Я дуже люблю свого сина Любомира, тому зрозумівши, що він потрапив у халепу, я спробувала його врятувати. Але Любомир робив мені все наперекір. Тим самим він перекреслив усе хороше, що траплялося з ним у житті.
Іноді навіть не віриться, що Любомир – мій син. Я намагалася виростити його гідною людиною. І таким він був перші тридцять п’ять років свого життя. Але потім він повністю змінився.
Любомиру якось не щастило з дівчатами. Він був дуже скромним хлопцем, який не дуже подобався протилежній статі.
І якщо він був розумним, начитаним і трохи спортивним, то якоїсь “іскри” йому все ж бракувало. Але я до останнього надіялася, що він знайде собі гідну партію. На кожен товар є свій покупець, як то кажуть.
І це дійсно сталося. Одного дня він познайомився з Анною, яка дуже симпатична, розумна та начитана, тому спочатку вони проводили довгі години, сидячи в парках і кафе просто розмовляючи. Мені здавалося, що вони створені один для одного.
Це не було несподіванкою, коли через кілька років Любчик зробив їй пропозицію. Я була щаслива, тому що мені дуже сподобалася Анна. Вона хороша дівчина на все життя. У неї дуже хороші батьки і вона любить дітей. Я прийняла її у свою родину з розпростертими обіймами.
Але їх сімейне щастя не тривало вічно. Десь після тридцятип’ятиріччя Любомира до мене приїхала невістка. Вона була худа і тиха, я її такою ще ніколи не бачила. У неї були сльози на очах, тому я злякалася, що щось відбувається.
– У Любомира хтось є, – тихо сказала вона, коли ми сіли у вітальні. У цей момент у мене заніміли руки і ноги. Я не очікувала, що Любчик зможе зробити щось подібне.
Тоді Анна розказала мені все, що знала. Виявляється, на роботі в Любомира появилася якась нова працівниця, яка й зачарувала мого сина.
– Я підозрювала, що тут замішана якась жінка. Він не звертав уваги ні на дітей, ні на мене. Він був не такий… – плакала Анна.
– Тоді Любомир почав повертатися додому пізно ввечері, від нього віяло жіночими парфумами, а зі спільного рахунку на карті зникали гроші…
Мені бракувало слів, почувши це про свого сина. У нього вдома така чудова дружина… Я подумала, що це просто примха і скоро він зрозуміє, що кращої за Анну йому не знайти.
Я тримала Анну за плечі, а вона не могла зупинити сльози…
Я намагалася поговорити з Любомиром, але він перервав мене, сказавши, що я нічого не розумію.
– Тепер я нарешті щасливий, – сказав він мені по телефону і поклав слухавку. Я не розуміла, звідки це взялося.
Його Анна вдома хвилювалася, діти питали, де тато… А він бігав за якоюсь дамочкою, чи її спідницею. Мені не вкладався в голові його вчинок.
Одного разу Анна зібрала речі та поїхала з дітьми до батьків. Я її в цьому повністю підтримала. Вона не заслуговує того, щоб до неї ставилися ось так. Любомиру я навіть не дзвонила, не цікавилася, як він і що робить.
Минуло пів року і раптом у мене дзвонить телефон.
– Мамо, я був не правий. Ліда мене покинула. Як тепер все виправити? Допоможи мені, будь ласка, повернути Анну і дітей. Я дізнавався, в неї нікого немає. В мане є ще шанс.
Але знаючи Анну, я впевнена, що шанс Любомира дорівнює “нулю”.
Син просить мене помирити їх з Анною, а не знаю, що маю робити.
Він сам упустив своє щастя, чи не так?
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
