувся через годину.

Я сиділа на кухні.

Валіза все ще стояла в коридорі.

Андрій сів навпроти.

— Я подзвонив їй.

— І?

— Вона сказала, що світло дали швидко, а потім жінки покликали її на ярмарок.

— І ти повірив?

— Ні.

Вперше за 4 роки він сказав це одразу.

— Я запитав сусідку, — продовжив Андрій. — Світло в будинку взагалі не зникало.

Я мовчала.

Він потер обличчя руками.

— Вона вигадала.

— Так.

— І раніше, мабуть…

— Андрію, не «мабуть».

Я встала.

— Кран перед Львовом. Лічильник перед Карпатами. Домофон перед Києвом. Холодильник перед моїм днем народження. Тепер електрика перед Чернівцями. Скільки ще треба?

— Чому ти раніше не сказала так прямо?

Я навіть не повірила.

— Я 4 роки це кажу.

— Я думав, ти її просто не любиш.

— А я думала, ти одного дня помітиш, що твоя мама чудово справляється з життям, доки ми не збираємо валізи.

Він опустив голову.

Увечері Катерина сама приїхала.

З пакетиком меду.

Наче нічого не сталося.

— Я вам гостинець привезла.

Андрій не запросив її на кухню.

Вони стояли в коридорі.

— Мам, навіщо ти сказала, що в тебе немає світла?

Катерина одразу подивилася на мене.

— Уже нажалілася?

Я встала.

— Не переводьте це на мене.

— А я з тобою не говорю.

Андрій сказав:

— Зате я говорю. І хочу почути відповідь.

Катерина почала пояснювати, що вранці щось блимало, що їй стало тривожно, що вона не знала, чи надовго.

Андрій перебив:

— Сусідка сказала, що світло не зникало.

Катерина замовкла.

— То ти сусідів тепер опитуєш?

— Мам, досить.

Вона образилася.

— Я тебе виростила. Я стільки для тебе зробила. А тепер якась поїздка важливіша за матір?

Я побачила, як Андрій стиснув губи.

Раніше після такої фрази він уже виправдовувався б.

Цього разу ні.

— Не поїздка, мам. Моя сім’я.

— А я хто?

— Ти моя мама. Але Олена — моя дружина. І я 4 роки дозволяв тобі робити так, щоб наші плани залежали від твого настрою.

Катерина повернулася до мене.

— Це ти його налаштувала.

Я відповіла спокійно:

— Ні. Ви самі сьогодні поїхали на ярмарок.

— Я маю право жити своїм життям!

— Саме так, — сказав Андрій. — І ми теж.

Катерина почала плакати.

Говорила, що стала непотрібною.

Що син віддалився.

Що раніше він завжди приїжджав.

Андрій вислухав.

Потім сказав:

— Я приїду, якщо тобі справді буде потрібна допомога. Але відтепер, якщо ми кудись їдемо, я не скасовую поїздку через кран, холодильник, домофон чи інші справи, які можна вирішити майстром. Більше ні.

Катерина пішла сердита.

Мед залишила на тумбочці.

Наступного ранку я прокинулася о сьомій.

Андрій уже був на кухні.

— Збирайся.

— Куди?

— На вокзал.

— Наші квитки вчорашні.

— Я купив нові.

Я подивилася на нього.

— А якщо мама подзвонить?

Він узяв телефон і вимкнув звук.

— Передзвоню ввечері.

Ми все-таки поїхали до Чернівців.

Не на 3 дні.

На 2.

Втратили гроші за першу бронь і квитки.

Але вперше за довгий час я сиділа у вагоні й не чекала, що Андрій зараз скаже: «Треба повертатися».

Катерина телефонувала 4 рази.

Потім написала:

«Бачу, вам тепер не до матері».

Андрій прочитав.

Телефон поклав у кишеню.

Відповів їй лише ввечері.

Після повернення стосунки змінилися.

Не стали ідеальними.

Катерина кілька тижнів говорила з сином сухо.

Мені майже не телефонувала.

Потім поступово заспокоїлася.

Одного разу в неї справді зламався змішувач.

Вона подзвонила Андрієві.

Він запитав:

— Вода перекривається?

— Так.

— Тоді я дам номер сантехніка.

— А сам не приїдеш?

— Сьогодні ні.

Я стояла поруч і чекала старої реакції.

Її не було.

Андрій спокійно закінчив розмову.

Через годину Катерина сама викликала майстра.

Виявилося, могла.

Наступної весни ми запланували 5 днів у Закарпатті.

Катерині Андрій повідомив про це за кілька днів.

Вона відповіла:

— Добре. Гарно вам відпочити.

Я не повірила.

У день виїзду телефон Андрія задзвонив о сьомій ранку.

Ми обоє подивилися на екран.

«Мама».

Я навіть засміялася.

Він відповів.

— Так, мам.

Я чула лише його частину розмови.

— Зрозумів… А вода перекрита?.. Добре… Номер майстра я тобі зараз скину… Ми вже виїжджаємо… Так, передзвоню ввечері.

Він поклав телефон.

— Що цього разу?

— Підтікає бачок.

— І?

Андрій узяв валізу.

— І сантехнік чудово впорається без мене.

Ми зачинили квартиру й пішли до ліфта.

Ніхто не святкував перемогу.

Ніхто не доводив Катерині, що вона програла.

Просто вперше чужа терміновість перестала автоматично ставати нашою.

І знаєте, що було найдивніше?

Світ не зупинився.

Катерина навчилася сама викликати майстрів, домовлятися із сусідами й вирішувати побутові справи. Андрій не перестав бути її сином. Він так само телефонував, приїжджав, привозив продукти й допомагав, коли допомога справді була потрібна.

Змінилося лише одне.

Тепер слово «мама» більше не означало, що наша валіза знову повернеться з коридору в шафу.

А як би ви вчинили на місці Олени: чекали б роками, поки чоловік сам побачить цю закономірність, чи поставили б питання руба вже після другої зірваної поїздки?