Нашій Марійці десять недавно виповнилося, чоловік з дочкою наполягали на святкуванні в дитячій кімнаті з аніматорами, але я сказала ні, і крапка. Ось буде у меншенької Емілії через два місяці день народження, тоді й відсвяткуємо. А зараз нема чого гроші тратити. До того ж, Марійка – ні вчитися не хоче, ні по дому допомагати – не заслужила. Емілія інша справа. Всі її хвалять.
– Найстарша вже велика, їй 10 років. Навчається у 3 класі. А Емілії всього 7 – вона тільки стала школяркою з цього року, моя розумничка. – ділиться 40-річна Леся. – Ти не уявляєш, яка вона молодчинка. І в математиці розуміється, і вчителька її хвалить, каже, що вона має здібності. Читати вміє, найшвидше виходить. На танці її віддали. На малювання.
– Стривай, це ти про кого зараз говориш? Про старшу чи про молодшу?
– Ну, ясна річ про молодшу, про Емілію. Що говорити про старшу? Вона розумом не блищить. Вона дуже лінива стала. Я стільки сил у неї вкладала, але все марно. Марно!
Вся справа в тому, що Леся ставиться до дітей не однаково. З молодшої порошинки здуває, а от у старшій нічого, окрім недоліків, не помічає. Але якщо говориш Лесі про це, то вона сперечається до останнього, запевняючи, що має однакове ставлення до дітей. Начебто вона все порівну ділить між ними. І виховує їх, і хвалить однаково. І ласки дає обом дівчаткам.
Але оточуючі бачать, що вона ставиться до них по-різному, слова не однакові. Певна річ, що дівчатка все це бачать. Вся справа в тому, що старша дівчинка є довгоочікуваною та пізньою дитиною. Саме її вони вимилювали у Господа протягом десяти років.
Коли Боженька над Лесею змилостивився, та навіть не дихала зайвий раз. І всіх прикмет дотримувалася. У перукарню підстригатися не ходила, волосся не фарбувала, цитрусові не їла і намагалася берегтися. Навіть не вірила, що їхня мрія здійсниться.
Після появи на світ дочки, Леся повністю пішла у материнство. Не спускала доньку з рук, сюсюкала з нею, балувала, розмовляла, пояснювала життєві премудрості. Вона душі в ній не чула. І готова була заради неї на все.
Спочатку дівчинці вона включала музику – щось із класики. Книжки вголос читала. Вірші вчили. І почала водити її по різних виставках з дитинства. Адже діти мають рости серед прекрасного. А дочка росла спокійною звичайною дитиною. Це ж Леся вимотувала себе до знемоги, намагаючись виховати генія. Тому через два роки вона скучила за роботою. Втомилася від усього.
Коли декрет добіг кінця, то дочка пішла у приватний садок, де за дітьми був гарний догляд. А Леся вийшла працювати. Змогла досягти успіхів, її підвищили. Вона упорядкувала вагу, фігуру, купувала собі обновки. І все це за власний кошт. Була рада виходу із декрету. Але як тільки вона відчула смак вільного життя, дізналася про черговий цікавий стан. Вона не чекала на такий поворот подій. Плакала кілька днів поспіль.
– Я більше нікого не хочу. У мене вже є моя мрія, моя кохана Марічка. І я не зможу вже нікого так любити, як її. Я хочу, щоб вона нічого не потребувала, щоб їй уваги вистачало.
Уся родина її почала заспокоювати. Стали їй приклади наводити. Що у багатьох матерів кілька дітей і кожну з них мама любить однаково.
Чоловік з батьками всі давали їй обіцянку, що допомагатимуть, няню їй наймуть, будуть старшу внучку до себе забирати, на роботі пообіцяли не звільняти.
Згодом настрій Лесі змінився. Вона стала поводитися інакше. Леся ні в чому себе не обмежувала, не відпочивала, полетіла на курорт, вела активний спосіб життя, вважала, що якщо судилося, то вона й так на світ приведе.
Намагалася не думати про дитину, їй було не цікаво хто там: хлопчик чи дівчинка, хоча іноді совість мучила, що вона недолюблює другу дитину. Коли вже настав термін, то чоловік уже няню почав придивлятися, щоб одразу Леся вийшла на роботу.
Тільки коли немовля їй показали, то щось всередині перевернулося і вона почала добре ставитися до малюка. Покохала її всім серцем. Вона не відходила від сплячої доньки. І все не могла нею намилуватися. Все в ній її розчулювало.
До того ж, старша дорослішала, починала проявляти характер і дратувати матір. Вона просто відійшла на другий план.
– Ти вже доросла. – З обуренням відповідала їй мати. – Повинна зрозуміти, що маля спить, так що не галасуй і не бігай. Та мені не заважай.
Поки молодша не підросла, то Леся вважала, що вона незабаром вирівняє свої почуття і ставитиметься до дівчат однаково. Просто немовлята зі зрозумілих причин потребують більшої уваги. Не вдається розірватися. Роки минали, а ситуація залишалася незмінною. Старша була лише дратівливим чинником.
На роботу Леся так і не вийшла. Займалася вихованням молодшої дочки. І робила справи по дому. Старша ходила на групу продовженого дня, а молодша була вдома з матір’ю.
– Адже там вона з учителями, вивчить уроки, пограє з подругами, а вдома що? Тільки я та сестра. Нудьга.
Якось Леся прибирала на столах у дівчаток. І серед стопки книжок лежала книжка з дитячими казками, яка мала назву “Морозко”. Спочатку вона подумала відкласти в бік, а потім у пам’яті промайнув зміст книги. І вона мимоволі зупинилася.
Жили-були дві сестри. Старша була лагідною, порядною, доброю та рукодільницею. Але її чомусь відправили до лісу взимку за хмизом, а потім за пролісками. А молодша не мала жодних обов’язків – одні права. І мати звернула увагу, що саме ці сторінки книги були зачитані до дірок.
Щось час міняти?
Чи вже нічого не вдієш? Адже не можна любити когось за велінням серця. Як змінити ставлення до людини, навіть якщо вона є твоєю рідною дитиною? І як пояснити той факт, що одну дочку вона любить, а другу просто терпить з певного часу?
Марічка вже все розуміє. І їй важко, що виступає у ролі падчерки. Якось вона почала питати, чому у них в альбомі немає фото, де мама при надії вперше. Може вона й не рідна їм зовсім? Адже тоді, коли вона вперше була при надії, то за забобонними принципами воліла не фотографуватися. А тепер все це боком виходить.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
