Ми з Любомиром давно разом, почали зустрічатися ще в університеті, потім побралися, живемо у моїй трикімнатній кватирі, яка лишилася мені від бабусі, майже у центрі Львова.
І все у нас добре, якби не одне «але». Одружені ми з Любомиром вже 4 роки, дуже хочемо діток, але лелека все оминає нашу оселю. І ми майже навчилися жити для себе, відпустити ситуацію.
Та тут почалося з боку мами чоловіка щось неймовірне, я вже не знаю, куди подітися. Триває це вже трохи більше як рік, Любомир говорить, аби я не надавала значення, що мама хоче, як краще, але я не можу так більше!
Моя свекруха Соломія Василівна на кожне-кожнісіньке свято дарує нам щось для майбутньої дитинки: одяг, іграшки, постіль, приладдя. На Новий рік, наші дні народження, річницю весілля, 8 березня, Великдень, Різдво і так далі мама Любомира приносить гарно запаковані іграшки, костюмчики, пляшечки, брязкальця, повзуночки, сорочечки, шкарпетки, шапочки, костюмчики. Чого у нас тільки немає вже, навіть ходунки і автокрісло є.
Все це ми складаємо у третю кімнату, яка має у майбутньому стати дитячою. З мамою чоловіка, яка говорить щоразу: «Так ми притягнемо у ваш дім немовлятко!» конфліктувати не хочеться, а я потихеньку їду дахом.
Скоро новорічні і різдвяні свята, і я вчора заявила чоловіку:
– Або ти поговори зі своєю мамою, або її тут у нас не буде ніколи, зрештою, це моя квартира.
Любомир ходить сумний, але у мене тверда позиція. Подивлюся, як він виконає моє прохання. Я кохаю чоловіка, але вже готова навіть на розлучення, аби це все дійство, затіяне його мамою, припинилося.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
