Того ранку мене розбудив звук мобільного. Це було не повідомлення і не дзвінок від шефа, а нагадування:
“Привітати бабусю з днем народження!”
Такі речі потрібно робити відразу, інакше потім можна закрутитися і забути. А забувати не можна – люди похилого віку такі образливі. Тому, замість того щоб додивитися солодкий ранковий сон, набрала потрібний номер.
– Бабусю, я тебе не розбудила?
– Ну що ти, Оксанко. Так добре, що ти подзвонила.
– Ну як же я могла не подзвонити тобі в такий день? Вітаю з днем народження, бажаю міцного здоров’я і … в загальному, всього найкращого! Ти там як?
– Потихеньку, – відповіла бабуся Зося після досить довгої паузи.
– А чому голос такий, ніби щойно на городі бурячок сапала?
На цей раз пауза була ще довше.
– Так серце щось прихоплює. Ти б приїхала, а, дитинко?
– Добре, приїду, – пообіцяла я. – Тільки не зараз, пізніше…
Сильно не затягуй. А то ж покину цей світ ненароком і навіть попрощатися з тобою не встигну.
– Ба, перестань! Які твої роки!
– Та вже пожила… Від хвороб навіть молоді йдуть зараз, а вже такі старі руїни, як я… – бабуся говорила важко, з задишкою, тому я відчула недобре.
– Стривай, у тебе щось серйозне?
– Ось приїдеш, і розповім. А за привітання – дякую.
Бабуся Зося – татова мама. Вона жила в приватному будинку на околиці невеликого містечка, і маленькою я проводила у неї майже все канікули. Потім їздила все рідше, а за останні два роки взагалі ні разу не вибралася в гості. А коли їздити, якщо зайнята під зав’язку? Самі посудіть: робота, роман з Василем на завершувальній стадії, ремонт в квартирі… Вона мені дісталася в спадок від іншої бабусі – маминої мами.
“Двійка” хорошого планування, досить простора і охайна, але жахливо несучасна: яскраві шпалери, безглузда ліпнина на стелі, допотопна меблі…
Якось поскаржилася по телефону бабі Зосі, що хотіла б зробити ремонт, а грошей немає.
– У мене теж, – сказала вона, – зате є золоті прикраси. Здається, що дорогі. Візьми їх, може, якщо продаси, на ремонт вистачить.
Грошей, виручених від продажу прикрас, вистачило не тільки на ремонт, але і на нові меблі. А тут як раз і Василь дозрів, зробив мені пропозицію. Потрібно було до весілля готуватися, так що, самі розумієте, не до поїздок… Однак проігнорувати прохання бабусі Зосі я не могла. Тому дочекалася вихідного і поїхала. Причому сюрпризом, без попередження.
За той час, що ми не бачилися, бабуля сильно здала: схудла, постаріла і виглядала не на свої сімдесят вісім, а, принаймні, на десяток років старше. Я зробила вигляд, що не помітила цих тривожних змін. Вручила подарунок – красивий електрочайник. Бабуся так розчулилася, що навіть злегка розплакалася.
– Ну навіщо ж ти так витрачалася, Оксанко? Мабуть дорого коштує, – сказала вона, ласкаво погладжуючи чайник по глянцевому помаранчевому боці. – А воду можна і на газі в кухлику закип’ятити… У мене в той час перехопило горло. Бабусі ж так мало потрібно – трохи уваги, і вона щаслива. А я – егоїстична – навіть телефонувати їй забуваю…
– Зараз протестуємо мій подарунок. Будемо пити чай. Я і цукерки смачні привезла, – удавано бадьоро сказала я, виймаючи з дорожньої сумки ошатну коробку.
– Ой, людоньки, у мене ж заварка вчора закінчилася! – зніяковіло повідомила бабуся. – збігати в магазин, дитинко? – вона висипала з гаманця на стіл гроші і стала дбайливо рахувати копійки.
– А побільше немає? – ляпнула я.
– Пенсія тільки післязавтра буде. Це все, що залишилося.
Коли до мене дійшов сенс сказаного, стало важко дихати. Ще раз подумки обізвала себе бездушною людиною, і миттю вилетіла з дому.
У магазині купила три пачки хорошого чаю, сиру, ковбаси, печиво, і ще цілу купу смакоти.
– Людоньки, Оксанко! Навіщо ж ти стільки всього накупила! – сплеснула бабуся руками, коли я стала викладати з пакетів продукти.
– Захотіла і накупила, – відмахнулася я. – Зараз бенкетувати з тобою будемо.
Під час “бенкету” нарешті поставила головне питання, через яке кинула всі справи і примчала до улюбленої іменинниці:
– Так що у тебе з серцем? Щось серйозне? Тільки чесно скажи!
Бабуся пригнічено кивнула:
– Зносився мотор. Лікарі кажуть, потрібно терміново кардіостимулятор ставити, інакше довго не протягну.
– А скільки це буде коштувати вони тобі сказали?
Від озвученої суми волосся стало дибки. Звичайно, у мене таких грошей не було. Точніше, взагалі ніяких заощаджень не було – живу від зарплати до зарплати. Всі весільні витрати взяв на себе Василь. Ми так і домовилися: з нього – весілля, з мене – житло.
– Ба, а скільки твій будинок може коштувати? Цих грошей на операцію вистачить?
– Вистачить. Сусідка Леся, хоч сьогодні готова його купити для сина. Але якщо продам, де жити стану?
– Треба подумати… Ти не заперечуєш, якщо я піду на озеро, скупаюся?
– Сходи. А я пока посуду помию.
Насправді мені не хотілося купатися – просто потрібно було піти з дому і поговорити по телефону так, щоб баба Зося не чула.
Зателефонувавши, мамі, змалювала їй ситуацію, що склалася.
– Забрати до себе бабу Зосю? – не дослухавши, обурилася вона. – Я, після того як твого батька поховала, п’ятнадцять років вдовою проходила, тебе поодинці ростила… І ось тепер, коли нарешті вийшла заміж, ти пропонуєш мені наплювати на чоловіка і присвятити життя догляду за немічною старою?!
– Мамо, як ти можеш?!
– Можу. Ти часом не забула, що вона мені свекруха, по суті, чужа людина? А тобі – рідна бабуся. Ось якщо ти така добренька, до себе її і забирай. Розмова з Василем вийшла ще коротшою.
– Дурниці! Як ти собі це уявляєш? Починати сімейне життя під одним дахом з якоюсь бабою? А якщо дитина народиться? Їй окрема кімната потрібна буде. Не чуди. До речі, хотів запитати, який лімузин замовляти – білий або чорний?
– Ніякого, – сердито відповіла я. – Весілля не буде!..
Операція пройшла успішно. Бабуся відчуває себе добре, помолодшала.
І навіть намагається мене опікати…
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
