Вони вже все вирішили за мене, Данилко залишиться з бабусею Анною, документами займеться дочка подруги бабусі, а я все пізніше відпрацюю, ну і звісно, роботу вона знайде мені там сама.

Я довго не думала

Хочу з вами поділитись історією з мого життя. З чоловіком ми побрались в досить юному віці, мені на той час ще і 19 не було, а чоловіку виповнилось тільки 20. Заміж я виходила вже при надії, тому невдовзі стали ми батьками.

З нами в будинку проживали ще моя свекруха Любов Степанівна і її старенька мати. Вони і допомагали мені з синочком, якого ми назвали Данилком.

Допомагали мені і водночас виховували мене, докоряли мені за те, що я погана господиня, та й почувалась я завжди пригніченою. Повертатись мені не було куди, сама я з багатодітної сім’ї, тому з сином нам там недуже й були б раді.

А що скажете мій чоловік? То в нього добавилась ще одна нянька, він звик що жінки його сімейства мають його обходжувати, тому особливо і не напрягався.

Жив собі, як жив, і нічим не переймався. Так ми прожили з ним чотири роки.

Це важкі були для мене роки. Було всяке, навіть таке, що я тікала з дому до своєї бабусі по татовій лінії Анни, вони жили вдвох з дідусем Іваном у маленькому будиночку у селі.

Одного дня бабуся переказала мені через поштарку, щоб я до неї прийшла з Данилком, бо має мені щось цікаве розказати. І так невдовзі змінилось моє життя.

До бабусиної подруги приїхала дочка Ліля з Італії, яка проживає там вже багато років. І ця подруга бабусі попросила дочку, щоб та якось мені допомогла, а та відразу запропонувала мені поїхати з нею і заробити трохи грошей на майбутнє свого сина.

Вони вже все вирішили за мене, Данилко залишиться з бабусею Анною, документами займеться дочка подруги бабусі, а я все пізніше відпрацюю, ну і звісно, роботу вона знайде мені там сама.

Я довго не думала, вже дуже сильно я втомилась від свого життя, тому через місяць я вже була в Італії. А вже через три місяці я дізналась що Віталік, так звали мого чоловіка, привів собі іншу жінку і подав на розлучення.

Сином він особливо і не цікавився, тому тепер вся відповідальність лежить на мені.

Так я вже в Італії живу тридцять років. Сказати, що я хоч один день пожаліла про це, мабуть що ні. Так, на початках була тривога за сина, але згодом все нормувалось.

Я почала гарно заробляти, відсилала регулярно бабусі кошти, щоб вони ні в чому собі не відмовляли. Кожного літа вони вдвох з подругою возили мого Данилка на море, піклувались про нього з великою любов’ю, висилали мені фото. А коли Данилко підріс і йому потрібно було іти до школи, я забрала його до себе.

На той час я вже облаштувалась, винаймала хороше житло, домовилась про школу, та й сильна підтримка в мене була від Лілі. Згодом я познайомилась з Антоніо і ми побрались.

Читайте також: На другий день забігла я до куми, щоб віддати запасні ключі від будинку, адже забула за це вчора, та й кума так поспішала, що не нагадала мені. Я ходила поливати вазони, поки вони були на відпочинку. На прозі їхньої хати стояла каструлька з приготовленою їжею для собаки, у них вівчарка, а в цій каструлі, ви не повірите – мої рогалики. Я вирішила цю тему не підіймати, хоча на душі стало так неприємно!

Відтоді моє життя перетворилось на казку. Антоніо дуже любив нам готувати їсти, робив нам приємні несподіванки, дбав щоб у мого сина було все необхідне, та й про мою бабусю ми не забували, піклуватись.

Сьогодні мій син дорослий мужчина, власник кількох магазинів в Італії.

Запитаєте мене, чи я про щось жалію? Ні, я тільки рада, що доля подарувала мені стільки чудових людей навколо, а відтак, і щасливе життя.

Автор – Наталя У

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua